Страница 7 из 8
Професор знову ковтнув чаю. Дивлячись на кепський вигляд старого, Оксана подумала, що п’ятдесят грамів коньяку стали б у пригоді.
— Можливо, ми багато йому дозволяли. Але ви повинні мене зрозуміти, шановна Оксано Юріївно, тобто Оксано! Все надто складно. Наш перший син Едуардик помер у шістнадцять від лейкемії. Владиславко — наша пізня дитина, Іренка народила його в тридцять сім. Розумієте мене?
Оксана ствердно захитала головою. Хоча наразі нічого не розуміла. Якийсь сумбур та й годі.
— У Владика чудові перспективи. Він закінчує університет, сподіваюсь, із червоним дипломом, йому завізовано місце в аспірантурі, вже зараз його наукові праці перекладені на десятки мов світу, його кличуть-запрошують на симпозіуми в різні куточки нашої планети. Він дуже перспективний науковець, запевняю вас. Щиро перепрошую, якщо повторююсь. Одначе я не перебільшую — у Владика грандіозні успіхи. У нього високі життєві орієнтири та пріоритети і прекрасні гени. А то вельми важлива річ, мушу зауважити. — Сигізмунд Владиславович, схоже, забувся на мить, де він зараз перебуває, і почувався, наче на лекції. — Звісно, наречена нашого сина має бути під стать йому — високоосвічена, ерудована, високоморальна, зі шляхетної аристократичної родини. Певна річ, що від претенденток відбою немає. Та зараз не про це. Отож, все вкупі має витворити певну збалансовану будівлю особистості. Тут я цілком згоден з Фрейдом: «Людина отримує спадковість і оточення як будівельний матеріал для формування будівлі особистості, проте в архітектурному рішенні відображається і власний стиль». Отут в нашого сина все гаразд — і з генами, і з вишуканим оточенням, і власним стилем.
«Еге ж, зваблені та покинуті дівчата, суперстиль, тьху ти!» — промайнула головою юнки бунтарська думка.
Дівчина, очевидно, зробила свої великі очі ще більшими, тому що професор поперхнувся чаєм і голосно закашлявся.
Отут Оксана врешті знайшла нагоду і втрутилася в монолог поважного чоловіка. Вона, здається, нарешті все втямила. Це не Поліна жирафа, це вона — тупа кретинка, сидить, вуха розвісила, чай п’є:
— Сигізмунде Владиславовичу! Мені це відомо. Можливо, не все, однак майже все. Разом зі мною в групі вчиться ваша сусідка Маргарита Власенко. Ви уявити собі не можете, якими балакучими бувають дівчата. А втім, суті справи це не змінює. Правда ж?
Оксана встає з-за столу.
— Я не домагаюся вашого сина і ніколи не домагалася. Не журіться, будь ласка, і так не переймайтесь. Все у нього буде гаразд, і перспективи, і далекосяжні плани, і наречена з його достойного кола з достойними генами, ви ж самі кажете, що від претенденток відбою нема. Владислав мені не подобається, як це не дивно звучить, запевняю вас. Можете спати спокійно і дружині своїй передайте — хай не журиться. В мене, як ви кажете, інші життєві орієнтири та пріоритети, до того ж геть паскудне «архітектурне рішення». Хм, гени та оточення підвели, вишуканості замало. Можна було мене й не кликати. Достатньо лише навести довідки у вашої секретарки Полінки, та завжди все і про всіх знає. Дякую за чай. — Оксана зробила паузу, згадала мармизу задаваки Поліни і не втрималася: — Хоча я просила кави.
Оксана рішуче встає з-за столу, збираючись піти. І раптом затинається на півслові: «До поба…» Старий професор плаче.
Все виявилося не так, як вона почула. Владислав, схоже, направду закохався, тому що закинув навчання, науку, батьків, спорт, цілими днями ходив за Оксаною, мов сновида, а вночі не спав, бринькав на гітарі. Ірена Георгіївна терпляче чекала, коли це все врешті закінчиться. Бо то не вперше у сина таке потьмарення, що поробиш — творча натура, переповнення серця емоціями. Минув місяць, два, три, і це не проходило. Хлопчик геть очманів, став потайний, зажурений, грубіянив матері, а вона ж у нього всю душу вклала. Тож Ірена Геннадіївна, закономірно, почала вимагати, щоб чоловік відрахував нестерпну дівку з університету, може, тоді синок вгамується. Як кажуть: «Очі не бачать — серце не болить». Владик випадково підслухав тираду матері та пригрозив, що якщо хоча б волосинка впаде з голови дівчини, то він зречеться батьків і вони більше його ніколи не побачать. Бідолашна Ірена через пережитий шок аж в лікарню потрапила, а сину — байдуже. Мати в лікарні два тижні лежала, а він лише один раз її провідав. Сухі «ма» і «па-па» — все, чого діждалася бідна жінка! Владика наче підмінили! І ось, маєш. Добігався, виснажив себе до межі. Занедужав. Дістав двосторонню пневмонію, вже тиждень в лікарні. З кожним днем усе гірше. Зрідка приходить до тями, висока температура, марить і кличе Оксану. Лікар каже, що ліки не будуть допомагати, поки хворий цього сам не захоче.
Несподівано проректор хапає дівчину за руки:
— Оксанонько, голубонько! Будь ласка, змилуйтесь над старим шістдесятирічним чоловіком, відвідайте сина в лікарні. Професор Виховський, що лікує його, запевняє: зараз все залежить від бажання жити самого пацієнта. Поки ви не прийдете — Владик може і не захотіти. Дружина впевнена, що я перебільшую, але… Навіть якщо він вам осоружний та вже зовсім гидкий, виконайте моє прохання з поваги до сивини старого, ви ж добра дівчина. Пробачте, якщо зможете, таке вихваляння сином. Говорив я це все з одною метою, щоб ви зрозуміли, який скарб втрачаєте. Перепрошую, якщо ви мене не так зрозуміли. Він марить і кличе вас — ні батька, ні матір, а лише вас… Протилежні полюси притягуються. Це не тільки закон фізики, Оксано Юріївно, це закони Всесвіту, одні для всіх.
«Закони одні, але люди чомусь не надто ними переймаються, — промайнула в голові дівчини думка. — Найчастіше — навпаки».
4. Смарагдове небо
Нічне чергування позаду. Все майже як завжди, операції, втомлені очі, руки, ноги та задоволене сумління. Робота, яка подобається, яку ти робиш на відмінно, не хибиш ні перед собою, ні перед Богом, ні перед людьми, — це завжди задоволене сумління чи то, як поетично називають цю річ писаки, — Совість.
На виході з лікарні Сашко очима наштовхується на самітню постать старого, побитого життям пса. Собацюра радісно крутить хвостом, наче побачив старого приятеля. Один бік обпечений, інший повиїдав лишай. Пес, очевидно, радо зустрічає кожного, хто не лає і не шпетить його, либонь інтуїтивно чує волю людини. О, так — інстинкти, які дозволяють тварині виживати у світі, бути частинкою його. Людина — також частинка того самого світу, але, на жаль, втратила інстинкт, бо це плата за вміння говорити, ходити на задніх кінцівках, вважати себе наймогутнішою. Олександр усміхнувся сам до себе. Чув би його думки професор Савєльєв, незарах. гарантований.
Сашко уважно придивляється до пса. Той здається йому наче трішки знайомим. Так, колись давно він зустрів схожого. Так, схожого, бо то не може бути той самий, аж ніяк. Той був столичним мешканцем і наче не таким пошарпаним, але очі, може закластися на що завгодно, очі такі ж. Ні, не запопадливі чи голодні. Той пес наче вивчав його, міг годину лежати під наметом, дивитися незмигно, наче хотів щось йому сказати. Та це, напевно, дофантазовувала бурхлива молодеча уява, приперчена голодом, тому що діялося це в далекому 1990 році, в жовтні. Як те дійство тепер називають — «революція на граніті». Нехай! На граніті, то на граніті. Але це виявилися чи не найліпші дні його життя, тому що поруч була Оксана, правда, тоді вже не зовсім його, на жаль. Але він міг легко торкнутися кінчиками пальців її волосся, довго-довго дивитися, як вона спить, розмовляє, сміється, тужить, плаче. Це ніколи не набридало, так міг просидіти й вічність, тільки б вона поруч. І лише схожий от на цього собацюру заблудлий кудлатий чотириногий друг його тоді розумів, а може, він сам вимислив собі оте розуміння чи хотіння, аби бодай хтось його у тому світі зрозумів. До безтями закоханого? Ні, не так — не закоханого, бо той стан закоханості часто-густо минає, а щось майже космічне, коли від першого погляду на неї розумієш — вона для тебе ВСЕ. І варто жити тільки тому, що вона Є.