Сині двері зліва

— Угу, — промовила Валюша й направилася до ванної.

Звідти залунало спочатку дзюркотіння, потім — злив, а тоді вже — відкрився кран і потекла вода. Всі ці звуки зводили нашого головного героя з розуму, і єдиним бажанням, яке виникло у нього тієї хвилини, було бажання вигнати з квартири Івана Івановича, схопити Валю за груди і злитися з нею у чомусь настільки стидному, яке навіть і уявити важко. Він намагався тримати себе в руках, хоча чудово розумів, що навряд чи втримає. Але розвалюватися на молекули, корчитися, немов останній блазень, у реверансах та випліскувати із себе тонни рожевої шипучої рідини пишномовних звернень він не збирався. Це виглядало б недоречно, не той був час, тим більше, наш головний герой уже встиг перетравити перші порції закоханості й перейти до нової стадії, а саме раціонально виваженішої, тобто тієї, яка хоч трохи здатна підім'яти емпіричний досвід та сенсуалізм (див. Гоббс VS Декарт) і дати можливість зосередитися на аналізі об'єкта.

Іван Іванович, натомість, не картав себе подібними міркуваннями: він тим часом розповідав свіжий анекдот, що трапився з його поки що тещею, а також згадував про те, як вони разом їздили до Умані. Нарешті наш головний герой насилу заспокоїв себе і зробив спробу втямити зміст розповіді Івана Івановича…

- І от в Гумані, - Умань він виговорював з літерою «г» на уманський, себто гуманський, лад, — коли ми дійшли до тієї церквушки…

— Чекайте, а що ви робили в Умані?

— Я ж кажу, з тещею поїхали.

— А чого поїхали? До парку Потоцького?

— Та здався нам той парк. До тещі поїхали, у неї там будинок. Вона ж сама з Гумані…

— Стривайте, тобто як — з Умані? Мені вона казала, що з Василькова.

- І що її звуть Марія Федорівна Корф.

— Значить, вона не з Василькова?

— Звісно, ні. Типу ви не знаєте нашої Віри Авсеївни.

- Євсеївни, — обережно поправив наш головний герой.

— Да, Євсеївни. Коротше кажучи, слухайте далі. Під'їжджаємо ми до цієї клятої церкви, аж тут тещу скрутило…

Він не встиг договорити, бо на кухню зайшла Валя. Цього разу вона була вдягнута у величезний махровий халат, її щічок ледь помітно торкнулися рум'яна, вії — підкреслила туш, а обличчя в цілому виглядало свіжішим і навіть молодшим. На жаль, трохи почервонілий ніс та посоловілі очі все-таки виказували хоч і легку, але неприємну застуду.

— Продовжуй, Ваню, — промовила Валентина Казимирівна, але Іван Іванович якось трохи знітився, зашарудів під столом ніжкою й тихенько пукнув:

— Та ні, то нецікаво…

— Як знаєш, — посміхнулася Валя, і нашому головному герою на мить здалося, що вона, очевидно, була чимось невдоволеною.

— Просто я зі сну. Таке буває, - пояснила вона нашому занепокоєному головному герою, і той таки дійсно заспокоївся, хоча міг і не заспокоїтися, бо не завжди слова діють заспокійливо, навіть якщо це і заспокійливі слова. І наш головний герой, вже будучи спокійним, але все ще скутим через присутність Валі, попросив ще чаю. Іван Іванович, радіючи, що може чимось допомогти нашому головному герою, заходився азартно розсипати чай по чашках.

— Мені можна просто кип'яточку долити, — промовив наш головний герой.

— Та що ви їй-богу!

— Та нічого, — посміхнувся він і раптом почув голос Валі, яка поцікавилася наступним:

— То чим ви займаєтесь?

— Я лікар. Власне, я кілька днів лише в столиці, тому навіть не знаю, чим зайнятися. Роботу шукаю.

— О-о! — обличчя Валі явно випромінювало зацікавлення. — Лікар! Я теж…

— Я знаю, — посміхнувся наш головний герой.

— Да, я розповідав йому про тебе. Трошки, — втрутився Арманьяк, возячись із чайником.

— Цікаво. Але знаєте, якщо ви розраховуєте на те, що я влаштую вас до ОХМАТДИТу, то помиляєтесь…

— Валюш, що ти кажеш гостю! До чого тут? — з болісною мімікою проказав Іван Іванович.

— Та ні, не хвилюйтеся. Я навіть і не хотів за спеціальністю…

— Так уже й не хотіли? — примруживши очі, з недовірливою інтонацією спитала Валя.

— Ні, не хотів.

— Я вам повірила!

— Ну добре, хотів, — здався наш головний герой, — але просити вас про це не збирався.

— Так уже й не збиралися?

Насправді наш головний герой збирався, але не хотів. Себто не хотів саме звертатися. Натомість він відчував, як тремтять його ноги, як підкочує щось важке до паху, як бубонить у мозку одна-єдина фраза: Господи, я її хочу. Я її хочу. Я її хочу.

І вже не бачив він у Валі тієї покірності та слабкості, недокрів'я та витонченості, які здалися йому такими виразними у першу їхню зустріч. Над усім залишилась одна тільки фраза: я її хочу.

Від того нашому головному герою стало раптом настільки неприємно і совісно перед самим собою, що він так і не відповів на Валине майже риторичне, але питання, а лише опустив очі, від чого хибні висновки вигулькнули самі собою на поверхню виразної паузи.

Якби ж вона знала, чого він тут опинився. Якби вона знала!

— Добре! — раптово вигукнула Валентина Казимирівна, відшукуючи босою ногою капцю. — Ми зробимо так: післязавтра у нашій лікарні поетичний вечір. Ви приходите, слухаєте, коли читатиме наша головна — аплодуєте. Під час виступу Лідії Марківни або Василя Кириловича — невдоволено кривитесь і ховаєте очі. Ясно?

— Ясно.

— А потім читаєте самі.

— Читаю?… — злякався наш головний герой, чудово розуміючи, про що йдеться.

— Свої віршики читаєте, це незрозуміло?

— Але ж я не пишу… — скис наш головний герой.

— То напишіть. А потім, коли всі все прочитають і почнуть розливати спирт у склянки, я скажу, що ви також лікар. І вже тоді, якщо ви сподобаєтесь нашій головній… насправді, вона всього лише завідувач діагностичного відділення, але добре знає, як на кого впливати… так-от, якщо ви їй сподобаєтесь, вас візьмуть на «швидку». А тоді вже будете доводити власними кров'ю і потом, що ви варті чогось більшого, ніж просто робота на «швидкій», і можете бути повноправним лікарем, мати свій кабінет із ширмою, кушеткою та аптекарською шафкою. Ну, а якщо не сподобаєтеся… то вибачайте… — Валя підвелася з диванчика. — Все, буенос діас. А ти, Ваню, не напивайся!

— Так ми ж чайок!

— Я сказала.

Вона сказала і вийшла з кухні. Наостанок війнула коричним теплом та свіжим потом (щойно було «кров'ю і потом»… десь тре замінити), махнула грудьми і зникла у кімнатах.

— Характер, — виправдався Іван Іванович за дружину й невідомо звідки дістав пляшечку арманьяку. — Давай, за твоє здоров'я.

— Та я не…

— На сон грядущий — саме воно.

— Ну, хіба трошки…

Те, що наш головний герой ніколи не писав віршів, було не зовсім правдою. Писав, утім це було дуже давно і поросло вже високою соковитою травою, як, бува, поростали свого часу посічені козацькими шаблями татари в степах Таврії. Але готувати якийсь віршик до літературного вечора у лікарні — це вже був зовсім ідіотизм чи, вибачте на слові, пародія на… на… наш головний герой навіть не міг придумати, на що. Так чи інакше, він почувався вищим за весь цей балаган і рідку грибкову поросль на тілі суспільства. Він волів би, щоб його прийняли на роботу за його професійні якості, а не за аплодисменти їхній заввідділом чи то пак мімічні зведення Валиних рахунків із якимись там Василем Марковичем чи Лідією Кирилівною…

З цими думками він приймав душ, на щастя, сантехніка працювала справно. Сантехніка? Цей довгий день, цей безкінечно довгий день, який уже добігав кінця, минув майже без розмов з Ніколаєм, більше того, він минув у такій самотності, що тепер наш головний герой був би не проти поговорити хоч із самим дияволом, якщо той, звісно, вміє говорити. Ех, що то було за життя?

Насухо витершись рушником, наш головний герой заліз під ковдру й заплющив очі. Нехай мені присняться леви, подумав, або ні, краще Валя, передумав він. Така жінка, така жінка! Гонорова, зверхня, недоступна.

Не якась там дівчинка, що буде тобі у рота зазирати, не якесь там покірне звірятко, а справжня левиця!

Все ж таки нехай краще леви…