Страница 5 из 6
Не сказала. Слова застрягали в горлі, бо раптом похолола — невже їхня спільна пам’ять належить тільки їй?
Це вже в минулому, як і той день, коли її заводять у бар, знайомлять із власником, чи хто він там, старим, лисим, схожим на бочечку, з масними очима, які її заковтують. Вона знає, що ніколи тут не працюватиме, що ніколи не повернеться до їхнього задрипаного містечка і не виллє кислоту (будь-яку) на обличчя (і так бридке, сіре й невиразне, з виряченими мавпячими очима), обличчя, обличчя курвочки Ірочки. Курвиська, курвища, от.
— Дуже добре, мене все влаштовує, — каже вона, проте, лисому щурові-бочечці.
Коля задоволено посміхається — він її вигідно збув, Рома раптом невдоволено супиться. Він виходить, він її затримує перед тим як сісти з Колею до своїх старезних, полатаних «Жигулів». Чіпко бере за руку, притягує до себе. Вона чує, як він часто дихає.
— Я тобі маю щось сказати.
— Що?
— На одну хвилинку.
Рома відводить її за ріг бару. Тягне, наче на ланцюгу, вона збивається з ходи. Вірний слуга чи ад’ютант Колі каже, що вона могла б вернутися назад, у місто, їхнє місто, він її любить, і якби вона згодилася, був би їй найкращим чоловіком у світі. Знаєш — яким? Найвірнішим. Найвідданішим. Вона потім намагалася навіть порахувати, скільки там було тих «най» — щось сім чи вісім.
— Ой, Рома, Рома, чи в тебе всі вдома? — Світлана торкнулася його руки пальцями з рожевим манікюром, а потім його губ своїми.
— Ось так, Ромчику, — поглянула у збентежені очі.
— То ти… згодна?
— Звичайно, — сказала вона. — Після дощику в четвер. І снігу в липні. Аж п’яна від щастя, Ромчику.
— Ти таки сука, правду каже Коля, — змінив тон Рома — сказав сумно й приречено, і їй миттєво подумалося, чи не вигадав це раптове, несподіване освідчення сам Коля, а вигадавши — підштовхнув до неї Рому.
— Яка я рада, Ромчику, що ти це зрозумів, — сказала вона. — Тобі тепер буде легко жити, дуже легко. За суками не сумують.
Вона пішла ще далі за ріг. Від них обох. Знала одне — сьогодні четвер, завтра п’ятниця, завтра вона десь тут, у цьому місті, сама собі шукатиме роботу.
Так і трапилось, і тра… і тра… Тоді її мучила нудота, підступила до горла, як би вона хотіла виблювати — те, що сьогодні випила, все своє життя… Але нудота тільки розхитувала землю під ногами, заколихувала, присипляла світ, щоб він не чув її крику, не відчував її болю.
Тепер вона роботу не шукала. Шукала дива, хоч знала, що його не буде. Проте воно постало в образі клерка, чи хто він там.
— Я хотів би пригостити вас кавою, — сказав «клерк».
14
— Ти, звичайно, можеш не прийняти мою пропозицію, — промовила Ніна. — Ти вільний зробити як хочеш. Зрештою, у тебе цілий рік на роздуми. Можеш протягом цього року навідатися, а можеш — ні. Єдине прохання — повідом про своє рішення. Втім, якщо ти не приїдеш через рік, це й буде твоїм рішенням.
Ніна підвелася. Стояла виструнчена і напружена. Наче голка. Розмову було закінчено. Хоча дев’яносто відсотків розмови (чи скільки там?) було її монологом. Майже безперервним.
Він мав би сказати — вибач, давно все перегоріло. Давно минула моя закоханість, шкільна, юнацька закоханість. Безнадійна шкільна, юнацька закоханість. Я давно кохаю іншу жінку, з якою вже прожив дванадцять років (хіба ти не знала, що я одружений?), маю двох доньок-близнят, яких дуже люблю, їм теж по дванадцять, вік складний, хоча проблеми тільки зі старшою, Вітою (старшою на п’ятдесят хвилин), та й то дрібні, інколи пізніше встановленого часу приходить додому, та, як виявилося, пропадає у спортзалі, бо мріє виступати за міську волейбольну команду. А молодша (на п’ятдесят хвилин) Валерія взагалі золото — тиха книжниця, відмінниця, швидше за все, також майбутній філолог.
Я живу в своєму світі, міг би сказати він. Цей світ багато в чому заміняє мені реальний — світ поезії, літератури, образів, тропів, порівнянь, метафор, ямбів, хореїв, діалектизмів, дискурсів, чого там ще, перелік можна продовжити на кілька десятків слів, принаймні на кілька десятків, а може, й більше. Цей світ мій, мій тому, що іншого я до пуття не знаю, він, може, й не такий уже добрий замінник реальному, але він відповідає моєму характеру, моїм уподобанням, світобаченню, і міняти його я не можу і не хочу. В будь-якому іншому світі мене чекає крах. А надто в тому, що пропонуєш ти.
«Що пропонуєш», — луна десь далеко-далеко вмирала.
Звучала наче запитання.
Він був не здатен відповісти.
Сильвестр шукав якоїсь особливої відповіді.
«Чому ти пропонуєш?» — міг би спитати він.
«Щоб насміятися?» — міг би спитати він.
«Щоб переконати мене (себе?), що я до того життя, яке ти обрала, ба, обрала свідомо, не здатен?»
«Ти віриш, що здатен? Хай навіть так, але навіщо, якщо ти не сказала жодного слова про свої почуття? Ні, сказала, але тричі про те, що дуже кохала, а можливо (можливо?), й досі любиш свого покійного чоловіка. Навіщо?»
«Чому ти почала розмову відразу, тепер? Чекала цієї миті, чи боїшся? Що вона більше не настане?»
Він нічого цього не сказав. Раптом зрозумів — тут якийсь інший вимір. Інша шкала цінностей. Інше бачення життя. Щось таке, що йому не доступне. Що не піддається ходу його міркувань. Заперечень, аналізу. Мов стіна перед ним, а що за стіною? Божевілля виключалося — надто тверезо вела себе Ніна і так само все викладала.
«Тоді що?» — спитав Сильвестр себе і не знайшов підходящої відповіді.
Взагалі не знайшов відповіді. Треба було їхати. Вже вирушати. У нього був попереду цілий рік. Рік вибору. Вибору. Чого? Він також не знав відповіді.
Він тоді підвівся. Встав і вийшов. Мав щось сказати. Ще щось. Але він так і не вимовив нічого. Лише почав говорити.
— Добре, я…
— Скажеш мені потім, — розбила Ніна тишу.
15
«Клерк» сказав (уже після того, як була випита кава і по п’ятдесят грамів коньяку «Закарпатський»), що їхня зустріч не випадкова, що він… Що він багато що знає про її долю, життєвий шлях, про те, скільки вона пережила всього, труднощі й прикрощі. Так і сказав — життєвий шлях, труднощі й прикрощі, й Світлана остаточно переконалася — таки «клерк». Коли не гірше. Детектив? Найманий убивця? «Заспокойся», — сказала собі.
— Звідки? — спитала вона.
— Не має значення, — «клерк» дивився не те щоб лагідно, а все ж доволі тепло і співчутливо, хоча ця співчутливість дивно поєднувалася з холодним блиском його блакитно-сірих очей. Вона мовби сиділа всередині цього холодного блиску. Сиділа всупереч цьому чоловікові.
— Як вас звати? — спитала Світлана.
— Скажімо — Геннадій.
— Добре, — сказала вона. — Чого вам треба від мене, «скажімо, Геннадій»?
Він обвів поглядом невеличку кав’ярню, де вони сиділи, — п’ять столиків в одному зальчику і три в другому. Так, наче хотів пересвідчитися, що їх ніхто не підслуховує.
— Я хочу запропонувати вам роботу.
— Роботу?
— Так. Помоєму, вам потрібна робота, я не помиляюся?
— Потрібна, — зітхнула вона.
— Тоді вислухайте мене уважно і не дивуйтеся тому, що почуєте, — сказав «клерк». — Постарайтеся не перебивати.
Він повідомив далі, що пропонує їй поїхати в один з поліських районів. Там, на березі лісового озера, стоїть невелика хижка. Такий собі будиночок. Раніше він називався будинком рибалки і належав облспоживспілці. Поруч є недобудований такий собі будинок відпочинку однієї так званої творчої організації. Так от, вона має поселитися в тій хижці. Їй дадуть запас продуктів. Десь через тиждень, ну, може, два, може, й раніше, до озера прийде чи приїде такий собі чоловік. Йому буде потрібен човен, щоб переправитися на маленький острів на тому озері. Човен справді припнутий до берега біля того будинку відпочинку, він єдиний з кількох човнів, який уцілів. Чоловік, який приїде, захоче переправитися на той острів. Там він збирається покінчити життя самогубством. Якщо конкретніше — застрелитися.