Сині двері зліва

— Я не згодна. А якщо поет так мислить? Можливо, поету через третє око такі думки в голову залітають.

— У кого третє око? — запитала головна.

— Ну, припустімо, не в нього, — Валя вказала на розгубленого нашого героя, який молитвами дякував Мадонні за те, що саме Валя стала на його захист.

— Може, не будемо сваритися через якийсь там віршик? — запропонувала не сваритися Надійка.

— Да-да! — підхопив Заза. — Давайте лучче випьєм за здаровьє наших дєтєй!

— За здоров'я ми завжди встигнемо, — відрізала чорна, як смоляна яма, Сякоєва. — Вірші іноді революції робили.

— Швидше, — подав голос Василь Кирилович, — вони були наслідками революцій.

— Зворотною реакцією, якщо точніше, — підправила Ізольда.

— Не знаю, — прохрипіла головна. — Це не наше. Так і знайте. Нам такого не треба. Ми потребуємо чіткості. Коли все чітко, ясно, коли зрозуміло, хто, де, з ким і навпцо, — тоді це поезія. От Заза, наприклад. Всім зрозуміло, чий крохмаль він вилизував, — Надія Петрівна стала червонішою за своє волосся. — Або навіть коли Василенко читає. Це не до кінця наше, але зрозуміло, що він переписує Євангеліє або не переписує. Зараз оно ксерокси є. А тут… вибачте. Тут якісь машиністи і графи фон Візори. Це хто такі? Французи? Бельгійці?

— Це метафорично, — почав був пояснювати наш головний герой, але замовк — безперспективно. Він відчув образу. Він відчув таку страшну образу за вірші Ніколая, що виникло одне лише бажання: схопити стілець та розбити його об лице їхньої головної. Він нікому нічого не був винен. Більше того, зараз він відчув стільки сил, які породила ненависть, яку, в свою чергу, породила образа, що ця онучка образи могла зруйнувати і охайну зачіску Тетяни Йосишвни, і неохайне обличчя Кириловича, хоча той, схоже, сповідував нейтралітет. Ця сила могла придушити все їхнє лікарське кодло одним нігтиком, як, бува, придушують п'яну від керосину вошу, попередньо витягнуту з волосяних заростей п'ятирічної дитини. Але наш головний герой не вирізнявся такими звичками.

— Валю, вибачте, але я тут зайвий. Мені треба піти, — прошепотів він Валі.

— Ну-ну, — почала заспокоювати його Валя. — Ще буде коньяк. Потім танці, оргія кінець кінцем. Вони скоро заспокояться. І забудуть.

— Я не забуду.

— Але вірш у тебе був дійсно пречудовий. Всі це розуміють, просто душа поета — вона ж заздрісна…

— Яка оргія? — раптом запитав наш головний герой.

— Залишайтеся і все зможете самі побачити.

— Ні, дякую.

— Як знаєте. Давайте я вас проведу.

— Буду вдячний.

А Тетяна Йосипівна все ще говорила і говорила. Вона не могла припинити говорити, тому що її понесло. Коли людину несе, тоді її, вибачте, несе, і мало що може її зупинити. Але на цей раз Валі зупинити головну вдалося.

— Секундочку! — прокричала Валя, перебиваючи Сякоєву.

— А? — всі глянули на Валю.

— Нашому гостеві треба йти. Вибачте, будь ласка, але у нього невідкладні справи. Я його проведу, а потім повернуся.

— А оргія? — заголосили всі. — Танці? Коньяк? — кричали лікарі, перебиваючи одне одного.

— Не цього разу, — відкланявся наш головний герой, відчуваючи, що навкруги таки пахне нашатирем.

— Як знаєте, — знизала плечима головна і сіла. Було видно, як тремтять її руки.

— Я піду, — попрощався наш головний герой і вийшов.

— Я скоро, — клацнула пальцями Валя і вибігла за нашим головним героєм. Ї ї груди фантастично колихалися, очі іскрилися непідробними салютами, а підбори, приховані довгою сукнею, цокали об лікарняний кахель.

Стоячи перед дверима, за якими лютував снігопад, наш головний герой вдягав своє добротне пальто.

— Може, пішли зі мною? — боязко запропонував він Валентині Казимирівні піти з ним. — Вип'ємо вина. Можна взяти вина. Випити. Вина. То як?

Серце, та й не тільки серце, виривалося з тіла нашого головного героя.

Груди Валі здіймалися при кожному її подиху. А кожен її подих був глибокий, немов штикове поранення.

— З вами? — зніяковіла вона, і наш головний герой знову побачив у її очах ту покірливість, яку вперше зміг побачити при знайомстві.

— Зі мною, — добродушно посміхнувся наш голов ний герой і чомусь пристукнув черевиками.

— Я хочу, — сказавши це, Валя виловила у гардеробі свою шубку і взяла нашого головного героя під руку.

— Нічого, що ви не повернетеся? — запитав наш головний герой, боячись, що відриває дівчину від своїх друзів.

— Я повернуся, чого ж? — трохи хижувато промовила Валя, і вони пішли у напрямку будинку номер тридцять по вулиці Чорновола, що у Києві.

Дорогою до будинку ноги нашого головного героя налилися свинцем та стали ватяними. Або ні, не так. Ноги нашого головного героя налилися ватою та стали свинцевими. Кожен крок давався йому з важкістю, кожен подих був відчутним та осмисленим, немов розв'язання кубічного рівняння за формулою Кардано. До речі, хто не знає, Кардано — це італійський математик, що жив у XVI столітті. Але це до нашої повісті ніякого стосунку не має. Тим більше, ані автор, ані наш головний герой математику не переварювали з дитинства.

Проходячи повз комірчину, у якій мала сидіти мати тієї, кого наш головний герой вів зараз під руку, донька тієї, хто мав сидіти у комірчині, запитала:

— А все ж таки, чого «Вирізка життя»?

Проте наш головний герой цього не почув. Запитання проскочило повз його вуха, адже наш головний герой був зосереджений на іншому, а саме — видивлянні Марії Федорівни в затінку комірчини. Проте в ній він зміг побачити лише неголену фізіономію когось: цим когосем виявився Артур. Корф не було.

Невже?

— У мене є чай, — винувато промовив наш головний герой. — Чаю? Вино кудись поділося, — збрехав він, адже того вина в цій квартирі зроду не було.

— Я не хочу чаю.

— A?

— He треба чаю.

— Тоді що?

Валя не відповіла. Вона оглянула кімнату, торкнулась якихось речей і важко зітхнула. Було в ній щось від важкозітхательки.

— Я хочу кохання, — несподівано для нашого головного героя промовила Валя. Вона стояла посеред кімнати, обпершись на комод, у середній шухляді якого покоїлося спіднє нашого головного героя. Вона стояла вся бліда й нерухома, і нестримна сила спокуси утримувала її позиції у кровопролитному двобої з безмірно владною силою покірливості й невинності.

— Не треба чаю. Я не хочу, — повторила Валя і розстебнула верхній ґудзик своєї блакитної й ніжно-мереживної сукні.

— А? — відкрив рота наш головний герой і почав гарячково згадувати, чи не пахне у нього під пахвами.

— Я хочу, щоб у тебе пахло під пахвами, — сказала Валя.

— Я навіть не знаю, — розгублено зашепотів наш головний герой, безглуздо нахиляючи голову до пахв.

Далі все відбувалося, немов у лихоманці. Принаймні, наступного дня наш головний герой згадував це саме так. Валя зробила крок назустріч і розстебнула другий ґудзик. Потім третій. Смикнула полотняну мотузочку, і світ разом із нашим головним героєм побачили дві округлі, ідеальної форми, немов накачані гелієм, кулі. Ні, не кулі, диньки. Господи, який несмак — диньки! Це ж треба! Які диньки? Ні, не диньки. Грудки. Ні, не грудки — груди. З охайними, як двадцятип'ятикопієчна монетка, сосками.

— Я хочу, щоб ти сьогодні мене слухався, — сказала Валя, сміливо перейшовши на «ти», і схопила руку нашого головного героя. Якимсь напрочуд вправним рухом свого тіла вона скинула сукню, а руку нашого онімілого головного героя поклала собі трохи нижче живота, туди, де починалася інтимна поросль. Шкіра її тіла виявилась засмаглою (на відміну від обличчя) — очевидно, без солярію не обійшлося. Але такий контраст нашому головному герою навіть подобався. В цьому була саме та еротичність, у неправильному, якої так часто не вистачає.

— Як тобі? — запитала Валя неприродним голосом.

— Тепло, — пискнув наш головний герой і середнім пальцем увійшов туди, де вологе прибирання зазвичай не потрібне.