Страница 68 из 87
Я похитав головою:
— Правду кажучи, Холмсе, це трохи притягнуто за вуха.
Він набив люльку й знов умостився в кріслі, не звернувши уваги на мої слова.
— Практичне застосування того, про що я говорив, має якнайтісніший зв’язок із загадкою, яку я нині вивчаю. Як на мене, це досить заплутаний клубок, і я шукаю в ньому вільного кінця. Цим кінцем для мене є питання: чому Рой, вівчарка професора Пресбері, весь час намагається вкусити свого хазяїна?
Я розчаровано засовався в кріслі. Невже через такий дріб’язок мене відірвали від роботи? Холмс позирнув на мене.
— Той самий давній Ватсон! — сказав він. — Ви ніяк не навчитеся розуміти, що найсерйозніші висновки часом випливають із маленьких дрібниць. Розміркуйте самі: хіба не дивно, коли на статечного літнього мудреця... адже ви чули, напевно, про Пресбері, славетного фізіолога з Кемфорда?[51] — коли на таку людину двічі кидається вівчарка, яка завжди була його найвірнішим другом? Що ви про це скажете?
— Той собака, видко, хворий.
— Що ж, можливо. Але він не кусає більше нікого, та й хазяїна зачіпає лише у виключних випадках. Дивина, Ватсоне, справді дивина... А ось і дзвінок! Молодий містер Беннет з’явився раніше. Я сподівався побалакати з вами трохи довше, поки він прийде.
На сходах почулася швидка хода, потім різко постукали у двері, й за мить відвідувач уже стояв перед нами. Це був високий, гарний молодик років тридцяти, ошатно й зі смаком одягнений, хоча щось у його поведінці свідчило радше про студентську сором’язливість, аніж про впевненість світської людини. Він потис руку Холмсові й трохи розгублено глянув на мене.
— Справа ця дуже делікатна, містере Холмсе, — сказав він. — Не забувайте про те, в яких я стосунках із професором Пресбері, — як приватних, так і службових. Я не хотів би вести цю розмову при третій особі.
— Не хвилюйтеся, містере Беннете. Доктор Ватсон — дуже делікатна людина; до того ж я готовий запевнити вас, що в такій справі, як ваша, мені напевно знадобиться помічник.
— Покладаюсь на ваш розсуд, містере Холмсе. Гадаю, ви розумієте, чому я виявляю деяку обережність у цій справі.
— Ви все зрозумієте, Ватсоне, коли я скажу вам, що цей джентльмен — містер Джон Тревор Беннет, асистент відомого професора, живе під одним дахом з ним і заручений з його єдиною дочкою. Звичайно, тут слід враховувати те, що професор має всі підстави сподіватися на його відданість. Але, мабуть, щоб найкраще довести її, треба зробити все можливе для розкриття цієї дивовижної таємниці.
— Я теж так вважаю, містере Холмсе. Це моя єдина мета. Чи обізнаний доктор Ватсон зі станом нашої справи?
— Ні, я не встиг нічого йому пояснити.
— Тоді я ще раз нагадаю найголовніші подробиці, перш ніж повідомити щось нове.
— Краще я зроблю це сам, — мовив Холмс, — щоб перевірити, чи добре я запам’ятав перебіг подій. Професор Пресбері, Ватсоне, має європейську славу. Він усе життя віддавав науці. З ним ніколи не траплялося ніяких скандалів. Він удівець, має одну дочку, Едіт. Як я зрозумів, він досить рішучий, свавільний, навіть войовничий. Так тривало до останнього часу.
Але раптом звичний плин такого життя було порушено. Попри поважний вік — професорові шістдесят один рік — він посватався до дочки професора Морфі, свого колеги з кафедри порівняльної анатомії. І це можна витлумачити не як розважливе залицяння підстаркуватого чоловіка, а радше як спалах юнацької пристрасті. Ніхто не зміг би зрівнятися з ним у його палкій закоханості на старі літа. Міс Аліса Морфі — чудова дівчина, розумна й гарна з себе, тож професорове захоплення цілком можна зрозуміти. Але його родина поставилась до цього не дуже прихильно.
— Нам здалося, що це вже занадто, — мовив відвідувач.
— Отож-бо. Занадто бурхливо й зовсім неприродно. Але професор Пресбері — людина багата, і батько дівчини був не проти цього шлюбу. Дочка, щоправда, мала інші наміри: в неї було вже кілька шанувальників, менш завидних із житейського погляду, але більш до пари їй за віком. Проте професор з усіма своїми дивацтвами, судячи з усього, подобався дівчині. Між ними стояла лише одна перепона — його вік.
І тут буденне професорове життя затьмарила одна невеличка таємниця. Він вчинив щось таке, чого раніше ніколи не робив: поїхав з дому, нікому не сказавши, куди саме. Повернувся за два тижні, втомлений, наче після довгої подорожі. Де він був, професор не натякнув ані словом, хоча всі мали його за найвідвертішу людину. Однак наш клієнт, містер Беннет, невдовзі одержав лист із Праги від свого колеги: той писав, що радий був бачити там професора Пресбері, хоч поговорити їм і не довелося. Лише таким чином удома стало відомо, де він був.
Тепер я переходжу до головного. З того дня з професором сталася разюча зміна. Він зробився дуже потайним. Усі навколо відчували, що перед ними не та людина, яку вони знали раніше: все найкраще в ньому немовби покрила якась тінь. Проте його розум не постраждав нітрохи. Лекції професора були так само блискучі. Але в його поведінці час від часу проявлялося щось лиховісне й несподіване. Дочка, що не чула душі в батькові, знову й знову намагалася відновити з ним колишні стосунки, зазирнути йому в душу. Ви, сер, як я розумію, робили те саме, але марно. А тепер, містере Беннете, розкажіть нам самі про оту пригоду з листами.
— Мушу сказати, докторе Ватсоне, що в професора не було від мене таємниць. Якби я доводився йому сином чи молодшим братом, то й тоді не мав би в нього більшої довіри. До мене, як до його секретаря, потрапляли всі папери, що надходили на його ім’я; я розпечатував і розбирав його листи. Але невдовзі після його повернення все змінилося. Він сказав мені, що, можливо, одержуватиме листи з Лондона, помічені під маркою хрестиком. Ці листи треба відкладати вбік, і читатиме їх тільки він сам. І справді, кілька таких листів пройшло через мої руки: на кожному стояв лондонський штемпель і кожен був надписаний рукою малописьменної людини. Якщо професор і відповідав на ті листи, то його відповіді не потрапляли ні до мене, ні до кошика, куди ми складаємо всю нашу пошту.
— А ще ж була й скринька, — нагадав Холмс.
— Так, була скринька. З подорожі професор привіз маленьку дерев’яну скриньку. Це єдина річ, яка свідчить про те, що він побував на континенті, — одна з тих різьблених дрібничок, які нагадують про Німеччину. Він поставив її в шафу з інструментами. Одного разу, шукаючи пробірку, я взяв у руки цю скриньку. На мій подив, професор страшенно розгнівавсь і вилаяв мене за мою цікавість. Раніше такого не бувало, і я глибоко образився. Я спробував пояснити, що взяв скриньку ненароком, але цілий вечір бачив, як люто він на мене позирав, і знав, що ця пригода не йде йому з думки. — Містер Беннет дістав з кишені маленький записник. — Це сталося другого липня, — додав він.
— Ви справді зразковий свідок, — мовив Холмс. — Окремі з цих дат можуть стати мені в пригоді.
— Я навчився методичності, як і всього іншого, від свого славетного вчителя. З того часу, як я помітив у його поведінці щось недобре, я зрозумів, що мій обов’язок — розібратися, що ж із ним сталося. У мене записано, що того самого дня, коли професор виходив з кабінету до передпокою, на нього накинувся Рой. Таке повторилось і одинадцятого липня, а потім — це теж у мене зазначено — ще раз, двадцятого липня. Після цього Роя довелося вигнати до стайні. Милий був собака, лагідний, але... боюся, що я вже втомив вас.
Містер Беннет вимовив ці слова з докором, бо Холмс, очевидно, його не слухав. Він сидів з незворушним виразом обличчя, втупивши байдужі очі в стелю. При останніх Беннетових словах мій друг із зусиллям опанував себе:
— Цікаво! Дуже цікаво! Ці подробиці я чую вперше, містере Беннете. Гадаю, що первісну картину ми відтворили повністю, чи не так? Але ви згадували й про якісь свіжіші події.
На гарне, щире обличчя відвідувача найшла тінь сумної згадки.
— Те, про що я розповідав, сталося позаминулої ночі, — сказав він. — Я лежав у ліжку, але заснути не міг; годині десь о другій я почув у коридорі якісь глухі звуки. Я відчинив двері й визирнув. Слід сказати, що професорова спальня — у кінці коридору...
51
Кемфорд — місто, вигадане Конан Дойлем: назва утворена об’єднанням частин назв двох найстаріших університетських міст Англії — Кембриджа та Оксфорда.