Чарівник Країни Оз

– Розумію, – відгукнулася Дороті. – Якщо ти підеш разом зі мною, я проситиму, щоб Оз вислухав твоє прохання.

– Оце дякую! – зрадів Страшило.

Дороті допомогла Страшилі перелізти через загорожу, й вони разом вирушили до Смарагдового Міста по дорозі, викладеній жовтою цеглою.

Тото спочатку дуже не сподобався новий подорожній. Песик так підозріло обнюхував опудало, наче побоювався, що в соломі звили гніздо миші. Час від часу він загрозливо гарчав.

– Не бійся Тото, – попередила Страшила Дороті. – Він не вкусить.

– Я і не боюся, – відповідав той. – Навіть якщо він і наважиться мене вкусити, соломі боляче не буде. Дозволь мені понести твій кошик. Мені це не важко, я ж ніколи не втомлююся. Хочеш, я розкажу тобі мій секрет? – прошепотів він трошки згодом Дороті на вушко. – Знаєш, чого я боюся понад усе?

– Не знаю, – відповіла Дороті. – Може, мишей?

– Ні, – відповів Страшило. – Палаючого сірника.

4. Дорога через ліс

Незабаром дорога змінилася – вже не була такою рівненькою і гладенькою, як раніше. Іти стало важче, й Страшило постійно спотикався на вибоїнах. Час від часу на шляху траплялися ями. Тото перестрибував через них, а Дороті обережно обходила. А от у Страшили замість мізків була солома, тому він ішов навпростець, частенько втрачав рівновагу й падав долілиць. Однак не забивався, а Дороті допомагала йому підвестися на ноги, тож Страшило завжди сам кепкував зі своїх падінь.

Ферми у цих місцях були вже не такими доглянутими, як раніше. Будиночки траплялися все рідше й рідше, та й фруктових дерев було менше. Що далі прямували подорожні, то похмурішими ставали краєвиди.

Опівдні мандрівники зробили привал біля струмка. Дороті вийняла хліб із кошика і запропонувала Страшилі, але той відмовився.

– Я не знаю, що таке голод, – сказав він, – і не можу цим натішитися. Мій рот намальований фарбами, але якби замість цього мені в голові зробили дірку, солома просто висипалася б і голова втратила форму.

Дороті з розумінням кивнула й заходилася наминати хліб.

Коли дівчинка пообідала, Страшило попросив, щоб вона розповіла про себе та про країну, звідки прилетіла. Дороті розказала про сірі степи Канзасу про те, як смерч закинув її в ці далекі краї. Страшило уважно слухав, а потім промовив:

– Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.

– Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, – відповіла дівчинка. – Ми, люди, живі – з плоті й крові, – любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.

Страшило тільки зітхнув:

– Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!

– Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? – запитала Дороті.

Страшило поглянув на неї із докором.

– Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.

– Як тобі вуха? – запитав фермер.

– По-моєму, кривуваті, – відповів його приятель.

– Не страшно, – відмахнувся мій господар. – Головне, що це вуха, а не щось інше.

Що ж, я повністю з ним згоден.

– А тепер я намалюю очі, – промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.

– Незле! – похвалив фермера приятель, уважно придивляючись до роботи. – Блакитний колір дуже пасує для очей!

– Друге око, певно, краще зробити більшим, – задумливо промовив господар, і, коли воно вже було намальоване, я помітив, що бачу значно краще.

Потім він намалював мені ніс і рот, але я тоді не говорив, бо не знав, для чого потрібен рот. Я з цікавістю стежив, як вони виготовляли мій тулуб, руки й ноги. Коли на тулуб насадили голову, я запишався собою. Вирішив, що виглядаю не гірше за фермера та його приятеля.

– Цей хлопака хутко розлякає всіх ворон, – заявив фермер. – Він дуже схожий на людину.

– Викапана людина, – підтакнув його приятель, і я також подумки погодився. Господар узяв мене під пахву, відніс на кукурудзяне поле й посадив на тичку. Потім вони з приятелем пішли собі, а я лишився сам.

Мені геть не сподобалося, що мене покинули напризволяще, і я було спробував піти слідом за ними, але мої ноги ніяк не могли дістати до землі. Так що довелося стриміти на тичині. Було дуже нудно – я не міг навіть поринути в спогади, бо просто не мав їх. До цього над полем літали птахи, але, побачивши мене, подумали, що я людина, злякалися й кудись зникли. Це додало мені крихту впевненості, я почувався важливою персоною. Але минуло зовсім небагато часу, як до мене підлетіла стара ворона. Уважно огледіла, сіла до мене на плече й сказала:

– Невже фермер надумав обдурити нас у такий нікудишній спосіб? Кожна нормальна ворона зразу здогадається, що це не людина, а звичайне собі опудало-Страшило. – На цих словах вона спокійнісінько злетіла на стебло й заходилася клювати кукурудзу. Інші птахи побачили, що від мене жодної шкоди вороні не було, і прилетіли назад, аби поласувати кукурудзою.

Спочатку я дуже засмутився, бо вирішив, що я погане опудало, але та сама ворона втішила мене:

– Якби в голові в тебе були мізки, а не солома, ти був би нічим не гірший за цих людей, а може, навіть і набагато кращий. Мозок у цьому житті може бути корисним не тільки людині, а навіть вороні.

Коли ворони розлетілися, я почав думати, й нарешті мені гепнуло в голову, що треба шукати спосіб добути мозок. Мені пощастило, бо ти собі проходила повз і зняла мене з тичини. Ну й тепер, коли ти мені розказала про Смарагдове Місто, я твердо знаю: мені треба туди потрапити, бо ж раптом могутній Оз дасть мені мізки.

– Сподіваюся, що дасть, – сказала Дороті. – Вони тобі дуже потрібні, навряд чи він відмовить.

– Ще б пак! – вигукнув Страшило. – Це так неприємно – знати, що ти безмозкий тупак!

Тим часом огороджені поля лишилися позаду й землі, що простягалися обабіч дороги, ніхто вже не обробляв. Під вечір подорожні зайшли в такий дрімучий ліс, що гілля дерев над дорогою з жовтої цегли густо переплелося. Промені світла не могли пробитися крізь щільне плетиво, йти було важко, але Дороті й Страшило не зупинялися.

– Якщо дорога привела нас до лісу, то колись вона виведе нас із нього! – глибокодумно промовив Страшило. – А оскільки там, де закінчується дорога, стоїть Смарагдове Місто, нам усе одно треба йти по ній до кінця.

– Це й так зрозуміло, – сказала Дороті. – Теж мені, мудрість!

– Певно, що так, – погодився Страшило. – Мені не до снаги вигадати щось таке, для чого треба бодай трішки поворушити мізками.

Приблизно за годину геть стемніло, але мандрівники й далі чимчикували дорогою. Дороті майже нічого не бачила, Тото було трошки краще – собаки добре бачать і в темряві, а Страшило повідомив Дороті, що вночі бачить так само, як і вдень. Після цього він узяв дівчинку за руку й повів уперед.

– Якщо помітиш будинок, скажи, – попросила його Дороті. – Наосліп ходити лісом дуже неприємно, а в будинку ми могли б заночувати.

Незабаром Страшило зупинився.

– Праворуч бачу дім! – вигукнув він. – Це хатина з колод, укрита гіллям. То як, зайдемо?

– Давай, – зраділа дівчинка. – Бо я вже притомилася.

Страшило провів її до хатини, ледь помітної за деревами. Коли вони зайшли, то в кутку побачили ліжко із сухого листя. Дороті лягла й миттю заснула міцним сном. Тото примостився поруч. Страшило не знав, що таке втома, тому він став у протилежному кутку й терпляче чекав, доки настане ранок.