Камінь посеред саду

Володимир Лис

Камінь посеред саду

ЕПІЛОГ

Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Із середини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.

«До цього не можна звикнути», — подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.

Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашур¬хотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.

Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чо¬ловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.

— Як він загинув? — спитав тоді Верещук.

Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.

— Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, — сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.

— Каменем? — здивувався Верещук. — Яким каменем?

— Не знаю, — відповів оперативник з райвідділу. — Каже: в саду там лежав якийсь ка-мінь — і ним начебто прибили того чоловіка.

— Гаразд, виїжджаємо, — сказав Верещук. — Тобто, ви мене заберете з собою?

— Заберемо, — пообіцяли на тому кінці дроту.

Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого — безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схо¬жим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся, перестала плакати, тільки її плечі здригали¬ся, а очі, якими глянула на Верещука, випро¬мінювали страшний, аж не людський біль.

Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п'яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої ви-світилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров'ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшно¬го удару. «Справді, наче каменем», — подумав Верещук.

Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий — Андрій Троян — інженер місцевого комбікормового заводу — пішов у сад і довго не повертався.

— Ой, не вертається, все й не вертається, — озвалася розпатлана заплакана жінка. — Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу, не озивається. Щось мені як підказало. Піш-ла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

— Він тут мав з кимось зустрітися? — спитав Верещук.

— Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… — вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.

— Звідки цей камінь в саду? — спитав Верещук.

— Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар'єру, — пояснила мати загибло-го. — Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.

— З ким тут міг зустрічатися ваш син? — поцікавився оперативник з райвідділу.

— Хіба ж я знаю? — сказала мати. — Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…

І вона знову заголосила.

Заспокойтеся, будь ласка, — якомога ла¬гідніше сказав до неї Верещук. — Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо — це я вам обіцяю.

ЧАСТИНА ПЕРША

АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС

Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє об-личчя — не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п'ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів — майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам'ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.

Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи — Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!

Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.

І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування — коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екс-трасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам'ятаю я.

Я йду вулицею, і, чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться диво? Бувають же дива й на цьому грішному світі, зрідка, але бувають.

Так я думаю, підходячи вже до прохідної. Чому я сьогодні йшов пішки? Боявся, що інакше мій шлях буде коротким? Я вливаюся в потік людей, які щойно зійшли з маршру-ток, автобусів і тролейбусів, киваю головою знайомим, і благаю долю, аби не зустріти за-раз нікого з нашого конструкторського бюро. Чомусь мені здається, що вони — і Люська, і Олена, і Вадик, навіть Комаров — відразу відчули б, що коїться в мене на душі. Недарма ж ми вже п'ять років працюємо разом. Якщо по правді, мені добре з ними працювати, я швидко зійшовся і з маленьким колективчиком нашого сектора, і з рештою, навіть тим же Комаровим, характером в'їдливим і кусючим, як справжній комар.

Утім, про вовка промовка, а Комар — тут як тут. Простягає своє могутнє лапище, посміхається привітно. Він завжди посміхається привітно, навіть, коли вибовкує якусь капость.

— Привіт, старий.

— Привіт.

Намагаюся відповідати якомога безжурніше. Але мій фокус не проходить.

Чіпке Комарове око б'є точно в ціль, витягає гачком іу інформацію, яка йому потрібна.

— Щось у тебе кислий вигляд сьогодні. Не виспався, чи що? А може, з дружиною по-сварився? Ох, ці дружини, які не розуміють нашого брата, гнилого інтелігента.

Ми показуємо вахтерові перепустки, йдемо заводською територією до нашого кор-пусу, і я відчуваю, що мені навіть приємна балаканина мого попутника. Хай вибалакується, хай говорить, аби помовчати мені. Я сьогодні взагалі маю нехіть до слова.

— Плюнь і розітри, — каже тим часом Комар-Комаров. — Якщо будеш все близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще — потрібна якась розрядка. У тебе є розрядка?

— Яка розрядка? — намагаюся збагнути.

— Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.

— Та дечим потроху цікавлюся.

— Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мій, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою — на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні — бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся — як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.