Страница 32 из 87
Звичайна вечірка ложі сьогодні була коротка і невесела: брати відчули, як над їхніми головами збираються хмари, і для багатьох із них то були перші хмари на небі, що вже давно було таким ясним. Той страх, який вони навіювали іншим, зараз навис над їхнім звичним життям, і думка про відплату, що раніше видавалася неймовірною, тепер просто вразила їх. Вони швидко порозходились, залишивши своїх проводирів на раді.
— Ну, Мак-Мердо! — наказав Мак-Ґінті, коли вони залишилися самі.
Семеро братів заціпеніли на своїх стільцях.
— Я вже казав, що знаю Берді Едвардса, — пояснив Мак-Мердо. — Не треба говорити, що він живе під прибраним ім’ям. Він не з боягузів і недурний чоловік. Видає себе за Стіва Вільсона й мешкає в Гобсонс-Петчі.
— Звідки ви це знаєте?
— Я навіть розмовляв з ним. Тоді я ще не знав, що він за один, і навіть не згадав би про нього, якби не цей лист; але тепер я певен, що то був він. Я зустрівся з ним у вагоні, коли виїздив у середу. Він сказав, що працює в газеті. Тоді я йому повірив. Він признався, що хоче довідатись усе про Чистіїв та їхні «злочини» — він називав це саме так, — щоб написати про них до нью-йоркської газети. Розпитував мене про те про се, але я нічого не сказав. «Я заплачу вам, добре заплачу, — умовляв мене він, — якщо ваша розповідь задовольнить мого редактора». Я погодився, і він дав мені папірець у двадцять доларів. «Дам вам у десять разів більше, — пообіцяв він, — коли ви розповісте мені все, що треба».
— І що ж ви розповіли йому?
— Та всілякі дурниці.
— Звідки ж ви знаєте, що то не газетяр?
— Зараз поясню вам. Він вийшов у Гобсонс-Петчі, я теж. Потім я пішов на телеграф — він саме виходив звідти. Там у мене є знайомий телеграфіст. «Подивись-но, — каже він мені, — за таке треба брати подвійну платню». — «Авжеж», — відповів я. А він мені й показує бланк із такими карлючками, ніби то китайська грамота. «Щодня таке посилає», — каже телеграфіст. «Авжеж, — відповідаю, — він газетяр і боїться, щоб хтось не перехопив його новин». Правду кажучи, я тоді й сам так думав, як цей телеграфіст, але зараз думаю по-іншому.
— Ви начебто слушно кажете, — мовив Мак-Ґінті. — Але що нам тепер робити?
— Може, просто піти до нього й прикінчити? — запропонував один з братів.
— Так, і що швидше, то ліпше, — підхопив другий.
— Я не зволікав би й хвилини, якби знав, де його шукати, — мовив Мак-Мердо. — Він у Гобсонс-Петчі, але в якому будинку — невідомо. Проте в мене є план, і я хотів би, щоб ви послухали моєї поради.
— Якої?
— Завтра я поїду до Петча. Розшукаю його через телеграфіста. Гадаю, що мені це вдасться. Коли знайду Едвардса, то скажу, що я сам масон, і запропоную за добрі гроші виказати всі таємниці ложі. Будьте певні, він потрапить до цієї пастки. Я скажу, що маю вдома папери, але якщо приведу його до себе вдень і нас хто-небудь побачить, це коштуватиме нам життя. Він зрозуміє, що прийти вдень — то справді небезпечна річ. Потім я запропоную йому прийти о десятій годині вечора. Він, звичайно, погодиться.
— А далі?
— А далі ви повинні чинити вже без мене. Будинок удови Мак-Намара, де я наймаю кімнату, стоїть на околиці. Господиня мовчатиме. В кімнатах живемо лише ми зі Скенленом. Якщо я заручусь його згодою — а я зроблю це, далебі, — то на дев’яту годину вечора ви всі зберетесь у мене. Ми його впустимо, й тоді цей Берді Едвардс живим від нас уже не вислизне!
— Що ж, сподіватимемось, що в Пінкертона незабаром з’явиться вільне місце. Гаразд, Мак-Мердо. Завтра о дев’ятій ми будемо у вас. Нехай-но за ним зачиняться двері, а решту залиште нам.
7. Берді Едвардс у пастці
Як і казав Мак-Мердо, будинок, де він мешкав, чудово придався б до їхнього задуму. Він стояв аж на самісінькій околиці міста, віддалік від дороги. В будь-якому іншому разі змовники могли б просто заманити туди свою жертву, — вони робили таке кільканадцять разів, — і розрядити в її тіло револьвер; але тепер конче потрібно було довідатись, чи багато Едвардс дізнався про Чистіїв і чи встиг переказати це своїм наймачам.
Можливо, було вже запізно й він скінчив свою роботу. Якщо це справді було так, то їм залишалось хіба що помститися. Проте Чистії сподівалися, що до відома детектива не дійшло ще нічого важливого й він навряд чи серйозно сприйняв дурниці, які почув від Мак-Мердо. Будь-що про це можна було дізнатись лише з його вуст. Коли він опиниться в їхніх руках, вони знайдуть спосіб змусити його заговорити. Їм не вперше доводилось прибирати з дороги небажаних свідків.
Наступного ранку Мак-Мердо поїхав до Гобсонс-Петча. За дивним збігом обставин, саме того дня ним зацікавилась поліція; капітан Марвін — той самий, що знав його ще з Чикаго, — підійшов до нього, коли він чекав на станції. Мак-Мердо відвернувся вбік і не схотів розмовляти з ним. Зі своєї подорожі він повернувся після полудня і знайшов Мак-Ґінті в будинку робітничої спілки.
— Приїде, — сказав він.
— Чудово! — відповів Мак-Ґінті. Він був у жилеті, прикрашеному золотими ланцюжками й печатками, а крізь його кошлату бороду пробивалися промені діаманта. Пивниця й політика зробили майстра як багатим, так і дужим, чоловіком. Тим страшнішим здавалося йому видиво в’язниці та шибениці, що не давало спокою минулої ночі.
— Як ви думаєте, чи багато він знає? — тривожно спитав він.
Мак-Мердо похмуро хитнув головою:
— Він прожив тут досить довго — щонайменше шість тижнів. І приїхав сюди, гадаю, не з порожніми кишенями. Якщо він працював серед нас із грубими грошима в гаманці, то міг багато про що довідатись.
— У ложі немає зрадників! — вигукнув Мак-Ґінті. — Всі її члени міцні, мов сталь. Хоча постривайте! Є ще цей падлюка Моріс. Де він зараз? Якщо хто й виказав нас, то тільки він. Я послав би до нього пару хлопців уже сьогодні, щоб вони вибили з нього правду.
— Може, це й непогано, — відповів Мак-Мердо. — Але, щиро кажучи, Моріс мені до душі, й шкода буде, якщо з ним скоїться лихо. Раз чи двічі він балакав зі мною про справи ложі. Може, він і бачить їх по-іншому, ніж ми з вами, але ніколи не зробився б таким негідником. Проте не мені вирішувати, що з ним робити...
— Я доберуся до цього старого чорта! — скрикнув Мак-Ґінті. — Цілий рік я стежив за ним...
— Робіть, як знаєте, — відказав Мак-Мердо. — Але робіть це завтра, бо сьогодні в нас нагальніша справа. Доки ми не покінчимо з цим пінкертонівським типом, треба запобігати всіляким чуткам.
— Ваша правда, — погодився Мак-Ґінті. — Ми від самого Берді Едвардса довідаємось, хто йому переказував вісті, нехай йому навіть серце доведеться вийняти. А чи не запідозрив він, бува, пастки?
Мак-Мердо засміявся:
— Ні, я добре роздражнив його. Він навіть до дідька в пекло полізе, аби натрапити на слід Чистіїв. І, до того ж, я взяв у нього гроші. — Мак-Мердо посміхнувся, показуючи пачку доларових банкнот. — А ще стільки він пообіцяв мені дати тоді, коли дістане папери.
— Які папери?
— Ніяких паперів немає. То я наговорив йому сім мішків гречаної вовни — про ухвали, книги та правила товариства. Він сподівається дізнатися геть про усе, перш ніж покине мій дім.
— Тут він має рацію, — похмуро сказав Мак-Ґінті. — А він не питав, чому ви не принесли папери з собою?
— Звичайно, питав, але ж я не можу тягати їх із собою. Мене й так уже підозрюють, — от і сьогодні капітан Марвін підходив до мене на станції!
— Так, я чув, — зауважив Мак-Ґінті. — Тільки боюся, що увесь тягар цієї справи ляже на вас. Ми потім кинемо його тіло до старої шахти, але ж не можна буде заперечувати, що він мешкав у Гобсонс-Петчі і що ви сьогодні там були.
Мак-Мердо знизав плечима.
— Коли діяти розумно, то вони нізащо не доведуть, що то вбивство, — мовив він. — Ніхто не побачить, як він прийде до мене, й ніхто не знатиме, що він тут побував. А тепер, раднику, я поясню вам свій план, а ви поясніть його іншим. Усі ви прийдете вчасно. Гаразд. Він прийде о десятій. Тричі постукає, й ми відчинимо двері. А потім зачинимо їх за ним. Тоді він наш.