Переслідуваний

Але коли третя машина на повітряній подушці почала наближатись до знаку зупинки, Річардс підвівся. Він знову відчув, що зашморг стягається. Тут його вже мусять шукати, хоч би як далеко встиг від'їхати Парракіс. У наступній машині може бути поліція, а це означатиме початок нової вистави.

У машині сиділа жінка, сама. Вона навіть не глянула на Річардса: люди, що голосували на дорогах, викликали в неї відразу, і вона на них просто не зважала. Він рвонув праві дверцята й устиг заскочити всередину, хоч машина вже рушила. Його кинуло вбік; він розпачливо вхопився рукою за раму дверцят, здорова нога тяглася по дорозі. Гальма глухо засичали, машина різко вихнулася вбік.

— Що... хто... як ви...

Річардс наставив на жінку пістолета, знаючи, що зблизька, мабуть, має жахливий вигляд людини, яку перепустили крізь м'ясорубку. Та цей вигляд мав допомогти. Річардс утяг ногу всередину й хряпнув дверцятами, не зводячи з жінки пістолета. Вона була одягнена строго, половину обличчя затуляли темні окуляри. Начебто гарненька.

— Поїхали,— сказав Річардс.

Вона зробила те, чого слід було чекати: вперлась обома ногами в педаль гальма й закричала. Річардса кинуло вперед, перебиту кісточку на нозі пронизав нестерпний біль. Машина затряслась і спинилася на узбіччі, проїхавши за перехрестя футів п'ятдесят.

— Ви той самий... ви... Р-р-р...

— Бен Річардс. Забери руки з керма. Поклади їх на коліна.

Жінка виконала наказ, конвульсійно здригаючись. Вона уникала дивитися на нього. Мабуть, боїться обернутись на камінь, подумав Річардс.

— Як вас звати, місіс?

— Ам... Амелія Вільямс. Не стріляйте. Не вбивайте мене. Я... я... заберіть гроші, тільки, Бога ради, не вбивайте мене-е-е...

— Чш-ш-ш,— заспокійливо просичав Річардс. — Чш-ш-ш... — А коли жінка трохи заспокоїлася, сказав: — Я не стану вмовляти вас, щоб ви змінили про мене думку, місіс Вільямс. Ви заміжня?

— Так,— механічно відповіла жінка.

— Але я не маю наміру заподіяти вам шкоди. Ви розумієте мене?

— Так,— заговорила вона з несподіваним запалом. — Вам потрібна моя машина. Вони впіймали вашого дружка, і тепер вам потрібна машина. Можете її забрати, машина застрахована, я навіть нікому не скажу. Присягаюся. Скажу, що її вкрали на стоянці...

— Потім про це,— сказав Річардс. — Рушайте. Виїжджайте на шосе номер один, там поговоримо. Поліційні пости є?

— Н-н... так. Сотні. Вас схоплять.

— Тільки не брехати, місіс Вільямс. Добре?

Спочатку машину нервово сіпало, потім вона попливла рівніше. Рух, здавалося, заспокоював жінку. Річардс повторив запитання про пости.

— Довкола Льюїстона,— сказала вона приреченим голосом. — Там вони впіймали того, другого злоч... чоловіка.

— Це далеко?

— Миль за тридцять, а то й більше.

Річардс навіть не припускав, що Парракіс заїде аж так далеко.

— Ви мене зґвалтуєте? — спитала Амелія Вільямс так несподівано, що Річардс мало не вибухнув реготом.

— Ні,— відповів він. Потім сухо докинув: — Я одружений.

— Бачила я її,— сказала жінка з такою ноткою сумніву в голосі та самовдоволеною посмішкою на обличчі, що Річардсові захотілося дати їй добрячого ляпаса. "А ти порийся в смітті, суко, коли їсти хочеться. Вбий пацюка, що ховається в хлібниці; вбий його щіткою, а тоді побачимо, що ти скажеш про мою дружину..."

— Можна мені тут вийти? — спитала вона благально, і Річардсові стало трохи шкода її.

— Ні,— сказав він. — Ви — моя захисниця, місіс Вільямс. Мені треба дістатися до Войтфілда, це в Деррі. Ви маєте подбати про те, щоб я туди доїхав.

— Це ж сто п'ятдесят миль! — зойкнула жінка.

— А мені сказали —сто.

— Вони помиляються. Ви нізащо туди не добудетеся.

— А може, мені пощастить,— промовив Річардс, глянувши на жінку. — Й вам заодно, якщо не схибите.

Місіс Вільямс затремтіла й нічого не відповіла. Вона нагадувала людину, що спить і не хоче прокидатися.

Вони їхали на північ, крізь багряні смолоскипи осені.

Тут не було мертвих дерев, згублених хмарами отруйного диму, як у Портленді, Манчестері чи Бостоні; дерева й кущі палахкотіли всіма відтінками жовтого, червоного та яскраво-пурпурового кольорів. Це збудило в Річардсові щемливу тугу. Ще два тижні тому він і не подумав би, що в його душі можуть таїтися такі почуття. За якийсь місяць випаде сніг і поховає всю оцю красу.

Осінь — усьому кінець.

Жінка, здавалося, відчула його настрій і мовчала. Рух заповнював мовчанку, вколисував. Перетнули річку під Ярмутом, а далі не було нічого, тільки ліс, та трейлери, та жалюгідні халупи, біля яких тулилися нужники. Зате не було місця, куди б не підвели кабелів безплатного телебачення — Їхні виходи, прикручені під прогнутим облізлим підвіконням чи поряд із зірваними з завісів дверима, переморгувалися на сонці, наче геліографи. Й так до самого Фріпорта.

При самому в'їзді в місто стояли три патрульні машини, біля них товклись полісмени, наче зібралися на якусь придорожню конференцію. Жінка заклякла, обличчя її страшенно зблідло, проте Річардс залишався спокійним.

Коли без пригод проминули полісменів, вона безвладно обвисла.

— Якби вони щось шукали, то миттю накинулися б на нас,— знічев'я сказав Річардс. — Або якби у вас на лобі було яскравою фарбою написано: "Бен Річардс у цій машині".

— Чому ви не хочете мене відпустити? — вибухнула жінка й, не переводячи духу, докинула: — У вас сигарети з марихуаною немає?

"Хто гроші має, той "доукси" вживає". Від цієї думки у горлі в нього забулькотів іронічний сміх. Річардс похитав головою.

— Ви що, смієтеся з мене? — вражено спитала вона. — Ви таки боягузливий, ниций убивця! Налякали мене мало не до смерті — мабуть, хотіли вбити, як повбивали тих бідолашних хлопців у Бостоні.

— їх там був цілий гурт, тих бідолашних хлопців,— промовив Річардс. — І кожен готовий убити мене. Така їхня робота.

— Ви вбиваєте за гроші. На все ладні задля грошей. Хочете перевернути країну. Чому ви не знайдете собі пристойної роботи? Бо надто ледачий! Вам начхати на все, що є порядного в світі.

— А ви самі — порядна? — спитав Річардс.

— Порядна! — скипіла жінка. — Хіба не через те ви обрали мене? Не через те, що я беззахисна й... порядна? Не через те, що вам легко скористатися з цього, принизити мене до свого рівня, а тоді ще й позбиткуватись?

— Якщо ви така порядна, то як же воно виходить, що викидаєте шість тисяч нових доларів на цю розкішну машину, тим часом як моя донька вмирає від грипу?

— Що?.. — Амелія була вражена. Її роззявлений од подиву рот стулився так, що аж зуби клацнули. — Ви — ворог Мережі,— сказала вона. — Про це повідомило телебачення. Я бачила деякі з ваших "подвигів". Це обурливо.

— А ви знаєте, що таке "обурливо"? — спитав Річардс, взявши сигарету з пачки на приладовому щитку. — Я вам скажу. Обурливо, коли тебе заносять до чорного списку, бо ти не хочеш працювати на "Дженерал атомікс" і стати безплідним. Обурливо не мати роботи й сидіти вдома, дивлячись, як твоя дружина заробляє собою на харчі. Обурливо, коли Мережа, отруюючи повітря, щороку вбиває мільйони людей замість того, щоб виробляти носові фільтри й продавати їх по шість доларів за штуку.

— Ви брешете,— сказала жінка. Вона так вчепилася в кермо, аж суглоби на пальцях побіліли.

— Коли це все скінчиться,— промовив Річардс,— ви повернетесь до своєї розкішної двоповерхової квартири, закурите "доукса", а як добре умлієте, то із задоволенням дивитиметесь на своє новеньке срібло, що виблискує в серванті. У вашому районі ніхто не воює щітками з пацюччям, ніхто не вибігає задніми дверима надвір, щоб справити потребу, бо туалети у ваших квартирах завжди працюють. А я бачив п'ятирічну дівчинку, в котрої рак легенів. Як вам це — не обурливо?..

— Годі! — вереснула жінка. — Вас гидко слухати!