Сині двері зліва

— Я і не хочу вже. Неприємна мені та компанія.

— Розумію, — Валя торкнулася своїх губ пальцями, після чого піднесла їх до щоки нашого головного героя. — Не сумуйте. Мені дійсно треба йти. Я ж не одна.

Валентина Казимирівна зняла пальто і, віддаючи його нашому головному герою, підморгнула.

Наш головний герой не вмів підморгувати, тому рукою він закрив ліве око, а правим почав швидко-швидко кліпати. Валя розсміялася і зникла за своїми жовтими, немов кульбабка, дверима.

Остання

Два дні наш головний герой не виходив з квартири та не відповідав на телефонні дзвінки. Якщо хто не знає, то повідомляю: він не виходив з дому та не відповідав на дзвінки не тому, що зламав ногу та втратив слух, а тому, що у нього почалася депресія.

Якось по-ідіотськи звучить: у нього почалася депресія. Та він з першої секунди, як ступив на київську землю, почав заганяти себе у безмежно глибоку, немов прірва часу, депресію! До речі, про прірву часу. Наш головний герой, перебуваючи вдома, так і не помітив, що минуло два дні. Тобто навпаки, він помітив. Навіть більше того. Йому здалося, що він не виходив з квартири та не відповідав на телефонні дзвінки більше тижня, він уже навіть заплутався у датах та почав розмовляти з Цуциком. І дивним було не те, що він почав з ним розмовляти, — це нормально, розмовляти із свійською твариною, — дивним було те, що він почав чути, як той йому відповідає.

— Цуцику, — казав наш головний герой, — друг ти мій. Дружок. Іди, я тобі грибочків відкрив. М-м-м! Мама закривала.

— Не хочу я твоїх грибочків, — чув він від Цуцика.

Тоді наш головний герой і почав годувати бідолашну кицюню кормом. І хоч як Рима не запевняла, що йому ще зарано, Цуцик так не думав, а навпаки, із величезним, немов Євразія, задоволенням наминав ту гранульовану пакість.

Так жив наш головний герой два дні (хоча, як було сказано вище, думав він, що прожив тиждень), а потім глянув на себе у дзеркало, огледів свою щетину і зрозумів, що таки да, днів зо два, не більше, інакше б його борода була більшою, ніж у найбородатішого мужика на планеті.

Він усе зрозумів, усе оцінив, усе вирахував і поголився.

Вже давно його не хвилювали такі питання, як де ж той станок для гоління? Ось він, станок для гоління, і байдуже, у якій шухляді лежали різні необхідні речі, а у якій шкарпетки та кальсони.

Наш головний герой вийшов на вулицю. Спочатку він довго збирався, навіть душ прийняв, а вже потім вийшов. Пахло дивно. Ну, буває так, коли довго сидиш у квартирі, коли ні з ким не спілкуєшся, окрім свого кота, коли ти все вирахував та зважив, усе зрозумів, розставив крапки над умляут і тепер вийшов на вулицю, заспаний та сповнений тривоги, — відчуваєш якусь чудність запахів. Чи то так люди пахнуть, чи свіже повітря, чи, може, це космічні запахи, що сходять з неба. Невідомо.

Наш головний герой вийшов на вулицю і одразу ж зустрів Риму. Вона стояла біля кіоску з пресою та купувала, здається, гороскопи. Але це не факт. Можливо, там були ще й анекдоти. В будь-якому разі вона стояла біля кіоску, осявала навколишній простір своєю пофарбованою макітрою й підстрибувала до віконця, намагаючись забрати решту.

— Сусід! — помахала вона рукою, і вітер відніс її крик кудись убік, туди, де наш головний сусід, себто герой, і не стояв навіть. Утім, до його вух щось усе ж таки долинуло, і він щось усе ж таки почув.

— Доброго дня, Римо! — ввічливо привітався він.

— Ти якийсь несвіжий. Де ти був? Ми з Ніколаєм телефонували тобі. Навіть приходили, але, поцілувавши двері, пішли, як кажуть, ні з чим.

— Я спав, — відповів наш головний герой.

— Спав?

— Так, я спав. Мені снилися леви, — збрехав він.

— Леви?

— Ага, леви. Вони були ручні.

— Яка ніжність, — пискнула Рима. — Ти куди?

— Я взагалі-то нікуди. Я взагалі.

— Взагалі що?

— Я так.

— Заходь до мене.

— Коли?

— Та хоч зараз.

— Зайду.

— Добре. Ніколай відлітає.

— А?

— Відлітає, кажу. Кудись. Так і не зрозуміла куди. Пішли до мене, чого тобі швендяти?

— Пішли.

І Рима взяла нашого головного героя за руку. Зі спини це виглядало так, наче батько веде свою дитинку, єдину наймолодшу донечку. І навряд чи можна було припустити таку дивну річ, що Рима насправді старша за нашого головного героя на цілих три роки.

З глузду з'їхати.

— Не те слово, — промовив наш головний герой, і вони зайшли до будинку.

На вахті сидів Артур. Його обличчя було настільки ж змученим, як і його ніс, і промовляло те обличчя укупі з носом такі слова: в труні я бачив ваш пост.

Щось подібне.

Але діватись було нікуди. Він нікуди і не дівався.

Переступивши поріг Риминої квартири, наш головний герой знову відчув той їдкуватий запах сечі. Він поспішив на кухню, куди запах не доходив, і, вмостившись зручніше на диванчику, зрозумів, що, зрештою, майже на всіх кухнях цього будинку затишно.

Сонце несміливо зазирало у вікно, м'яко лягало на холодильник і густим сиропом стікало на підлогу, яка була вкрита пістрявим килимком, що продається лише в одному магазині на Подолі.

— Шо, сусід, закис? — запитала в нього Рима, вмощуючись на табурет, який стояв з іншого боку столу.

— Та так, — відповів сусід. — Накрутив себе.

— Валентина Казимирівна?

— Ага, — зітхнув він.

— Буває. А що ви не поділили?

— Та нема нам чого ділити. Не хоче вона бути зі мною. Іван Іванович налапшав мені, а я, придурок, вуха й розвісив.

— Та Іванич ще той муділа. Він і не таке тобі розкаже, аби тільки звалити. Він у нас принциповий, розумієш! Дуже вже принциповий. Не може Валю одну залишити.

— Ну, таке.

— Давай я тобі краще наллю чогось. Що ти любиш?

— Чаю?

— Який чай! Забудь! Тобі зараз не можна чаю.

— Вино?

— Нема вина.

— Ну, не знаю. А що в тебе є?

— Водочка. Тобі зараз краще водочки бахнуть.

— Ну, давай водочки.

Рима з морозильника дістала почату пляшку горілки.

— Вчора з Ніколашкой вирішили водки випити. Тільки ні я, ні він пити її не звикли. Хряпнули по п'ятдесят, і все, не пішло. А ти пий. Тобі зараз корисно. Ніколай розповідав про тебе.

— Ви казали, що він кудись летить?

Наш головний герой налив півчарочки і закинув її вміст собі у шлунок.

— Пече, — вилаявся він.

— Нічого. Все нормально. А Ніколай… Ніколай відпустку взяв. Тепер на моря.

Раптом пролунав дзвінок. Телефонний. Такий самий, як і у нашого головного героя. Очевидно, телефони у них стояли однакові.

— У нас телефони однакові, - пояснила Рима те, що наш головний герой вже зрозумів і без її пояснень.

Рима вискочила з кухні і на своїх коротких ніжках пострибала на заклик бежевої жаби.

За три секунди її голова визирнула з кімнати.

— Тебе, сусід.

— Мене? — здивувався наш головний герой, підносячи другу чарку до рота.

— Тебе.

— Хто?

— Здогадайся.

«Рита Львівна? — подумав він. — Ну а хто ж ще?»

— Алло? — обережненько зазирнув наш головний герой до слухавки.

— Привіт, новенький. Друзяко! — радісно кричав Ніколай, і наш головний герой здивувався своїй інтуїції, яка так підступно його підвела.

— Доброго здоров'ячка, Ніколай.

— Сусід! Я на моря! Сусід, чуєш?

— Та чую, чую, не кричіть ви так.

— Ага. Не буду.

— Здогадайся, друже, куди я лечу? До речі, я лечу.

— Вітаю. Це класно.

— Я ніколи не літав, а тепер лечу.

— Ну, то куди? В Туреччину? Єгипет?

— Сам ти Єгипет. Шо я там не бачив?

— Піраміди.

— На піраміди хай негри дивляться.

— А куди ж тоді?

— Мьянма!

— Це що?

— Лапух ти! Як що? Бірма! — викрикнув Ніколай з такою силою радості, що наш головний герой аж присів на Римине ліжко, але вчасно схопився — жовто-сіра, завше незастелена постіль Рими довіри не викликала.