Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 71 из 123

— Востаннє ми відправляли данину в баронський замок ще за тих часів, коли був живий мій дід, — сказав він. — Двадцять шестеро чоловіків поїхали відвозити цілий віз шкур… звісно, грошей на той час уже не було; так би мовити, чим багаті, тим і раді. Довгий і небезпечний був той шлях — цілих вісімдесят коліс, і шестеро загинуло в дорозі. Троє — від руки розбійників, що прямували на війну в місто, інші ж померли від хвороб і чортового зілля.

Коли ж вони нарешті добулися до місця, то побачили, що замок покинутий і господарюють там лишень круки і чорні дрозди. Стіни були зруйновані, подвір'я заросло бур'яном. На полях, що лежали на заході, відбулася велика битва. Поле було біле від кісток і червоне від крові та іржавих обладунків — так казав мій дід. І голоси демонів лунали зі щелеп тих, хто там наклав головою. Вони носилися в повітрі, як східний вітер. Село неподалік від замку було спалене дотла, й тисяча паль з насадженими на них черепами стирчали зі стін сторожової вежі. Наші люди залишили дар зі шкур перед розтрощеним барабаном, бо ніхто не наважився зайти всередину, туди, де бродили й стогнали привиди, і вирушили додому. Ще десятеро померли в дорозі, тож із двадцяти шести повернулося тільки десять, і серед них мій прадід… але він підхопив стригучий лишай на шию й живіт й мучився з ним до самої смерті. Казали, що це від радіації. І після цього, стрільцю, ніхто не потикав носа з міста. Ми залишилися на власних харчах.

До набігів розбійників вони звикли, вів далі Сі своїм надтріснутим, проте мелодійним голосом. Містечко виставило вартових, і коли наближалися ватаги нападників — майже завжди вони йшли Великим Шляхом на південний схід, шляхом Променя, йшли на нескінченну війну, що лютувала у Ладі, мешканці ховалися у великому сховку, який вони викопали під церквою. Щоб не привернути увагу бандитів, ніхто не ремонтував будинки, які вони трощили дорогою. Але здебільшого вони не цікавилися містечком, а просто проїздили крізь нього галопом, з луком та стрілами чи сокирами, перекинутими через плече, їхали туди, де тривала різня.

— Про яку війну ти говориш? — спитав Роланд.

— Так. І що це за барабани? — докинув Едді.

Близнюки знову обмінялися блискавичними, мало не забобонними поглядами.

— Ми нічого не знаємо про барабани богів, — відповів Сі. — Анічогісінько. А війна в місті вже…

Війна починалася як протистояння розбійників і бандитів та конфедерації ремісників і «мануфакторів» міста. Міщани вирішили не чекати склавши руки, поки розбійники пограбують місто, спалять їхні крамниці й виженуть тих, хто вижив, на вірну смерть у Велике Ніщо, а боротися. І кілька років їм вдавалося обороняти Лад від агресивних, проте погано організованих ватаг нападників, які брали приступом міст чи намагалися переправитися на човнах і баржах.

— Але хоча оборонців міста й було мало, — сказав один із близнюків, — розбійники не могли їм протистояти, бо що їхні луки, булави й сокири проти стародавньої зброї?

— Тобто міщани користувалися револьверами? — спитав Едді.

Один з альбіносів кивнув.

— Так, револьвери, але не тільки вони. Були ще такі штуки, з яких можна було метати вогонь на цілу милю, як не більше. Вибухівка теж була, така, як динаміт, тільки стократ потужніша. Бандитам — це їх називають Сивими — не залишалося нічого, крім як взяти місто в облогу.

Так Лад став останньою цитаделлю того світу, яким він був колись. Туди по двоє–троє з навколишніх сіл пробиралися ті, хто був кмітливіший і здібніший за інших. Перевірка розумових здібностей новоприбулих здійснювалася просто: треба було прокрастися крізь табір і передові позиції супротивника. Беззбройні, вони перетинали «нічию» землю — міст, і, звісно, тих, хто спромігся продратися крізь облогу, пропускали. Деякі не витримували випробувань, і зрозуміло, що їх відправляли назад. Але тим, хто мав якесь ремесло чи щось вмів (або мав достатньо кебети, щоб чогось навчитися), дозволяли залишитися. Особливо цінувалося вміння щось вирощувати на землі. Подейкували, що кожен пар у Ладі перетворили на город. Відрізані від сільської місцевості, оборонці міста мали лише один вибір: вирощувати їжу в місті чи померти з голоду серед скляних веж і металевих вулиць. Великі Древні вже були в минулому, їхні машини залишалися загадкою, а мовчазні дива, що зосталися після них, не годилися в їжу.

Мало–помалу характер війни почав змінюватися. Терези переваги схилилися в бік Сивих — так їх називали тому, що вони були значно старші за мешканців міста. Звісно, міщани теж постарішали. їх і досі називали Юнами, проте в більшості пора юності вже давно була позаду. І вони або забули, як користуватися стародавньою зброєю, або вона вже стала непридатною для війни.





— Скоріше за все, і те, і те, — буркнув Роланд.

Ще якихось дев'яносто років тому — на пам'яті Сі й Тітоньки Таліти — з'явилася остання банда розбійників, така велика, що перші вершники прогалопували Річним Перехрестям на світанку, а останні підтягувалися до самого заходу сонця. То була остання армія, яку бачили в цій частині світу, й верховодив нею принц–воїн на ім'я Давид Спритний — той самий, що, за переказами, злетів у небо, впав і розбився на смерть. Він примусив весь той набрід, що вештався на околицях міста, слухатися його команд, безжально вбиваючи кожного, хто насмілювався йому суперечити. Сива армія Спритного навіть не намагалася ввійти в місто через річку на човнах чи через міст. Натомість вони збудували понтонний міст за двадцять миль нижче за течією річки й напали з флангу.

— Відтоді війна вичахала, як вогонь у печі, — закінчила Тітонька Таліта. — Щодня ми чули про людей, яким пощастило втекти з міста. Зараз вони приходять трохи частіше, бо кажуть, що міст відкритий. Гадаю, вогонь уже майже згас. У місті досі чубляться Юни й Сиві через залишки трофеїв, та нащадки розбійників, що слідом за Спритним перейшли той наплавний міст, зараз самі дуже юні, хоч їх і називають Сивими. А нащадки оборонців міста, мабуть, уже такі самі старі, як і ми. Хоча деяких молодиків досі тягне у Лад, бо їх приваблюють звитяги минулого і світло знання, яке колишні мешканці могли там залишити.

Ці два табори досі ворогують між собою, стрільцю, і обидва захочуть мати в своїх лавах цього молодика, якого ви називаєте Едді. Якщо темношкіра може народжувати, то вони її не вб'ють, хоч у неї й нема ніг. Вони триматимуть її, щоб вона виношувала дітей, бо дітей зараз дедалі меншає. І хоча давні хвороби вже лютують не так, як раніше, діти все одно народжуються не такими як слід.

Зачувши це, Сюзанна неспокійно поворухнулася, хотіла було щось сказати, але потім просто допила каву і вмостилася, щоб слухати далі.

— Але, стрільцю, якщо молодика й жінку вони просто захочуть залишити в себе, то можеш уявити, як вони прагнутимуть хлопчика.

Джейк нахилився і знову почав гладити Юка. Побачивши вираз його обличчя, Роланд зрозумів, про що він думає: це той самий тунель під горами, тільки Пришелепкуваті Мутанти інші.

— А тебе вони вб'ють, — сказала Тітонька Таліта. — Бо ти стрілець і належиш іншому часу й іншому місцю. Ти ні риба ні м'ясо, користі з тебе ніякої. Але хлопчика можна використати, навчити, як пам'ятати одне й викинути з голови все інше. Там усі забули, через що почалася війна, бо відтоді світ зрушив з місця. Тепер вони просто б'ються під звуки тих жахливих барабанів, деякі ще молоді, деякі вже такі старі, що їм час у крісло–гойдалку, як нам усім, хто тут зібрався. І всі вони — тупі ідіоти, що живуть тільки заради того, щоб убивати, а вбивають заради життя. — Вона помовчала. — А тепер, коли ви нас, старих пеньків, вислухали до кінця, може, передумаєте й підете в обхід? Може, нехай їх там грім поб'є?

Але перш ніж Роланд встиг відповісти, пролунав чистий і впевнений голос Джейка.

— Розкажіть, що ви знаєте про Блейна Моно, — попросив він. — Розкажіть про Блейна й Машиніста Боба.

11

— Про якого машиніста? — перепитав Едді, але Джейк не відводив очей від старих.