Страница 27 из 37
Ми з Цвєткою пішли до ями дивитися, чи водиться в ній хоч якась найменша риба. Цвєтка казала, що водиться. Вона бачила в ямі дельфіна.
Ми стали над ямою і двома великими патиками каламутили воду, аби дельфін вискочив на поверхню.
- В такій брудній воді дельфіни не живуть. - багатозначно сказала я.
- Не знаю. Може то був і не дельфін. Може, то була акула.
- Ну, якщо акула, то всяке буває. Акули болото люблять.
Мій патик втопився в болоті. Я натягнулась, щоб дістати патик, коли ще один його кінець стирчав на поверхні, і шубовснулась в яму.
Цвєтка побігла за бабою.
Я стала ногами на дно, і болото сягало мені рота. Треба було задерти голову, щоб не нахлебтатись. Десь зовсім поруч у каламуті нишпорив дельфін, який цілком міг виявитись кровожерливою акулою. Я плакала від жаху, і мої сльози стікали в болото.
- Не плач, бо втопишся, - кричала Цвєтка вже десь здаля.
Бабця на подвір'ї закидала в стодолу сіно. Цвєтка мовчки стала біля неї.
- Що є? - здивувалась бабця.
- Мітла впала в яму і її з'їла акула.
Бабця вилами витягла мене з болота, а Цвєтка тим часом втекла в колгосп розглядати биків, і її не було до ночі.
Я милася в балії.
Бабця однією рукою тримала Цвєтку за плече, а іншою сікла її по голій задниці в’язкою кропиви.
- Ой, Цвєтко! - кричала бабця. - Цвєтко-Цвєтко!
Найчастіше ми були вдома вдвох - я і вона.
Цвєтка сиділа в кухні на м’якому диванчику біля вікна, а я, захлинаючись образою і сльозами, мила посуд. Посуду було дуже багато, масні каструлі і тарілки, в яких позалишалась їжа, горнята, в яких позалишалась чайна заварка, ложки і виделки, первісно не такі брудні, але так само масні, як каструлі, в які їх вкинули. Гарячої води-не було. Не було нормального засобу для миття посуду.
Я по лікті мастилася жиром і помиями, і від цього ще дужче захлиналася сльозами.
Цвєтка байдуже дивилась у вікно. Переводила погляд на підвіконник, де стояли рядком наші улюблені екзотичні вічнозелені вазони.
З-поміж сліз горло моє видавало подекуди жалісливе благальне ниття.
- Я хочу надвір.
- Нащо тобі йти надвір? - дивувалась Цвєтка, продовжуючи переводити погляд з вікна на підвіконник і назад.
- Я хочу гуляти.
- Нащо тобі гуляти?
- Я хочу гратися з подружками.
- Всі твої подружки дурні.
- Чому я маю мити посуд, а ти маєш сидіти?! - моє ниття переходило у відчайдушний крик.
- Бо ти нічого ніколи не робиш, - Цвєтка була така спокійна, така врівноважена і мудра, як античний філософ вкупі зі своїми учнями.
- Я завжди мию посуд, мию підлогу, пилосошу, викидаю сміття і підливаю вазони!
- Але ти не переш сама собі труси!
- Це неправда!
- А хто тобі їх пере?
- У моєму віці тобі також мама прала труси!
- У твоєму віці… - Цвєтка ставала воїном справедливості на кшталт середньовічного схоласта вкупі з усіма інквізиторами, - у твоєму віці я вже варила бульйон!
На мене нападала гикавка, і я кожної миті ризикувала вдавитися власним плачем. Я гикала і плакала. Я не вміла варити бульйон. І мої труси мені справді пере мама. Але вона сама цього хоче, вона любить прати мої труси.
- Я не встигаю попрати свої труси, бо мама їх пере швидше за мене!
- Ти використовуєш маму як рабиню. Ти вже в тому віці, що мала би їй допомагати, а тільки заважаєш. Ти мучиш маму. Їй і так важко. Вона приходить з другої зміни і ще мусить прати тобі труси, і гладити на ранок одяг до школи, і варити якусь зупу, щоб ти мала що зранку поїсти, і на додачу ще мусить перевірити твоє домашнє завдання і чи ти добре склала портфель!
Мені так ставало шкода мами, що я була ладна покінчити з собою, аби не переобтяжувати її. Але Цвєтку треба було постійно атакувати, щоб остаточно не збожеволіти.
- Твоє домашнє завдання вона не перевіряє, бо ти його ніколи не робиш!
- Я вже доросла! Скоро я поїду, і мама взагалі за мене забуде. А ти маєш їй допомагати!
- Куди ти поїдеш? - я переставала плакати, і тарілка випадала з рук на підлогу.
- От бачиш! Ти тільки і вмієш, що шкодити! Вмієш розбивати тарілки, палити алюмінієві миски, рвати капронові колготи, красти мою косметику! Коли ти виростеш, з тебе нічого не буде! Як сидиш, так і сидітимеш у мами на шиї!
- Цвєтка, куди ти поїдеш? Ти кудись хочеш їхати?
- Не їхати, а плисти. Я буду плисти на кораблі.
- Куди ти будеш плисти? - я могла би стати на коліна, тільки аби вона відповіла.
- Мий посуд!
- Я мию.
- І підлогу помий. Бо мама прийде з роботи і візьметься за голову.
- Я помию підлогу, тільки скажи, куди ти попливеш?
Цвєтка не відповідала.
Не відповіла досі.
Але я здогадуюсь, що то мав бути за корабель і що то мало бути за море.
Я могла не прибирати у квартирі, за умови, якщо витримаю її побої.
Цвєтка була сильніша за мене, змагатися з нею в єдиноборстві не варто й пробувати. Але я набагато швидше бігала. Я могла би від неї втекти, якби квартира була хоч трохи більшою. Вона наздоганяла мене під журнальним столиком у вітальній.
Била недовго, а тоді закривалась в дитячій, забравши з собою ключі від вхідних дверей, щоб я не вийшла надвір. До подружок, які так кидали м’яча перед під’їздом.
Я, як замкнений поранений ведмідь, блукала з однієї кімнати в іншу, зупиняючись під дитячою:
- Віддай ключі!
Цвєтка сиділа в цитаделі і переможно мовчала.
- Віддай ключі, бо я втечу з дому.
- Тікай, коли завгодно, - відкрикувала Цвєтка. - Ми всі тільки зрадіємо. Щоб ти знала, мама не хотіла тебе народжувати. Ти була НЕПЛАНОВАНА дитина. Мама хотіла зробити аборт!
Я заливалась сльозами і йшла пакувати свої речі в портфель. Малою я дуже часто плакала, але моє дитинство не можна через це назвати нещасним. Навпаки. Деколи я думаю, що це так я вчилася говорити.
Речей в мене зовсім небагато. Портфель неважкий. Вдягла куртку, куплену мені мамою в Угорщині, взула черевики.
- Дай ключі. Я йду з дому.
Цвєтка радісно бігла відчиняти двері.
- Йди-йди. Нарешті.
Я не мала куди йти. Залишалось тягнути час, щоби повернувся хтось з батьків і мене завернув.
Цвєтка відкривала навстіж вхідні двері і знову зачинялася в цитаделі.
Я, одягнена, з портфелем на плечах, сідала під дверми і чекала на маму. Коли вона приходила з роботи, я казала, що йду з дому, і мама впрошувала мене залишитись. Я впиралась. Допитувалась, що таке аборт. Мама сором'язливо ніяково усміхалась і потискувала плечима.
Тоді я розповідала мамі, де Цвєтка ховає від неї щоденники.
Цвєтка дуже погано вчилась у школі.
Вона була першою моєю жінкою.
- Ти подібна на чоловіка, - казала мені Цвєтка, - ти виростеш чоловіком.
Я не ображалась. Мені приємно було бути для неї чоловіком. Якби в цьому світі можна було щось змінювати, я б змінила час і простір, тільки аби зараз бути до неї по-чоловічому ближчою.
Я втратила Цвєтку, коли вона вийшла заміж.
Вона втратить мене, коли я допишу це оповідання.
Я не помітила, як в ній відбувались радикальні жіночі метаморфози.
Одного разу я знайшла в шафці з її білизною, куди регулярно заглядала з невідомих мені причин, клаптик тканини, залитий кров’ю. Я взяла клаптик і понесла мамі на кухню. Я була впевнена, що мама, побачивши його, візьметься за голову, закричить, бо він був доказом якщо не якогось страшного Цвєтчиного гріха, то її страшної невиліковної хвороби.
Мама веліла віднести його назад і більше не нишпорити в Цвєтчиній білизні.
- Підростеш - зрозумієш, - таємниче казала мама, але я, скільки не росту, все одно нічого не розумію більше, ніж тоді.