Мої Дікамерони

І ліворуч від мене найколоритніша персона – Рижиков. Круглолиций, рожевощокий брюнет із пречорними веселими, а може, і насмішкуватими очима.

Також впадав у око, у контрасті до нього, вогненно-рудий дядечко. Я його портрет потім напишу аквареллю.

Після різних аналізів, уколів, ковтання ліків і сніданку всі вилазять назовні, під сонечко. Дворик-патіо, з чотирьох боків корпуси. У центрі кілька деревин і під ними лавочки. У карти не грали, у доміно теж. Суворо заборонено. Хоча сьогодні я собі не уявляю, як можна було покарати за гру в карти. На вулицю не виженуть, карцеру немає. А якби хто втік до виписки, повернули б назад із міліцією та дебелими санітарами.

Тому дозвілля досить одноманітне – травлять усілякі історії про війну та про аварії. Але якщо прислухатись, то вони таки цікаві виходять.

Час від часу оповідачі перериваються, коли проходить молода санітарка. Виходить вона з лівого кутка цього патіо і йде по діагоналі в правий дальній кут.

Таких соковитих молодиць зараз навалом, а тоді вони вирізнялись. Цицьки, наливні, стирчать ледь не до підборіддя, округлі тугі сідниці ходуном ходять. Проте й живіт добряче вимальовувався на якомусь там місяці. А носить вона по тій діагоналі харчі для мавп. Там у правому кутку лабораторія з ними.

Над мавпами якісь досліди роблять. Може, і над нами теж, але нам про це не кажуть.

І от, попри явну вагітність цієї чи то рубенсовської, чи то майолієвської феміни, розв’язуються язики. І починається смакування її «скарбів».

Рижиков, як не дивно, менше за всіх вправляється в солоних репліках. Може, щось таке й говорив, але я не можу згадати. Він усе більше розповідав про війну. Я був наймолодший у гурті, тому питань не ставив. Не було тоді заведено виставлятися молодшим. А з його розповідей я зрозумів, що служив він у розвідроті. Оце як пригадаю, скільки цікавих людей побачив і скільки неймовірних історій почув, та повіданих просто, звичайними, буденними словами, без нашого хуторянського пафосу та романтично-солов’їного свисту, аж хочеться завити вовком, що не записав їх… Одні розповіді боявся записати, інші полінувався. Mea culpa!.. Бо на сьогодні в моїй пам’яті лишилися малесенькі клаптики з того барвистого, неймовірно яскравого килима історій. І такі нерівні, немов поїдені міллю.

Минув тиждень, як потрапив я до «Цитаделі». То попросив, щоб передали мені альбом і фарби. Альбом «держзнаківський» – із відходів. Його ціна – копійки, а якість не гірша, ніж сьогодні найкращі західні фірми випускають.

Сиджу в легкому затінку під тими хирявими деревцями. Пишу аквареллю мого прерудого сусіда.

Поруч комбатанти, після уколів, ковтання зондів і клізм, знов повертаються до свого – розповідей про війну. Рижиков розповідає про Корсунь-Шевченківський. І геть не за підручником. Оповідає, як вони опинилися в селі, де був госпіталь. І перед тим їм добряче довелось помісити глибоченну грязюку й мокрий сніг, бо страшенна відлига вмить знищила всі шляхи, перетворила поля й балки на непрохідну трясовину.

Доповзли вони до госпіталю. Сестрички наділили їм спирту. І це їх, як сказав Рижиков, добре поправило.

– Хто амуніцію й одяг приводить до порядку, хто просто на соломі скоцюрбився й задрімав у теплі. Аж раптом, як ото обложна гроза буває, з усіх боків до села почали долинати вибухи й гуркіт. Тих, хто спав чи куняв, потихеньку розтурхали. Тут прибігає один із розвідників, його чогось до однієї молодиці понесло, і тихо сповіщає тим, хто біля дверей: «Есесівці за танками з усіх боків пруть. Підйом і всім на двір! Тихо, тихо!» Ну, як про есесівців і танки хлопці почули, то вмить збадьорились і враз були на вулиці. На чотири боки послали по чоловіку – де краще вислизнути з села. Тільки з балки не було чути ні кулеметів, ні моторів. У ту «дірку» вони й вилізли. По пояс брели в багнюці й сніговій жижі, але вислизнули з пастки. І ніхто з хлопців не звалився в гарячці!.. А зараз – промочив ноги в зливу – і вже тобі і ангіна, і бронхіт!.. А тоді – жоден із хлопців і разу не чхнув!.. Наступного дня, коли вибили есесівців, розвідники повернулись у село.

У цьому місці Рижиков зробив паузу. Але не пам’ятаю, чи курив він цигарку, чи ні. Помовчавши, сповістив:

– Усіх санітарок, медсестер і двох лікарок есесівці зґвалтували… Отак воно було. Наші фріцам «котьол» улаштували. А ми, бач, потрапили в оточення до оточених німців…

Усі мовчать.

Я ж відриваюсь від малюнку й питаю:

– Що есесівці зробили з пораненими?

Рижиков повертає до мене своє лагідне обличчя й на якусь хвилю ніби замислюється. Зараз ось щось скаже…

І раптом із дверей корпусу репетує санітарка.

– Гей, художнику! Швидко, швидко до лікаря!

Лишаю свою працю й бігцем до лікаря. Аж закехався, так поспішав!

Лікар сидить за столом, тримає папери, як карти (розумію, що то всі мої аналізи), і виголошує з усмішкою:

– Ти, молодий чоловіче, здоровий. Тобто ніякої дезинтерії не знайдено.

– То ви мене випишете вже сьогодні? Ще до обіду година…

– Не вийде ні сьогодні, ні завтра. Два тижні будеш на обсервації. Якщо за цей час не заразишся, зразу випишу.

Мене як в унітаз опустили!.. Кляв усе на світі, що сюди згодився лягти на обстеження.

Але, на зло всім, вирішив закінчити портрет рудого. І добре зробити.

Сідаю на місце й намагаюсь, не зважаючи на злобу, що мене просто душить, не збитись із малюнка та довести роботу до кінця. Спочатку погано усвідомлюю, про що ведеться гутірка. Але боковим зором зауважую: у гурті з’явився Юрко. Його пізніше за мене запхали в інфекційну «рукавичку». У ній і так всякого звіра вистачає. А тут ще і Юрко. Блатний, щойно із зони. Кантувався десь аж на Сахаліні. Невисокий, але тугий, як дубовий окоренок. У зап’ястях кістки в нього неймовірної ширини й товщини. Подібні кулаки пам’ятаю в славетного актора Шкурата. Тільки Шкурат був не на одну голову вищий за Юрка та й дебеліший в рази.

Зі Шкуратом я познайомився в Москві на кіностудії. Поїхав туди на кінопроби на роль Тіберія Горобця в гоголівськім «Вії». Коли Степана Йосиповича попід руки вели дві асистентки, у нього дрібно тремтіли руки й чоботи шкрябали по асфальту. Але коли клацнула ота смугаста планка й пролунав «мотор!», Шкурат миттю перетворився на могутнього козарлюгу. І величезний кулак міцно тримав рукоять шаблі! А коли дали відбій, Степан Йосипович стух, наче гумова лялька. І здоровенні пальці почали стрибати й шарпатись на полах синього жупана…

Блатар Юрко останні дві ночі не спав у палаті. Зникав невдовзі по тому, як усі переставали крутитись на казьонних ліжках і в палаті западала повна тиша. З’являвся десь на самісінькім світанку. Я не втримався, коли раніше за всіх опинився з ним в туалетній кімнаті.

– Не боїшся, що зашухерять?

– Т-с, хлопчику!.. Головне, щоб там не зашухерили, а тут мені що зроблять? Тут інфекційний інститут… Та й до всього я на хату навідувався. Тут, – він мотнув головою на стіну за вікном, – мої родичі живуть.

Дійсно, там і на Ближніх, і на Дальніх печерах у різних корпусах, хатинках, прибудовах і неймовірних закапелках якого тільки люду не тулилось. Добре знаю, бо ходив із батьком в ці місця ще з сорок восьмого року… І кого тільки там не бачив.

Отож я домальовую рудого й бачу, що виходить непогана акварель. А головне – рудий схожий на себе. Поки я бігав до лікаря, перший шар добре просох, і другий шар фарби лягає рівнесенько. Починаю розуміти, що говорять на сусідній лавочці.

Юрко без пальців перекидає цигарку «Біломора» з одного кутка рота в інший і виголошує:

– У нас із бабами на пересилці не завжди виходило. Зате як попали в «больнічку», там розговілись. Там барак був, бабам аборти робили. Той барак абортарієм називали. Ми туди навідувалися й баб після абортів шворили…

– Стоп, стоп!.. – спиняє один із слухачів. – Що, зразу, прямо зразу після аборту?!

– Саме так. Скажу тобі – куна після аборту така гаряча, просто горить. Смак! Краще, ніж вагітну шворити.

З краю лавочки обурене питання: