Страница 31 из 35
Забігаючи вперед: я ночував під Філософським (Скліфасофським?) Каменем, під склепінням бронзових коренів розлогої покарлюченої дикої фісташки, виснажений, знесилений відродженням минулого. Спогади душили мене в своїх материнських обіймах, сонце піддавало жару в запалену голову, наче у піч (бйоцца в тєсной пєчуркє Лазо!)
Леґенди про викошений нами у Кацивелі дербан досі ши ряться, обростаючи потроху фальшивим пафосом і шаблонними подробицями припущень та фантазій. Але, з іншого боку, ця історія, гадаю, зігріла надіями на благословенне диво не один безмазовий голодний день, у який нещасне дитя гіпового гербарію стрімалося дощу, не маючи намету й піни під спальник, або - мусорів на гіповому «пляжі» у спекотний день (надто - «рибної середи» - дня планової зачистки голих та патлатих); або лісників-лісунів-полісунів - зоряної кримської ночі, просяклої запахами ялівцю, кипариса та перлової каші з сусідньої стоянки. Ми стояли за Кацивелі, за Понизівкою, на дикому пляжі біля санаторію «Зорі Росії», який тепер логічно перетворився на «Зорі України», але ані кримські зорі, ані вгодовані пихаті москалі за цей час не зрушили зі своїх курортних койко-місць ані на міліметр. Ми жили біля самого прибою, влаштувавши собі під напнутим на валуни плащ наметом колективне індіанське лігво - на поцуплених вночі із санаторійного пляжу дерев’яних лежаках, на шматах тертону з тенісного корту та розібраних картонних паках зі смітника поза пляжним баром. Вночі багаття створювало з наших голих тіней велетенські наскельні малюнки - ними найкраще було милуватися з води, яка мерехтіла фосфоресцентними істотками і спадистими зірками. У світлі повного місяця Майк вилазив на скелю й грався там у тетріс. Вранці нас будив скреготом своїх кроків береговий патруль. Вдень ми валялися та милися-пралися разом зі своїми джинсами в прибої, готували хавчик, збирали на горах сухі дрова або вирушали до Сімеїза по харчі та нових індіанців, по пляшки й ніштяки, а іноді Джанніс із Янкою влаштовували хрестовий похід до санаторійних душових, озброєні повними торбами косметики. Приємно було все-таки хоч іноді зачинитися в цивільному даблі, замість ничкуватися по колючих кущиках. Для підтирання, для розпалювання ватри та заразом і для читання мали кілька книжечок-покетів якоїсь запаморочливо безглуздої фантастики (пам’ятаю, одне з творінь називалося «Замок лорда Валентина» - ми ржали над ним до спазмів) без початку й кінця: розподіливши те читво на кавалки, почитували його, сручи, підтиралися прочитаним, обмінювалися між собою тим, що залишилося і, повірте, сенс тексту від того аж ніяк не втрачався. Ввечері до нас приходили з розкішними гостинцями відвідувачі, схильні по п’яні до екзотики та екстріму, що його марно намагалися отримати від нас за свої бухло та хавку: місцеві, мешканці санаторію та розчулені охоронці з сусідніх держдач, які прагнули ледь не з ложечки нас нагодувати, хапаючись щоразу за серце, голову й інші органи: «Ой ви бєдниє! Ви что, прямо тут і живйотє?!» У ґвинтових стрімко випалюються з організму всі поживні та корисні речовини, а надто бракує їм глюкози: Янка поглинала цукор ложками. Звідтоді, власне, й пішла славнозвісна приказка: «Тобі цукру як завжди, чи як ми мріяли?». «Любиш кататися - люби й катайся», - відказувала на те Яна. Ось так. Раз у три дні зранку ми напихали впольованими пляшками свої наплечники, залишали когось із купами безпритульного шмаття й перлися до Кацивелієвського пункту прийому склотари. Після нас пункт одразу ж зачинявся, бо закінчувались і гроші й порожні ящики для тари. Майк таргав найбільшого «Єрмака», напханого щільно по нікуди, та мріяв стати мільйонером - здати мільйон пляшок. Здається, він обламався на вісімсот-якійсь- там пляшці, засмоктаний ґвинтовими марафонами похмурого Мінська, грибами й болотами цього лиховісного місця. Виснажений марафонами, тиждень неголений пітерський Слава Спонсор йде полем, тримаючи напоготові пластиковий пакет для речових доказів. Назустріч - старенький сухенький білоруський дідок, який пасе корів «Што, синочєк, грібочкі собіраєш?» «Ага, - похмуро-загрозливо сичить Спонсор. - Поганочки!» Того ж вечора, запивши ті «поганочки» водочкою, Спонсор валить на побачення з якоюсь мінською інтеліґенткою, яка мала повний хед оф майнд запросити цього вічно обдовбаного монстра до Оперного театру. Ясна річ, наш герой (сподіваюся, ти живий і на свободі, Спонсоре, ким би ти не був!) оббльовує весь партер і свою любительку культурного гаяння часу.
Інший не менш героїчний голуб законсервував грибочки в слоїку й поставив до холодильника, а родина - тато, мама, сестричка та бабуся, - відверто радіючи тому, що кохане чадо з’їбалося святкувати Новий рік до друзів, поставили ті грибочки на стіл разом з іншими консерваціями. Коли під ранок обдлубане амфетамінами кохане чадо завалило до рідної хати (відверто кажучи, саме по ті грибочки й дуже тихо, аби нікого не розбудити), воно ледь не вмерло - спочатку від шоку, а згодом, в’їхавши в тему, від розпачу. Картина флуоресцентною фарбою: сестричка обмальовує стіни передпокою психоделічними малюнками за допомогою маркера, тато з мамою висять (й зрозуміло, що всю ніч так провисіли) одне одному на мізках (Куля - це груз… квадрат - не груз. А куля - груз), а старенька бабуся в суцільній нірвані плете сведрика коханому онукові (також зрозуміло, що це було підвисалово на всю ніч й триває досі). Коли коханий онук подивився на той сведрик, він ледве втретє не опинився на дурці: сведрик мав чотири пари рукавів - по чотири рукави з кожного боку, й бабуся саме медитувала над горловиною, що була на ту мить вже завдовжки зі самий сведр. Це був сведр на всю родину! Насправді, це дуже добра казка - мені від неї хочеться плакати: хочеться мати й собі родину, що влізла б у кольоровий психоделічний светр, мов ті звірятка в казці про рукавичку!
Напевно, ми всі - блакитної крові, бо в наших жилах тече море. У трахеях кричать чайки. Навіть не сподівайтеся видобути ефедрин з кримської ефедри, а з кримського маку-дички зварити кокнар. Навіть якщо його запити спиртом, можна не лише втратити надію колись просратися (ячка з мідіями - їдло богів!), а й загубитися на цілий тиждень, на-приклад, у Кастрополі, як Фловер з Шурочкою. Мали з того в мусарні вирвані з м’ясом кульчики з вух, відбиті нирки, відходняки без приходу й маленьку герлу з кількома конволютами таренових коліс на штиб призу за всі поневіряння. Отак ми й модусвівенділи до тієї леґендарної миті наше життя у «Зорях Росії-України» з його походами (після вдалого полювання на пляшки) босоніж до напханого гопотою бару; детективними сутичками з амбалами - власниками станції прокату яхт, човнів та катамаранів; з ловлею риби та пляшок після вікендових компаній; збиранням мідій; посиденьками із заможними цивілами біля нашого багаття; поїданням столовими ложками зерняток дурману разом із благородною, наче спижева патина, алкалоїдною пліснявою; подальшим вар’юванням, після якого наші «сусіди» - студенти харківського медінституту (це вони ще Снейка не бачили!), - які просили нас «навчити їх курити траву», на ранок після жахливої всенощної серед шалено галюцинуючих обковбашених датурою потвор змогли вичавити з себе лише одне: «Ми думали, ви - аматори, а ви - професіонали!»…Аякже! Професіонал Майк якось професійно нагодував професійним дурманом дєвачку Анєчку, причому десь у районі центра Києва, садист! Після сеансу «трави Диявола» в умовах урбанізації, дєвочка назавжди й без вороття щільно підсіла на релігію. Майк, щоправда, тоді ж відбувся розкладанням на газовій плиті ватри з порубаних меблів у себе вдома… на ранок він помітив, що перерізано всі електричні дроти у квартирі, а з крісла стирчать ножиці, увігнані туди з нелюдською силою (кого Майк вбивав, він не пам’ятає)… знав я й тьолку, якої й дурман не розгальмує: навіть після ложки зернят її глючило на прання та борщ, й вона вперто до патоформності боялася, що ось-ось з’явиться її чоловік!… Після того, як із зубів виколупано останнє дурманове зернятко, себто, приблизно хвилин через п’ятнадцять двадцять, починає розтаскувати, ніби то поволі: спочатку від шаленого сушняка до крові тріскається піднебіння; потім потроху починає мрачно ковбасити, тіпати конвульсіями; і раптом - хуяк! - накриває, й ти губишся надовго. Стан - достоту те, що серед клінічних синдромів значиться як синдром Вестфаля-Лейдена (C. Westphal - E. Leyden). Найгірше у дурмані те, що доки тебе волочить, на кілька годин ти перетворюєшся на тупу слиняву тварину, на повного дауна: ти можеш лише повзати і щось гугнявити, тебе глючить так, що себе взагалі не усвідомлюєш. Коли нас вісім чоловік всю ніч, шо гібони, ломилося з гудінням і бубонінням, рачки, хто вгору, хто в море (а всі знають тєлєгу про Роні, якого дурман завів у море так, що й трупа не знайшли) - Ксюха, Яна і Рет ладні були просто позв’язувати нас і поскладати штабелями під скелею, так ми їх заїбали! Було з чого, відверто кажучи… Московський Вовка, який завжди був мовчазним, кумарним, а спілкувався переважно з власною ґітарою («чт-то тібє сні-і-ітся, крейзєр Авро-о-ор-ра, в час, кагда у-у-ут-ро встайо-от над Нєво-о-ой… как ліст пєрєд травой!», «нє магу кончіть… н нікак нє магу кончіть… н нє м-магу кончіть… ето всьо водка гавно, ето всьо водка… спіт мая бебі давно…» etc), пішов «купувати портвейн». Кілька годин поспіль він, перегинаючись через великий валун неподалік від нашого стійбища, вмовляв офіціантку, яка йому глючилася, продати саме білого портвейну «з о-он тієї полички»… Оскільки він поводився мирно й нікуди не щемивсь, а довкола варнякали та розбрідалися набагато більш проблемні персонажі, його залишили без нагляду, а коли схаменулися, згадали, Вовки вже не було. Зник. Ми його всюди шукали, цілих три дні, облазили все від Сімеїза до Кастрополя, намагаючись не концентруватися на згадці про Роні… Сергій по коліно у воді з глухим бубонінням наполегливо пиздить «медуз» - всю ніч він бився з полчищами, зграями медуз, жодна з яких насправді й близько не підпливала до нашого берега вже десь із тиждень. Мітя сидить навпочіпки перед каменем - той світиться, як Мескаліто, Мітя занурює у нього руки, всю ніч спілкується із тим сяйвом - Мітя найпросвітленіший з усіх нас. Ден зустрічає дніпропетровську Русалку, яка сидить на гілочці кипариса, - ну прямо в натурє «русалка на вєтвях сідіт»! - й посилає Дена матом: той не лише сам намагається їсти глицю, бо для нього це - крихти хліба, цілу буханку якого розкришив якийсь кретин, а й пропонує глючній Русалці приєднатися до жебрацької учти, не гребувати ніштячками. На біса Джанніс тоді - єдина з нас - одразу ж, поки ще не розтягло, видряпалася вгору, я не знаю, але зносили її потім звідтам на ковдрі, наче труп. Я поліз за нею, й щось задвигтіло у мені, неначе від землетрусу, зсунулися та попливли, мандруючи тілом, внутрішні органи, пересохло у роті, коли я побачив Джанніс на початку приходу - в непередавано макабричному вигляді. Вона послала мене з останніх сил, і я поліз вниз, вже мало що усвідомлюючи, бо й мене починало гребти. Про свій «досвід» я говорити не хочу. Коли Джанніс трохи оклигала, то розповіла нам все, що з нею відбулося - їй було найгірше з усіх нас, бо її налякали. Рет з Яною. Теж мені, адепти срані! Ніби не знають, що ляпасами тільки з алкоголю продуплити можна! Джанніс намагалася втекти (тобто, уповзти) від них, й ледь не стрибнула (тобто, мало не беркицьнулася) зі скелі. Рет і Яна ввижалися їй двома наці в ґестапівських строях. Між сеансами тваринного жаху вона бачила театр живих тіней та скляні дерева, на прозорих, осяяних блакитним газовим полум’ям, гілочках яких росли мінливі очі, пензлики та мініатюрні палаци й мечеті. Єдиним спільним моментом для нас усіх став великий прогулянковий корабель далеко у нічному морі, себто ми лише на ранок дійшли згоди, що та мерехтлива штукенція, схожа під глюками на антикварну лампову апаратуру, не могла бути нічим іншим, окрім як прогулянковим кораблем. Майк ґавендить з «драйверами» - щось тре «за солярку», глючить його на трасу, на якісь вантажівки… рачкує берегом, ретельно збирає камінці… Ксюха панькається з ним, як з малою дитиною, що тягне до рота усіляку фіґню: «Майк! Ну шо ти робиш! Це ж голимі камінчики!» Майк трохи врубається: «М-м-м… справді камінчики… на, Ксюхо, візьми, сховай десь… дивись добре приникай…» За декілька годин тебе відпускає настільки, що ти здатен потихеньку врубатися в середовище, можеш ходити, пити воду, відповідати на запитання й навіть лягти спати. На ранок те скотиняцтво попускає остаточно, лише підглючує іноді, наприклад, на побутові предмети, й ти просто відчуваєш - крізь свою прозорість - світ на кілька кілометрів у діаметрі. Ти можеш чути «Гіпі нейшн» Ase of Base, що грає з авта на серпантині, до якого кілька кілометрів перти перпендикулярно вгору. Магія на ранок на сніданок: ти лежиш біля моря й водночас читаєш Сартра, спостерігаєш фіолетове смугасте небо над морем, бачиш та чуєш все, що робиться в таборі біля ватри та обмацуєш новий мідійний камінь, якого раніше не помічав. Повторюю: все це - водночас! Прочитавши сторінок десять «Летючих статуй», ти розплющуєш очі й бачиш, що: а) жодної книги у тебе в руках немає; б) що небо звичайного блакитного кольору; в) що з місця, де ти лежиш, стоянки не видно й не чути; г) принаймні, перевірку можна почати саме з каменя. Ти пірнаєш туди, де щойно «бачив» камінь - він справді там, та от біда: ти не впевнений, чи ці мідії глючні, чи справжні. Ти йдеш до своїх, скеровуєш їх на збирання мідій, заразом з’ясовуєш, що вони хвилин десять тому говорили й робили все, що ти бачив й чув… ти істерично порпаєшся в спальнику, знаходиш Сартра, відкриваєш… я це все вже читав… щойно. Ніколи раніше - до того, як лежав вранці на березі, й мене волочило дурмановими прозріннями! Пика, щоправда, - жахлива, червона, зіниці - як голівки декоративних цвяхів, і впритул ні фіґа не видно: щоби перевірити Сартра, мені довелося покласти книжку на камінь й відійти від неї ледь не на метр.