Рожеві сиропи (збірник)

У кінці серпня до кооперативу навідалась податкова служба. Багато хто з пайщиків занепокоївся — чи не відбере держава їхні ділянки через нечисту роботу Афанасія Вікентійовича, чи все в його паперах бездоганно? Хто знає, що там Афанасій нахімічив, але Коля, головний помічник Афоні, запевняв, що все чисто — комар носа не підточить, так шо нема чого сєять, як то кажуть, паніку.

— Як знати, як знати, — хитали головами пайщики.

Проте податкові інспектори, висидівши три дні і три ночі над паперами, нічого протиправного та ніяких фінансових махінацій так і не знайшли.

— Такого не може бути! — кричали вони. — Як! Як можна підняти звичайний дачний кооператив до таких висот і щоб усе було чисто-гладко! Щось тут не так.

Приїжджали інші ревізори, зі служби безпеки, винюхували кожну цеглинку, кожний кущик, фінансові інспектори ще тричі перевірили папери. Пайщики непокоїлися — тут уже точно гаплик Афанасію, пропонували навіть дати хабара держслужбовцям, але Афанасій Вікентійович запевнив, що корупція руйнує його чисті уявлення про цей світ.

— Ех, — зітхали дачники.

— Ех-е-хех, — зітхали ревізори. — Все чисто.

Афоня дійсно став у районі людиною номер один. Вдячні пайщики за свій кошт побудували будинок і подарували його своєму прєдсєдатєлю. Гектар землі, викопали став, навіть рабатку понад ставом звели — щоб було затишно рибалити, але Афоні так і не довелося пожити в цьому будинку. Перед Днем незалежності до кооперативу приїхала людина, чиє ім'я знали абсолютно всі у цій державі. Навіть сліпоглухонімі.

Людина ця була головною в одному політичному блоці. Вона приїхала у чорному «мерседесі», а довжелезний ескорт джипів з тонованими вікнами змусив примовкнути всю околицю. Навіть Афоню.

Перебували високі гості в «Станіславчику» не довше ніж три години. Після чого Афанасій, залишивши і свою ділянку, і кооператив, і навіть улюблені платівки з записами Зикіної, сів у блискучий автомобіль і зник у невідомому напрямку. Прихопив Афоня з собою лише камінець та срібний хрестик, який дістався йому від баби ще у п'ятдесят сьомому.

Дехто з пайщиків розповідав, наче чув частину розмови між Афанасієм Вікентійовичем та надто важливою персоною.

— Дарагой Афанасій Вікєнтієвич, я була б дуже рада, якби ви паїхали зі мною. Це треба не тільки нам, але і вам, дарагой Афанасій Вікєнтієвич.

Розділ 5

Свої надприродні, пак неординарні здібності Ваня помітив наступного дня після того, як у нього опинився камінець ніжно-лазурного відтінку.

Після сніданку баба Зіна послала Ваню в центр за цукром та капроновими кришками для консервації. Ваня, поки стояв у черзі, довго блукав очима, видивляючись необхідний йому товар. Нарешті придбавши цукор та кришки, він повернувся додому.

— Скільки за все віддав? — спитала баба.

— Двадцять чотири гривні сорок копійок.

— А цукор скільки зараз?

— Чотири сімдесят.

І тут Ванина пам'ять почала видавати якісь цифри. Спочатку він не зрозумів, що це за цифри, але пам'ять знову виплеснула нову інформацію. Це були ціни. Ціни на всі товари, які він бачив у магазині.

— Тю, — здивувався Ваня, але більше ніяк не відреагував і на довгі п'ять годин забув про те, що сталося.

Він поїхав на рибалку. Дорогою на ставок Ваня заїхав до господарського магазину і придбав дешевенький набір риболова. Десяток різних гачків, грузила, волосінь на два кілограми, ніпелі для утримання поплавця, якась пластмасова муха — певно, як наживка для дурної риби. Сидячи на торф'яному березі в очереті, Ваня дістав набір і знайшов у ньому вкладиш, який пояснював, що для чого і хто взагалі це все виробляє. Прочитавши нецікавий вкладиш, Ваня зібрав стареньку бамбукову вудку й одразу закинув її у воду. Чи то риба була голодна, чи день у Вані видався щасливий, але карасі лише й встигали що клювати. Забувшись на якісь години, Ваня ловив рибу. В голові монотонно проносилась одна-єдина фраза: «ЧП «Гаврилів», набір рибальський звичайний. Канів, вулиця Ювілейна, 40».

— ЧП «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок! — підспівував Ваня. — ЧГТ «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок. Стоп, звідки це?

Г пам'ять знову видала йому інформацію. Ваня спробував розібратися, почав викопувати з надр свідомості хоча б щось, аби наблизитися до пояснення, проте пам'ять на запит видала лише ціни на ячмінну крупу, борошно, яблучний оцет, шоколадні батончики та мінеральну воду «Фонтанчик».

— Тю, — знову нічого не зрозумів Ваня, склав вудку, зібрав речі, виловлену рибу та поїхав додому.

Перед сном Ваня вирішив щось почитати. Але на дачі, окрім старих, тисячу разів перечитаних дитячих книжок та товстезних книг про Велику Вітчизняну, нічого не було. Хоча ні, десь на горищі лежала кіпа старих журналів «Юность» та «Роман-газета». Серед них було ще десяток журналів «іностранки». Обравши кілька мініатюр Акутаґави у перекладі Грівніна, Ваня заглибився у читання. Коли вже засинав, відклав журнал і вимкнув світло. У сусідній кімнаті баба Зіна дивилася телевізор. Ваня спробував заснути, але писклявий голос ведучого, який розігрував якусь там лотерею, вибивав із приємного стану сонливості. Й тут раптом Ваня відчув, що щось знає. Якби хто попросив його описати це відчуття, він навряд чи зміг би. Це знання було поверховим, немов вірш, завчений перед уроком літератури. Спочатку в голові майнули окремі фрази, потім речення, а за якусь хвилину мозок Вані повністю відтворив одну з мініатюр японця.

— Як це? Нічого не розумію. Ба! — покликав Ваня бабу Зіну.

— Ваня?

Баба Зіна зайшла до Ваниної кімнати й увімкнула верхнє світло.

— Щось трапилось? Болить щось? Ваня…

— Ба, я тільки що вивчив оповідання Акутаґави.

— Чого?

— Не чого, ба, а Акутаґави.

— Що це за чорт?

— Японець, письменник. А я вивчив. Зараз, послухай.

— Спи давай. Вивчив і молодець, — буркнула баба Зіна й вийшла з кімнати.

— А світло необов'язково вимикати?

Проте баба його не почула. Довелося вилазити із затишного ліжка. Поки Ваня вимикав світло, йому пригадалася ще одна мініатюра.

— Дві! Ба, я дві вивчив!

— Одчепись! — почувся приглушений зойк баби Зіни.

— Я всі вивчив, — сам до себе мовив Ваня, знову увімкнув настінний світильник і відкрив журнал. — Так, що тут у нас? Грабал, Мрожек, Кафка. Євреї якісь, чи що? О, Кіплінґ.

І Ваня почав читати не зовсім зрозуміле есе Кіплінґа про якісь там чотири строфи якогось там вірша. Прочитавши сторінку, Ваня відклав журнал, заплющив очі, і його мозок повністю відтворив текст.

— Магія якась, — сказав Ваня й злякався. Так злякався, що, незважаючи на спеку, затремтів усіма кінцівками. — Як таке може бути? Я проклятий?

Близько трьох годин Ваня не міг заснути. Крутився у ліжку, вмикав та вимикав світло, виходив навіть надвір подихати свіжим повітрям, знову відкривав журнал, вибирав якийсь уривок, читав, а потім точнісінько повторював його. Слово у слово.

Нарешті, знесилений та спітнілий, Ваня заснув. А вже пізно вранці він прокинувся з однією напрочуд щасливою думкою: то, може, це дар? Не прокляття, а дар? Може, це камінь якийсь магічний просто? Але як? Хіба таке буває?

З цього дня Ваня вирішив стати найрозумнішою людиною у світі. В школі він тепер стане відмінником — це факт. А ще він зможе приголомшити батьків, друзів, будь-кого з учителів… крім фізрука, звичайно.

Ваня почав читати. Спочатку справа йшла не надто жваво. Ті книжки, що він читав у дитинстві, він і без свого обдаровання знав майже напам'ять, а журнали з горища були переважно нудні та нецікаві. Але з кожним новим днем Вані було все цікавіше і цікавіше. Чим більше він читав, тим більше прокидалася спрага до все нової і нової літератури. Спочатку він читав повільно, адже ніколи особливо цим не займався, та вже за кілька днів він запросто прочитував два, а то і три романи. За два тижні читати було нічого. Горище він спустошив, прочитав кілька бабиних книжок про трави та корисні властивості лісних ягід. Усі інструкції, етикетки та посібники теж були проковтнуті його мозком.