Страница 21 из 87
Через те діаманти на шпильках Мак-Ґінті щороку більшали, золоті ланцюги на жилеті — важчали, а пивниця ширшала та ширшала, аж поки не зайняла цілий кут торгового майдану.
Мак-Мердо штовхнув двері пивниці й опинився серед завсідників, що наповнювали повітря тютюновим димом та випарами спирту. Пивницю освітлювала безліч ламп; це сяйво відбивалось і множилось у величезних дзеркалах уздовж стін. Кілька служників за широкими, оздобленими міддю стойками наливали та змішували напої для гостей.
У дальшому закутку, спершись об стойку, стовбичив з сигарою в роті високий, огрядний здоровань, — то був не хто інший, як сам Мак-Ґінті. Голову цього велетня покривала чорна кучма волосся, а обличчя аж по вилиці заросло бородою, що спускалась на самісінький комір. Його обличчя було смагляве, наче в італійця, а трохи косі очі світилися якимось мертвотним блиском; це надавало їм лиховісного виразу.
Все інше в цього чоловіка — шляхетна статура, гарні риси, щира поведінка — цілком пасувало до машкари веселого, товариського чолов’яги. Кожен відразу сказав би, що то чесний ділок, чиє серце таке ж просте, як і слова. Лише тоді, коли його мертвотні темні очі втуплювались у людину, вона мимоволі здригалась, відчувши, що за ними приховано безодню зла, поєднаного з силою, відчаєм та хитрощами; від того його погляд ставав у тисячу разів зловіснішим.
Побачивши господаря здалеку, Мак-Мердо сміливо проштовхався до нього, відтрутивши купку облесників, що юрмилися довкола, заливаючись сміхом від примітивних жартів Мак-Ґінті. Сірі очі молодика хоробро зустрілися з чорними вирлами, що різко блимнули на нього.
— Щось я не пригадую ваше обличчя, хлопче.
— Я тут нещодавно, містере Мак-Ґінті.
— Не настільки, щоб не знати, як слід до мене звертатися.
— Це радник Мак-Ґінті, — промовив хтось із завсідників.
— Пробачте, раднику. Я не знаю тутешніх звичаїв. Мені порадили побачитися з вами.
— Що ж, я перед вами. І якої ж ви про мене думки?
— Важко сказати одразу. Якщо ваше серце таке ж велике, як тіло, а душа — така ж гарна, як обличчя, то кращого й бажати не варто, — відповів Мак-Мердо.
— Хай вам біс, у вас добре підвішений язик! — вигукнув хазяїн пивниці, не певний, чи новий відвідувач жартує, чи справді захоплений ним. — То, виходить, я вам до вподоби?
— Звичайно, — сказав Мак-Мердо.
— І вам порадили завітати до мене?
— Так.
— Хто саме?
— Брат Скенлен з триста сорок першої верміської ложі. А тепер я вип’ю за ваше здоров’я, раднику, і за наше знайомство. — Він підніс до вуст налиту склянку й, п’ючи з неї, промовисто відставив мізинець.
Мак-Ґінті, що пильно стежив за ним, звів густі чорні брови.
— Он як? — мовив він. — Доведеться ближче познайомитися з вами, містере...
— Мак-Мердо.
— Еге ж, ближче, містере Мак-Мердо, але в наших краях не вірять словам. Ходімо на хвилину зі мною — сюди, за стойку.
Там була маленька кімнатка, заставлена бочками. Мак-Ґінті обережно зачинив двері, сів на одну з бочок, замислено запалив сигару і неспокійно поглянув на свого нового знайомого. Хвилини зо дві вони сиділи мовчки. Мак-Мердо незворушно витримав ці оглядини: одну руку він засунув у кишеню піджака, другою крутив свої темні вуса. Раптом Мак-Ґінті витяг величезний револьвер.
— Послухайте-но, жартівнику, — сказав він. — Якщо я побачу, що ви задумали гратися з нами, то ваша гра триватиме недовго.
— Дивне привітання, — зухвало відповів Мак-Мердо. — Надто для майстра масонської ложі, що розмовляє з приїжджим братом.
— Оце ви й повинні довести, — відказав Мак-Ґінті. — Сам Господь вам не допоможе, якщо ви злукавите! Де вас було посвячено?
— У двадцять дев’ятій ложі в Чикаго.
— Коли?
— Двадцять четвертого липня 1872 року.
— Хто був майстром?
— Джеймс Г. Скотт.
— Хто управитель вашої округи?
— Бартолом’ю Вільсон.
— Так! Відповідаєте ви впевнено. Що ж ви тут робите?
— Працюю, як і ви, але трохи менше за вас.
— Ви швидко беретеся до справи?
— Ті, що знали мене, вважали саме так.
— То, може, ми випробуємо вас раніше, ніж ви гадаєте. Ви чули що-небудь про тутешню ложу?
— Чув, що до неї беруть лише справжніх братів.
— Ваша правда, містере Мак-Мердо. Чому ви покинули Чикаго?
— Не скажу!
Мак-Ґінті вирячив очі. Він не звик до таких відповідей, і ці слова його вразили.
— Чому ви не хочете сказати цього мені?
— Бо брат не може брехати братові.
— Тобто правда така, що про неї не слід говорити?
— Якщо хочете, то так.
— Послухайте-но, містере. Тоді не сподівайтеся, що я, як майстер, візьму до ложі людину, яка не може відповідати за своє минуле.
Мак-Мердо збентежився. Він дістав з кишені пожмакану газетну вирізку.
— Правду кажете, раднику, — лагідно мовив він. — Прошу у вас вибачення. Я сказав це, не подумавши. Я знаю, що сміливо можу віддати себе до ваших рук. Прочитайте цю вирізку.
Мак-Ґінті перебіг очима повідомлення про вбивство Джонаса Пінто в пивниці «Озеро» на Маркет-стрит у Чикаго першого дня нового 1874 року.
— Ваша робота? — спитав він, повертаючи папірець.
Мак-Мердо кивнув.
— Чому ви його застрелили?
— Я, бачте, допомагав дядькові Сему[9] клепати долари. Може, мої грошенята й не були такої чистої проби, як його, проте дуже скидались на них, та й дешевші були. Цей Пінто кидав їх...
— Що робив?
— Пускав ці долари в обіг. Але якось надумав донести на мене. І, напевно, доніс би. Я не став чекати. Вбив його і подався сюди, на копальні.
— Чому саме на копальні?
— Бо читав у газетах, що тутешній люд не дуже розбірливий.
Мак-Ґінті засміявся:
— То ви спершу були фальшивомонетником, потім — убивцею й вирішили, що в цих краях вас охоче приймуть?
— Нібито й так, — відповів Мак-Мердо.
— Ви, мабуть, далеко підете. Скажіть-но, а ви ще й досі вмієте робити ці долари?
Мак-Мердо дістав з кишені півдюжини монет.
— Вони вийшли не з філадельфійського двору, — зауважив він.
— Невже! — Мак-Ґінті величезною волохатою, як у мавпи, лапою підніс їх до світла. — Не бачу ніякої різниці. Хай вам біс, та ви можете стати корисним братом! Нерви у вас міцні, друже Мак-Мердо, — ви навіть не моргнули, коли я витяг оцей револьвер.
— Але ж не я був у небезпеці.
— А хто ж?
— Ви, раднику. — 3 кишені свого піджака Мак-Мердо дістав револьвер зі зведеним курком. — Увесь цей час я ціливсь у вас. І мій постріл, гадаю, випередив би ваш.
— Хай вам біс! — Мак-Ґінті від гніву почервонів, але тут же вибухнув реготом. — Давно мені не доводилось зустрічати такого шибайголову. Я певен, що ложа пишатиметься вами... А це що за дідько? Чого ви хочете? Невже я не можу п’ять хвилин поговорити сам на сам з джентльменом, щоб сюди не вдерся хтось інший?
Увійшов зніяковілий служник:
— Даруйте, раднику, тут Тед Болдвін. Хоче негайно побачити вас.
Звістка ця була ні до чого — з-за його плеча визирало розлючене обличчя самого Болдвіна. Він виштовхав служника з кімнати й зачинив за собою двері.
— Отже, — промовив Болдвін, люто позираючи на Мак-Мердо, — ви прийшли сюди першим, чи не так- Я хочу сказати вам, раднику, кілька слів про цього чоловіка.
— То скажіть їх тут, при мені! — вигукнув Мак-Мердо.
— Я скажу їх, де й коли схочу.
— Тихше, тихше! — мовив Мак-Ґінті, підводячися з бочки. — Це нікуди не годиться. До нас прийшов новий брат, Болдвіне, й ми не повинні так люто вітати його. Потисніть йому руку, й квит!
— Ніколи! — скрикнув Болдвін.
— Я готовий побитися з ним, коли він думає, що я скривдив його, — сказав Мак-Мердо. — Я битимуся з ним навкулачки, а якщо це не вдовольнить його, то будь-яким іншим чином — як він схоче. Розсудіть нас самі, раднику, як личить майстрові.
— То через що ви посварилися?
— Через дівчину.
— Вона має право вибору.
— Невже? — здивувався Болдвін.
9
Дядько Сем — іронічний збірний образ Сполучених Штатів Америки.