Чорторий

Ліворуч — Дніпро, за ним — Оболонь.

Праворуч — за луками — Десенка.

А ми, значить, на Чорториї.

Бортові вудочки поставлено на глибину сім метрів — ми вже готові до ловлі. Передихнули. Зосередились. Над Чорториєм тиша і благодать ранкова. На плесі і в прибережних лозняках бродять легкі туманці, ми собі тихенько бесідуємо, а сторожки на вудочках ритмічно кивають — течія. Та ось один сторожок «кивнув» поза ритмом течії, всупереч їй. Ага! Це вже клювання. Обережне, а тому ледь-ледь видиме. Хитнеться сторожок, і все. Не зівай. Клює якийсь хитрун, і його треба перехитрити. Тож підсікай і витягай. І хай кльов не такий поки що щедрий, але принада та наживка роблять своє — ми тягаємо собі й тягаємо дари Чорторию — підлящиків та гущарок, окунів та плітку. Не велику, але й не малу. І настрій у нас гарний, і бесіда наша — по гарній риболовлі — теж гарна, але я той настрій ледь не зіпсував — вжив у розмові русизм «рибак».

— Валько, не повторюй моєї помилки, за що мені якось добряче перепало від Андрія Малишка, — починає Сом чергову придибенцію, яких у нього — невичерпні запаси, як ото в надрах корисних копалин. — Рибалили ми з ним на Козинці — чарівна річечка його рідної Обухівщини. Сонечко сяє, вода грає, хмарки в небі пливуть, береги мальовничі, тиша, безлюддя — благодать, одне слово. І головне, рибка ловиться і ловиться. А що ще риболову треба? І все було б добре, але я в розмові необачно, як і ти оце, вжив русизм «рибак»… Бачив би ти, як ураз змінився лагідний Андрій Самійлович! З привітного і веселого зробився колючим та сердитим, на сонячне лице його наче хмарка набігла, тінь свою поклавши.

— Co-оме?! — аж зблиснув своїми монгольськими очима (ми його між собою прозивали «Великим моголом»). — У нашій мові немає «рибака»! Є риболов або рибалка. Щоправда, є один рибак, та й той Натан — Натан Рибак. Бездарний і брехливий борзописець, автор «Переяславської Ради». Близький родич всюдисущого Корнійчука… Ось так, Соме! Запам’ятай це на все життя. Риболов у нас або ж рибалка!..

Про Андрія Малишка, про старших Сомових друзів і наставників Максима Рильського, Павла Тичину, Михайла Стельмаха та інших[6] я тоді наслухався багато весело-дотепних придибенцій, що їх пізніше із задоволенням перечитав у Сомовій збірці «Як я Сталіна хоронив».

Поет:…Це було у незабутній березневий ранок, коли радіо сповістило про смерть Сталіна.

Мати: Адже ви теж виростали під портретами Сталіна?

Поет: Звичайно. Що ми знали тоді про Сталіна? Тільки те, що він — великий і мудрий. І всі ми ще у шкільні роки дружно верещали: «Піснею про Сталіна починаєм день, Кращих ми не знаємо на землі пісень». Але за всіх я говорити не буду, бо у той перший траурний день я поїхав до Москви — на похорон Сталіна. Я смертельно хотів побачити «батька всіх народів».

Мати: І що ж? Побачив?

Поет: Побачив… Побачив мертвого Сталіна і живого Берію… Тільки я вельми розчарувався, бо думав уздріти великого і безсмертного вождя, а переді мною лежав у труні звичайнісінький мертв’як — рудочубий і рідковусий, увесь покльований та побитий немилосердною віспою. А я ж у школі малював його розкішні вуса і тугу хвилю укоханого чуба, та ще й орлиний погляд. Я ладен був підійти до труни поближче, але мене з почесної варти різонув убивчим поглядом Лаврентій Берія, якого я упізнав одразу. «Кто не слэп, тот выдыть!» — раптом згадались його слова, почуті ще в Києві…

Мати: А як же ти добрався до Москви? І як потрапив на той похорон? Я ж чула, що там люди давили один одного…

Поет: До Москви приїхав зайцем — туди і назад. Мені, сказати чесно, повезло… А в Москві, щоб потрапити до Колонного залу Будинку спілок, я затесався у ряди китайської похоронної делегації… Через багато років моєю авантюрною подорожжю зацікавився Павло Загребельний. Відомий романіст нещодавно використав мою розповідь про похорон Сталіна у своєму гостросюжетному творі «Південний комфорт».

Мати: Василь теж згадав про Сталіна. Тільки не у вірші, а в тому щоденнику, що так налякав багатьох недорік. Ось він, цей запис: «Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам’ятник деспоту, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живиться чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ятники…

Якби я називав главки своєї невигаданої придибенції, то цю назвав би так: „Як я нарешті став побратимом Миколи Сома і якою купіллю нас, виявляється, було колись похрещено“.

— Слухай, а чи було тобі коли-небудь страшно на рибалці? — раптом запитав мене Микола, коли ми сиділи в дюралевому човнику на Чорториї. (В клюванні виникла пауза, тож ми й розбалакалися).

Я на мить задумався.

— Тільки чесно, — застеріг друг. — Було чи не було?

Його неможливо обманути, тож я чесно як на духу відповів:

— Було. Тільки не на літній, а на зимовій ловлі. Тоді був початок квітня, негадано вдарило тепло на Нижньому Дніпрі, сонце заливало крижаний панцир великої ріки, що швидко тоншав, стаючи ненадійним, а місцями й уже крихким — ось такі місця найнебезпечніші при зимовій ловлі. І в такий час я, нерозумний, сунувся на Дніпро, де метрів за сто від берега добре ловилися окуні на мормишку і біла риба на мотиля. Відійшовши од берега на потрібну відстань, я заходився підшукувати зручне місце — уловисте! — щоб прорубати пару лунок. Лід ніби цілий, хоча й сльозився надто, там і там вже блищали на ньому проти сонця перші калюжки, сніжок, яким він був притрушений, вже в багатьох місцях мокрий. А де й каша — такі місця я завбачно обминав.

Іду, цюкаю поперед себе пішнею. Льодобуру не брав, тільки пішнею в таку ненадійну пору можна швидко і якісно перевірити міцність льоду. Отож іду, цюк та цюк, все поки що о’кей! На мені — як на капустині. Одягу та одягу. Зимова ж бо рибалка, то сонце вигляне, то мороз цюкне, чи крижаний вітер негадано задме, дюдя вшкварить, тож екіпіровка потрібна відповідна. Спробуй цілий день висидіти на льоду благенько зодягненим. Та ще на вітрі, що намагається тебе наскрізь пробрати.

Поверх кількох вдяганок (тепла білизна, светр, піджак чи куртка) — бушлат на ваті, а поверх нього ще й офіцерська (у відставника на товчку за 25 карбованців купив, зовсім дешево) похідна плащ-накидка (чи по-їхньому, армійському, плащ-палатка), без рукавів — руки військовику потрібні для зброї, а мені для рибальського знаряддя, довга, простора, міцна й надійна, ще й з відлогою, що її надіваєш поверх теплої шапки-вушанки. Крім кількох штанів (під ними білизна і вовняне трико), чималі — щоб я, надягнений, вліз у них — теплі ватяні штани з якогось цупкого — схожого на брезент матеріалу, взутий у чималі биті валянки з калошами, тож ледве ноги суну. Зате ж тепло й комфортно на льоду ріки, яку продував вітер.

За плечима — важкий ящик з усім спорядженням і парою кілограмів улову (дня ще було досить, не хотілося рано залишати риболовлю), що виконував одночасно й роль сідала.

Отож, суну, пішенькою цюк та цюк. Все гаразд, лід ще, здається, міцний, ось ще кілька кроків і буду отаборюватись. По весні риба добре ловиться, то січень — глуха пора, а кінець зими, початок весни — якраз… Іноді такий кльов буває — частіше всього на ненадійній уже кризі, що й призводить іноді до трагедій… Задумався, розмріявся, як я зараз почну тягати і, втративши обережність, прискорив ходу. Цюк!.. І пішня, не зустрівши під своїм гостряком тверді крижаної, раптом майже вся шугнула кудись униз, як провалилася.

6

До речі, про мого друга у свій час писали на самому початку його літшляху, як прийнято казати, корифеї — письменники, артисти, композитори — П. Тичина, В. Сосюра, О. Гончар, П. Загребельний, О. Козловський, П. Майборода, і всі вони у Сома відзначали самобутній талант, емоційність, дотепність тощо. Те, що майстри в ньому відзначали, Сом не лише зберіг, а й примножив.