Загублена земля

Аж раптом він побачив те, що було на розі Другої й Сорок шостої, і побачене все–таки змусило його зупинитися… не просто зупинитися, а різко загальмувати, ковзнувши на підборах. Він стояв посеред хідника, стиснувши руки в кулаки й важко, з присвистом дихаючи. Сплутане й мокре від поту волосся знову впало на лоба.

— Ні! — мало не заплакав Джейк. — Ні! — Але це несамовите заперечення не могло змінити суті того, що він побачив, бо не побачив він нічого. Нічого було бачити, крім короткого дерев'яного паркана й засміченої порослої травою ділянки землі за ним.

Будинок, що колись стояв там, знесли.

16

Хвилини зо дві Джейк простояв перед парканом, втупившись поглядом у порожній простір і не рухаючись. Кутик рота у нього сіпався. Він відчував, як крапля за краплею витікає з душі його надія, його непохитна впевненість. На зміну їм надходило розчарування, найглибше і найгіркіше з усіх розчарувань, які Джейк зроду відчував.

«Чергова фальшива тривога, — подумав він, коли шок більш–менш відступив і дав змогу думати. — Фальшива тривога, глухий кут, висхла криниця. Тепер знову почнуться ті голоси, і коли це станеться, то я, мабуть, закричу. І це нормально. Бо я вже змучився терпіти це все. Втомився божеволіти. Якщо божеволіти — це те, що зі мною, то мені просто треба поквапитися і швидше збожеволіти. Тоді мене відвезуть у клініку й вколють щось, від чого я вирубаюсь. Я здаюся. Це все. Мені капець».

Втім, голоси не поверталися. Принаймні, поки що. Коли Джейк почав міркувати про те, що бачить, то зрозумів, що ділянка землі не така вже й порожня. Посеред порослого травою клаптя землі, що більше нагадував смітник, стояв рекламний щит.

Найближчим часом? Можливо… але Джейк засумнівався. Літери на щиті давно вицвіли, а сам він трохи похилився набік. На зображенні «Елітного житлового будинку «Затока черепахи»», старанно виконаному невідомим митцем, з'явилося інше: ім'я художника–графітчика — БАНҐО СКАНК — синьою фарбою з балончика. Джейку стало цікаво, чому проект забудови так і залишився на папері: чи то її відклали, чи то компанія прогоріла. Він пригадав, як тижні зо два тому батько кричав у трубку на свого бізнес–консультанта, наказуючи йому не потикатися з інвестиціями в будівництво. «Мені до лампади, яка там розкішна картина з податками! — мало не верещав татко (наскільки було відомо Джейкові, це був його звичайний тон розмови під час обговорення питань бізнесу… мабуть, до цього якимось боком був причетний кокаїн, що лежав у шухляді письмового стола). — Якщо тобі пропонують телевізор тільки за те, щоб ти підняв свою дупу і пішов подивився на проект будівництва, то щось тут не те!»

Дерев'яна огорожа навколо майданчика доходила Джейкові до підборіддя й рясніла афішами — Олівія Ньютон–Джон у «Радіо–сіті», виступ групи «Джі Гордон Лідді» та «Ґротс» в клубі в Іст–Вілідж, фільм «Війна зомбі», що вийшов на екрани і зійшов з них навесні цього року. Місцями до паркану були приліплені попередження — НЕ ЗАХОДИТИ, але здебільшого вони зникли під результатами праці амбіційних розклейників оголошень. Трохи далі фарбою з балончика було намальоване ще одне графіті. Мабуть, колись ця фарба мала яскраво–червоний колір, але тепер вицвіла до тьмяно–рожевого відтінку пізніх троянд. Широко розплющивши очи, Джейк захоплено прочитав:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,

на собі вона тримає світ людви.

Хочеш побігати і погратися?

До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

Джерело цього дивного віршика (якщо не його значення) видалося Джейкові цілком зрозумілим. Зрештою, ця частина мангеттенського Іст–Сайду була відома під назвою «Затока черепахи». Та це аж ніяк не пояснювало, чому вздовж хребта у нього повиступали сироти, а ще з'явилося відчуття, що він знайшов черговий вказівник на якомусь казковому прихованому шосе.

Джейк розстебнув сорочку і засунув придбані книжки за пазуху. Потім озирнувся, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, і взявся за паркан. Підтягнувся, перекинув ноги й раз — опинився на тому боці. Ліва нога приземлилася на безладно навалену купу цегли, яка негайно поїхала вбік. Під вагою тіла нога підігнулася в щиколотці, й її пронизав нестерпний біль. Джейк гепнувся на землю, та коли в ребра товстими грубими кулачищами затарабанили цеглини, закричав від болю та несподіванки.

Декілька секунд він просто лежав, чекаючи, поки до нього повернеться дихання. Він не думав, що поранення серйозні, але підвернута щиколотка давалася взнаки. Мабуть, вона розпухне, і додому він повернеться накульгуючи. Доведеться міцно зціпити зуби й терпіти. Грошей на таксі в нього точно не було.

Не сміши. Чи не збираєшся ти раптом повертатися додому? Тебе ж живцем зжеруть.

Може, й так, а може, й ні. Наскільки він розумів, надто великого вибору в нього не було. Але це пізніше. Зараз він збирався обдивитися цю ділянку землі, що притягувала його так само сильно, як магніт притягує сталеві ошурки. Довкола нього досі витало відчуття якоїсь сили. І зараз воно стало ще потужнішим. Він уже не думав, що це просто порожня ділянка землі під забудову. Тут щось діялося, щось грандіозне. Джейк відчував у повітрі бриніння, наче десь поблизу була найбільша в світі електростанція, а з неї витікали вольти й вольти енергії.

Підводячись з землі, Джейк побачив, що йому неймовірно пощастило: неподалік була купа битого скла. Якби Джейк упав на неї, то міг би сильно порізатися.

«То була вітрина, — подумав Джейк. — Коли крамничка делікатесів ще була тут, крізь вітрину можна було з вулиці обдивитися все м'ясо й сири. їх підвішували на мотузках». Він не знав, звідки це знає, але знав. Не було й тіні сумніву, що він знає.

Замислено роздивившись навкруги, він пройшов у глиб майданчика. Ближче до середини, на землі, напівсхована під розкішними весняними паростками, лежала вивіска. Джейк став навколішки, витяг її, поставив перпендикулярно до землі й стер бруд. Літери вицвіли, але їх ще можна було розібрати:

ВИШУКАНІ ДЕЛІКАТЕСИ ВІД ТОМА ТА ДЖЕРІ МИ ЗНАЄМОСЯ НА ЗАКУСКАХ ДЛЯ ВЕЧІРОК!

А під написом виведене тією самою червоною фарбою, що вицвіла до рожевої, йшло незрозуміле речення: І ДО ВСІХ НАС СТАВИТЬСЯ ДУЖЕ ШАНОБЛИВО.

«Я на місці, — подумав Джейк. — Це воно».

Вивіска впала на землю, а Джейк випростався і пішов далі, не кваплячись, уважно роздивляючись навколо. Щодалі, то сильнішим ставало відчуття сили, енергії. Усе, що він бачив, — трава, бите скло, уламки цегли — неначе проступало під дією цієї сили. Навіть пакети від чіпсів здавалися гарними, а пляшку з–під пива сонце перетворило на циліндр, повний брунатного вогню.

Джейк дуже гостро відчував власне дихання і сонячне світло, що золотим дощем лилося на все довкола. Зненацька він збагнув, що стоїть на порозі розкриття великої таїни, і його тілом пробіг дрож — чи то від жаху, чи то від зачудування.

Це все тут. Геть усе. Все досі тут.

Бур'ян терся об холоші його штанів, до шкарпеток чіплялися реп'яхи. Ось попереду зашурхотіла обгортка з–під печива, бо її гнав по землі легенький вітерець. Сонячний промінь відбився від блискучої поверхні, і Джейкові на якусь мить здалося, що обгортка засяяла, сповнилася прекрасного і нестерпного світіння, яке йшло зсередини.

— Усе досі тут, — повторив він уголос, не знаючи, що його обличчя теж набуває власного внутрішнього світіння. — Все.

До Джейкових вух долинав якийсь звук. Узагалі–то він чув цей звук, відколи переліз на майданчик. То було дивовижне гудіння на високій ноті, невимовно самотнє і невимовно приємне. Так міг би завивати вітер на пустельній рівнині. Але цей звук був живим. Як тисячі голосів, що поєдналися в одній великій відкритій ноті. Глянувши вниз, він побачив, що в гущавині бур'яну, кущах і купах цегли проглядають обличчя. Обличчя.