Страница 24 из 87
— Давно вже час узятися до роботи! — вигукнув Тед Болдвін. — Тутешні люди зовсім знахабніли. Минулого тижня десятник Блейкер прогнав від себе трьох наших хлопців. Пора його провчити, й він сповна дістане нагороду.
— Що він дістане? — пошепки спитав у сусіда Мак-Мердо.
— Добру кулю! — гучно зареготав сусід. — То що ви скажете про наші звичаї, брате?
Душа колишнього вбивці, здавалося, зовсім уже пройнялася духом спілки, до якої він відтепер належав.
— Вони мені до серця, — відповів він. — Місце якраз для справжнього шибайголови.
Кілька братів, що сиділи поряд, почули це й заплескали в долоні.
— Що там таке?! — гукнув чорногривий майстер з іншого кінця стола.
— Новий брат, сер, каже, що наші звичаї йому до смаку.
Мак-Мердо вмить підхопився.
— Я хочу сказати, шановний майстре: коли вам знадобиться людина, я вважатиму за честь допомогти ложі.
Знову залунали оплески. Схоже було на те, що нова зірка сходить на обрії дуже швидко. Декому із старших це здавалось уже аж занадто.
— Дозволю собі зауважити, — мовив секретар Гарравей, бородань із пташиним носом, який сидів біля голови, — що братові Мак-Мердо слід було б зачекати, поки ложа сама зробить йому ласку.
— Звичайно, як вам буде завгодно. Я у ваших руках, — відповів Мак-Мердо.
— Ваш час іще настане, брате, — сказав голова. — Ми відзначили вашу волю до роботи й віримо, що ви добре попрацюєте в цих краях. Якщо хочете, можете взятися за маленьку справу цієї ночі.
— Я можу й зачекати, коли так буде краще.
— Та ні, підете сьогодні вночі, й це дуже стане нам у пригоді. Я оголошу про це далі. А тим часом, — він знов зазирнув до записника, — ми маємо ще зо два питання. Насамперед я хочу дізнатися в скарбника про наш банківський рахунок. Нам треба допомогти вдові Джима Карневея. Він загинув, коли виконував роботу для ложі, і ми повинні піклуватися про його родину.
— Джима застрелили минулого місяця, коли він намагався вбити Честера Вілкокса з Марлі-Крика, — пояснив Мак-Мердо його сусід.
— З рахунком усе гаразд, — відповів скарбник, тримаючи перед собою звітну книгу. — Останнім часом фірми не скупилися. «Мак-Міндер і К°» дали п’ять сотень. «Брати Вокер» надіслали сотню, але я повернув її й зажадав п’ять сотень. Якщо я не одержу їх до середи, то їхній млиновий двигун неодмінно зіпсується. Минулого року нам довелося спалити їхню греблю, щоб напоумити їх. Крім того, «Західна вугільна компанія» сплатила свій внесок. Отже, ми маємо досить грошей, щоб виконати свої обов’язки.
— А як щодо Арчі Свіндона? — спитав один з братів.
— Він усе продав і втік. Старий чортяка залишив нам лист, в якому написав, що краще вже буде підмітайлом у Нью-Йорку, ніж власником шахт у колі шантажистів. Далебі, він мудро зробив, що забрався раніше, ніж цей лист потрапив до нас! Гадаю, що він не покаже більше своєї пики в цій долині.
Підстаркуватий чоловік із поголеним лагідним обличчям та високим чолом підвівся з місця, що було в кінці стола, навпроти голови.
— Брате скарбнику, — почав він, — дозвольте спитати, хто купив майно чоловіка, якого ми витіснили з цих країв?
— Так, знаю, брате Морісе. Його купила Мертонська залізнична компанія.
— А хто купив копальні «Тодмена й Лі», що продавалися минулого року?
— Та сама компанія, брате Морісе.
— А хто купив завод Менсона й Шумана, а ще компанію «Ван Дегер і Етвуд», що теж виставлялася на продаж?
— Це все купила Джилмертонська шахтова компанія.
— Не думаю, брате Морісе, — мовив голова, — що нам так уже треба знати, хто купив це майно, якщо нові власники не можуть вивезти його з округи.
— Попри всю повагу до вас, шановний майстре, я думаю, що це важить для нас чимало. Вже десять років ми витісняємо звідси дрібних власників. А що натомість? На їхньому місці з’являються великі компанії, як-от Мертонська залізнична чи Джилмертонська шахтова, чиї директори живуть у Нью-Йорку або Філадельфії й нітрохи не бояться наших погроз. Ми можемо, звичайно, витягати гроші з їхніх тутешніх голів чи навіть виганяти непокірних, але на їхні місця приїдуть нові. Цим ми зашкодимо самі собі. Дрібні власники нам нічого не зроблять. Вони не мають ні грошей, ні сили. Поки ми не вичавимо їх досуха, ми матимемо владу над ними. Але коли великі компанії побачать, що ми стоїмо між ними та їхнім прибутком, то вони не пошкодують ні зусиль, ні грошей, щоб переловити нас і віддати до суду.
Почувши ці лиховісні слова, брати заніміли. Обличчя кожного помітно спохмурніло. Ці люди вважали себе такими всемогутніми й непохитними, що проганяли від себе будь-яку думку про можливу відплату. Але тепер ця думка обвіяла холодом серця навіть найбільших відчайдухів.
— Я порадив би, — вів далі промовець, — обходитись поблажливіше з дрібними власниками. Інакше настане день, коли всі вони вирвуться з-під влади нашої спілки.
Гірка правда нікому не до смаку. Коли промовець сів, залунали гнівні вигуки. Мак-Ґінті підвівся, насупивши брови.
— Завжди ви оце каркаєте, брате Морісе, — сказав він. — Поки члени цієї ложі тримаються один одного, їм не страшна жодна сила в Сполучених Штатах. Хіба ми не доводили цього раз у раз у судах? А великим компаніям, гадаю, легше буде платити нам, ніж боротися з нами, — так само, як і дрібним. А тепер, братове, — Мак-Ґінті скинув оксамитову шапочку та шарф, — ложа скінчила всі свої справи цього вечора, крім однієї — невеличкої: закуски та співів. Настав час для братньої розваги.
Дивна річ — людська вдача. Тут були люди, що звикли до вбивства, що знову й знову нищили батьків родин, з якими не ворогували й не думали про плач їхніх удів та безпорадність дітей. Однак мелодії знайомих пісень змусили декого з них навіть заплакати. Мак-Мердо мав чудовий тенор і на догоду ложі виконав «Сиджу я на паркані, Мері» та «На берегах аланських вод».
Уже цього першого вечора новий брат став одним з найбільших улюбленців Чистіїв. Це відзначили навіть голова й старші члени. Проте для того, щоб заслужити повагу братства, слід було набути й деяких інших рис; він переконався в цьому, коли вечірка скінчилася. Пляшки з віскі вже кілька разів обійшли стіл, а обличчя членів компанії розчервонілися, коли майстер підвівся й знову заговорив до них.
— Хлопці, — мовив він, — тут у місті є чоловік, якого треба приборкати. Я кажу про Джеймса Стенджера з «Геральда». Ви читали, що він знову написав про нас?
Пролунали ствердні голоси, змішані з приглушеною лайкою. Мак-Ґінті дістав з кишені жилета газету:
— Він назвав це «Закон і лад». Ось ця писанина:
«У шахтарській долині панує насильство. Від часу перших убивств минуло дванадцять років, і відтоді вбивства не припиняються, що свідчить про існування в наших краях злочинної спілки. Те, до чого ми дійшли тепер, жахає увесь світ. Хіба задля того наша велика країна приймає до свого лона чужинців, які тікають з-під ярма європейських тиранів, щоб вони самі стали тиранами над тими людьми, які дали їм прихисток; щоб насильство та беззаконня звили собі гніздо під зоряним прапором волі й посіяли в наших душах такий страх, який породжували хіба найлютіші тирани Сходу? Імена злочинців відомі. Їхня спілка діє відверто. Скільки ще нам терпіти їх? Невже нам доведеться вічно жити...»
— Гадаю, я вже досить прочитав цієї гидоти! — вигукнув голова, кинувши газету під стіл. — Ось що він каже про нас. Тож я питаю: як ми повинні вчинити з ним?
— Убити його! — вигукнула дюжина розлючених голосів.
— Я проти цього, — заперечив брат Моріс, чисто поголений, високочолий чоловік. — Повторюю, братове: наша рука надто тяжко пригнічує долину, й настане день, коли люди об’єднаються, щоб знищити нас. Джеймс Стенджер — старий чоловік. Його шанують у місті і в усій окрузі. Якщо його вб’ють, уся долина збунтується й знищить нас самих.
— А як це вони нас знищать, містере боягузе?! — вигукнув Мак-Ґінті. — Руками поліції? Але ж половині полісменів ми платимо, а друга половина боїться нас. Чи, може, руками суддів? То хіба вони не пробували робити це раніше — і що з того вийшло?