Сині двері зліва

— Хліб. Чорний. І батон.

Поки що наш головний герой вирішив не ризикувати, а залишити столичні делікатеси до наступних разів.

— Батон нарізаний?

— Ага, але в ідеалі…

— Вуді Аллен! — підхопила продавщиця.

— Що?

— Це каламбур. Не лякайся. Ти кажеш «в ідеалі», а я підхоплюю: «Вуді Аллен».

— А, ясно, — посміхнувся наш головний герой, подумки відзначаючи, що каламбур дійсно непоганий.

— А коли приходять кацапи, — подав свій басовитий голос Глєб, — і кажуть «пастараємся», ми зазвичай відповідаємо «Баста Раямс».

— Ясно, — стримано прокоментував наш головний герой, дістаючи дешевий гаманець із шкірозамінника з гравіюванням «DG».

— То шо давать? — знову запитала продавщиця, широко посміхаючись. — Батон нарізаний?

— Так, але в ідеалі…

— Вуді Аллен! — не меш за попередній раз зраділа продавщиця.

— Це вже не смішно, вибачте, — сказав наш головний герой, підраховуючи гроші у гаманці.

— Кому як, солодкий, кому як, — і вона щиро підморгнула. — Твій батон, твій хліб.

— Дякую, — подякував наш головний герой, розрахувався і поспіхом подався до виходу.

У гастрономі він упорався набагато швидше. Над містом кружляв дух обідньої перерви, а тому кулінарія, молочний та бакалійний відділи були насичені громадськістю, що поспішала справити свої гастрономічні інстинкти до чотирнадцяти нуль-нуль. Продавщиці не встигали обслуговувати, помітно нервували касири, цвірінькав дріб'язок, що падав на кахельну підлогу, біля гральних автоматів стояли черги, тому ніхто не відволікав нашого головного героя порожніми балачками.

На вулиці вівсяними пластівцями падав рідкий сніг, суцільний свинцевий накип у вигляді хмар укривав місто та його околиці, ожеледиця досягла свого абсолюту, й у натовпі, що крокував невідомо куди і невідомо звідки (наче це були ряди воїнів, що йшли у психічну атаку), утворювалися щілини. Це падали вбиті та поранені, які були зненацька уражені ожеледицею. Нові черевики нашого головного героя, що йому купила його матінка, мали досить рельєфну підошву, тому він ішов твердо, міцно ступаючи високими ногами по депресивному сірому снігу. В його селі, звідки наш головний герой був родом і де донедавна відлежував боки, сніг був білий, сірим він ставав лише тоді, коли його посипали попелом. Наш головний герой знав, що великі міста перерізані кам'яними артеріями автомагістралей, проспектів і вулиць і що автомобілів у мільйон разів більше, ніж мешканців, і всі ці міста обнесені шкідливими для людства заводами, немов колючим дротом. Усе це і було головною причиною сірості снігу. Все це і було причиною депресії, що, немов суцільний свинцевий накип, укривав місто та його околиці.

Обтрусивши віником ноги, наш головний герой зайшов до під'їзду.

— Підловила! Підловила! — вкотре почув він галасливий голос Марії Федорівни і відчув, як міцна рука, що належала власниці галасливого голосу, вхопила його за рукав пальта. — Підловила! — знову закричала вона.

Розгубившись і втративши будь-які орієнтири, які б могли вивести до ліфта, наш головний герой вирвався з чіпких лап смерті, позадкував, розвернувся на невідому кількість градусів і побіг. Опинившись знову на вулиці, він вирішив перечекати бурю, перевести дух і дати раду з консьєржем, тобто, перепрошую, concierge, але остання переводити дух не збиралася і слідом за нашим головним героєм вискочила надвір.

— Стій! — закричала вона.

Закашлялась, сплюнула — і знову:

— Куди тікаєш?

Корф досить вправно нахилилася, згребла руками у чорних в'язаних рукавичках сніг, зліпила сніжку і кинула нею у нашого головного героя.

— Та як ви смі… та що ж… — намагався щось заперечити наш головний герой. Очевидно, він був неабияк шокований зухвалою поведінкою Марії Федорівни, яка, не гаючи дорогоцінного часу, вже встигла зліпити другу сніжку.

— Лови! — зледеніла сніжка влучила в ногу.

«Не так боляче, як образливо», — подумав наш головний герой.

— На ще! — Артилерійський вогонь, що був пущений з рук Корф, градом посипався на нашого головного героя.

— Значить, так? Да?

Закипаючи від люті і ховаючи свій ображений організм за стовбуром каштана, наш головний герой почав і собі ліпіти сніжку, але він закипав настільки, що сніг моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.

— Тримай, Куйбідище! — закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.

— Я вас не боляче? — винувато запитав він, досягнувши тіла.

— Ти мене дуже боляче! — сиплим голосом завила Корф.

— Вибачте, я не хотів.

— Не хотів би — не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.

Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.

— Фінгал вискочить, — констатувала поранена.

— А ви його снігом.

— Зараз я тебе снігом! — закричала Марія Федорівна. — Дай руку.

Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.

— Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? — намагався виправдатися наш головний герой.

— Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!

— Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!

— Треба було, коли ти в булочну йшов, відгукнутися. Я йому кричу-кричу, а він, як ота пава, іде собі, розумієш, у булочну. Чого ти не відгукнувся?

— Я не чув.

— Не чув він. От і маєш тепер наслідки. Понаїхало тут всяких.

— Хто б казав!

— А шо таке? Шо таке? Я, між іншим, з Василькова. Не сьогодні-завтра у межі столиці ввійде. Так що до мене ніяких претензій.

— Знаєте що, давайте начистоту. Не треба мене обманювати, я знаю, що вас насправді звуть не Марія Федорівна Корф, а Віра Авсеївна Куйбіда. Не треба мені голову пудрити, домовились?

— Хто тобі таке сказав? З чого ти взяв, що я якась там Куйбіда?

— Добрі люди нашептали, — ледь стримався наш головний герой, щоб не назвати справжнього шептуна справжнього імені консьєржки, тобто, перепрошую, concierge.

— Зараз це ніякого стосунку до справи не має. І не Авсеївна, будь ласка, а Євсеївна.

— Ну добре, добре, — вже майже сміявся наш головний герой (цей діалог йому видався більш ніж потішним), — якщо ви так хочете, я називатиму вас Марією Федорівною. А зараз пропоную перемир'я. Я тут новенький, і мені треба знайти хоч якогось покровителя, бо поки що я нічого не розумію.

— Покровителя? — бридливо глянула Куйбіда на нашого головного героя. — Перемир'я? А наслідки? Як бути з наслідками? — І вона вказівним пальцем торкнулася підбитого ока.

— Ну, вибачте, — знову вибачився наш головний герой.

— Я подумаю, — зухвало відповіла Куйбіда й пошкандибала на свою довічну вахту. Роль покровителя з іменем Марія Федорівна Корф виглядала заманливо.

«Я подумаю», — подумала Корф, але думати вже було нема чого, вона одразу погодилась. Внутрішньо принаймні.

— Чекайте, — зупинив наш головний герой Марію Федорівну, — так, власне, навіщо ви мене кликали, коли я йшов у булочну?

— Так, нічого такого. Просто хотіла запитати про діла.

— Про діла?

— Ага, про діла, про життя.

— Зрозуміло, — відповів наш головний герой і направився у бік ліфта.