Царська охота

Серед народу вперто живе безсмертна віра, що його величність ні сном, ні духом не відає про порушення прав людини, то все опричники, бояри та дяки, відгородивши государя від народішка, капостять православному люду… От і лізли. Під колеса. І багато хто з тих чолобитників закінчував свої тлінні дні під колесами Кортежу… Особливо настирно вони лізли на поворотах траси, де Кортеж трохи збавляє швидкість, аби машини не заносило… А вони те збавлення на крутих поворотах сприймають за прояви демократії. А в нас же, понімаєш, диктатура простолюдинів, як вони велять, так государ і чинить.

О!.. Про вовка промовка! Здається, черговий правдошукач та правдоборець народний приготувався кидатись під колеса Кортежу зі своєю чолобитною… Ба, та в нього їх цілий мішок… Овва! Пишучий! Нині всі зело грамотні — паперу в Месіянії досить, ручок теж, от і строчать, строчать… О, о, біжить, зараза! Він, чолобитник паршивенький! Таки й справді надумав на повороті передати його величності свою мішкотару. А який котяра в ній, га? Та й сам чолобитник не інакше, як мішком намаханий… Ну, дає! Таки біжить. Чеше, зараза! Біжи, біжи до своєї загибельки, дурило. Краще б ти грошовий мішок носив, як з чолобитними… Та джип охорони тебе в один мент зіб’є. Це в кращому разі. В гіршому — на котлету перетворить. На відбивну… Біфштекс з кров’ю з тебе вийде. І водій за це не понесе аніякої відповідальності. І Кортеж помчить далі, бо в нього — безперешкодний пробіг. Від Кремника і до місця призначення, куди треба благополучно довезти тіло… Ну, зараз… біжить зі своїм мішком, розмахує ним… Для водія це дармова розвага. Він уже націлився правим бортом на того чоловічка… Не витрачаючи часу, начальник охорони готує спеціальний жетон, щоб його оперативно викинути на місці ДТП. Удар!.. Чолобитник — чи що від нього там зосталося, — разом із своїм мішком відлітає вбік і начальник охорони синхронно з ударом викидає жетон для дорожньої поліції (щоб по тому жетону поховали бідолаху за державний рахунок), а Кортеж мчить далі не збавляючи швидкості… Боярин полегшено переводить дух: ху-ух!.. Слава Богу все скінчилося благополучно, чолобитника збили хоч і насмерть, але зробили це делікатно, не порушуючи його особистих прав, а він, начальник, як того й велять правила, своєчасно встиг викинути на місце пригоди спецжетон. Далі все дорожня поліція розбиратиметься і нещасного неодмінно поховають за державний кошт — справедливість буде збережена, а чолобитника занесуть до РНГ (Реєстру Народних Героїв), які віддали своє життя за збереження прав людини в Месіянії і поховають його на спецкладовищі, де ховають таких, як він — їх там! Від обрію до обрію лежать сотнями рівних рядів — як витязі в строю!

За месіянською столицею, де починалися розчудесні, а тому закриті для простих смертних, сиріч худого народішка, чи то пак трудящіхся, місця, долини річок з перелісками, озерами й гаями, дубовими та мішаними лісами, що наче хребти гір синіли на обріях, було кілька спеціалізованих мисливських господарств для полювання його величності та його гостей, після трудів царських. Вони пильно — ледь чи не за умовами воєнного часу — охоронялися (муха і та не пролетить непоміченою!) суворими чи то пак безжалісними законами, а для гарантії ще й відбірним частинами месіянської непереможної армії, найбільшої в Європі. В одне з них і нісся Кортеж.

В спецгосподарствах тримали благородних оленів і навіть лосів, гірських козлів архарів — роги! — кабанів, сарн та нішу мисливську живність, що й мала ставати царськими трофеями.

Козуль чи не найбільше любив полювати Іван ІV Ласкавий. Для цього чергову сарну, вибрану для заклання, кілька днів тримали у вольєрі голодною, а перед початком полювання бідолаху виводили і прив’язували в певному місці біля куща — граційна, але добряче охляла кізка, втративши з голодухи обережність, накидалася на той кущ, обчухрувала листя та гілочки, а його величність майже не цілячись (стрілець він був відмінний) пуляв… Взагалі ж вважалося, що стріляв він гуманно, а його кулі були найніжнішими кулями в світі, які хоч і вбивали все живе, але більше нічого лихого приреченому не завдавали.

Для сарни й одного пострілу було задосить. І для втіхи самого полювальника теж, адже полювання — якщо так можна назвати убивство прив’язаної тварини — було всього лише прелюдією до справжньої ОХОТИ і ЛОВИТВИ, заради яких Кортеж і привозив його Величність в заповідне господарство. Дика сарна слугувала добрим почином, що розпалював пристрасть августійшого полювальника.

А тим часом бояри добре злагодженим хором вітали його величність:

— З почином! Щоб ОХОТА була вдалою!!!

— Щоб ЛОВИТВА була молодецькою!!!

— Гур-рар-ра!.. Гур-ра-ра-ра!!!

Його величність за традицією з насолодою вдихав димок, що після пострілу вився з дорогої рушниці — єдиної такої у світі. Штучна робота! Виготовлена в одному екземплярі зарубіжним майстрами цих смертоносних штучок! Як відлунювали відрепетировані хорали бояр та придворних з приводу влучного пострілу, вже тоді починався банкет. Той, що його сміливо і без перебільшення можна було назвати банкетом усім банкетам — мисливським і не мисливським, адже на столах хіба що пташиного молока не було! Коронне блюдо — під вишуканими спеціями — язики лосів. («Щоб знали, як зайве бовкати», — гуморили придворні). Оскільки ж сохаті мали препогану звичку добровільно не розлучатися з власними язиками (та й кожен з них мав всього лише по одному такому органу), то для приготування царського блюда доводилося щоразу убивати для всієї чесної компанії сто і більше тварин!

Блюда готували кухарі, ледь чи не у званні професорів, однієї відомої світу французької кулінарної фірми. Їх для цього спецрейсами привозили з Парижа і в Месіянії вони трудилися вахтовим методом, адже його величність щотижня їздила на ОХОТУ і ЛОВИТВУ. А лосів, оскільки своїх уже не вистачало, закупляли за валюту в Європі, а своїм ученим його величність велів в ім’я збереження лосиного поголів’я вирощувати віднині не лосів, а самі лише їхні язики, що мало стати актом найгуманнішого гуманізму!

А вже після якоїсь там …надцятої чари (їхню роль виконували здоровенні мисливські роги, інкрустовані брильянтами), його величність, смачно потягуючись, загадково вигукував:

— А я вже, понімаєш, в ОХОТІ. Чи не пора нам розпочинати лови?

І стільки в його потягуванні було любострасного стогону, що всі хором вигукували:

— Пора, батюшко, пора!..

І тоді нарешті починалася справжня ЛОВИТВА. Та, що з великої літери. Заради якої і затівалася поїздка в закрите мисливське господарство та вбивство — «для сугреву» — прив’язаної сарни. Себто, затівалася справжня ЦАРСЬКА ОХОТА, що її над усе полюбляв Іван ІV Ласкавий.

В банкетну залу мисливського будиночка (неодмінно із зменшувальним суфіксом — будиночок, — хоч на повірку то був кількаповерховий палац) по команді ловчого запускали череду пишнотілих — саме таких полюбляла його величність — молодичок. Та яких! Одна одної гарніша! Кралі! Любки-голубки вищого розряду! З косами, викладеними вінком, у народному вбранні. Одна одної здобніша! Що молодичка, то прямо тобі коровай!.. Мм… пундик на маслі. Молоці й меду! Здоба неймовірної смакоти! Блондинки, шатенки і брюнетки (колір — на вибір). З незмінними солідними (теж на смак полювальника) габаритами. Спереду і ззаду.

Кожна з молодичок — їх звали кізочками — тримала на зігнутій руці козубеньку (витвір народного мистецтва) повну черешень — рубінових, жовтих, рожевих і майже червоного кольору — групи гіні та бігаро. А це — зважте, — цукри, переважно глюкози та фруктози, органічні кислоти, дубильні та пектильні речовини, вітамін С, провітамін А (каротин), так необхідні чоловічому організмові.

Отож, при з’яві файних — пардон! — здобних молодичок з козубеньками таких корисних для організму черешень, сурмили ловецькі сурми і театральне дійство починалося. По команді ловчого молодички з хіхоньками та хахоньками, з смішком-приском розбігалися врізнобіч, а його величність, вибравши одну (міг би вибрати хоч і дві чи й три, але здоров’я вже не відповідало таким цифрам — ледве на одну вистачало) гнався за вибраницею, збуджуючи себе гонитвою, бо інакше уже й не міг. Так починалася ЛОВИТВА, ЦАРСЬКА ОХОТА.