Загублена земля

Джейк засунув «Чарлі Чух–Чуха» під пахву і взяв книжку загадок. Відкривши її на першій–ліпшій сторінці, він прочитав:

Коли двері перестають бути дверима ?

— Коли їх розчиняють, — пробурмотів Джейк. Краплі поту виступали в нього на лобі… під пахвами… на всьому тілі.

Розчиняють!

— Знайшов собі щось цікавеньке, синку? — поцікавився лагідний голос.

Розвернувшись, Джейк побачив біля самого краю шинкваса гладкого чолов'ягу у білій сорочці з відкитим коміром. Руки чоловік тримав у кишенях старих габардинових штанів. На блискучій лисій верхівці голови вище лоба сиділа пара окулярів без оправи.

— Так, — згоряючи від нетерплячки, сказав Джейк. — Оці дві. Вони продаються?

— Тут продається все, що бачиш, — сказав товстун. — Якби ця будівля належала мені, то вона теж продавалася б. На жаль, я лише орендар. — Коли він простягнув руку, щоб взяти книжки, Джейк на мить сахнувся, а потім неохоче віддав їх. Чомусь він очікував, що товстун заграбастає їх і втече. І якщо це станеться, якщо він тільки спробує тікати, Джейк збирався вхопитися за нього, вирвати книжки в нього з рук і дати драла. Ці книжки були йому потрібні.

— А ну подивимося, що ти назбирав, — сказав товстун. — До речі, я Тауер[6]. Кельвін Тауер. — Дядько простягнув руку.

Джейк подивився на нього широко розплющеними очима й мимохіть відступив на крок назад.

— Що?

Тепер товстун поглянув на нього з непідробною цікавістю.

— Кельвін Тауер. О гіперборейський мандрівче, котре з моїх слів твоєю мовою означає лайку?

— Га?

— Тобто вигляд у тебе такий, наче тебе набили по попі, малий.

— Ой. Даруйте. — Він потис велику м'яку руку містера Тауера, плекаючи в душі надію, що той не допитуватиметься. Прізвище справді змусило його здригнутися, але причини він не знав. — Я Джейк Чемберз.

Кельвін Тауер відповів потиском руки.

— Ти диви, гарне в тебе ім'я, кумплю. Як у того героя вестерна… такого собі рубаки, що вдирається в Блек–форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й іде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголстера. Та тільки ти, Джейку, щось не схожий мені на рубаку, ой не схожий. Я так собі думаю, що ти вирішив не нидіти сьогодні в школі, бо надто вже гарний день.

— Е–е… ні. Школа у нас закінчилася минулої п'ятниці.

Тауер глузливо всміхнувся.

— Авжеж. Не сумніваюся. І тобі конче потрібні ці дві книжки? Буває, людям таке потрібно, що тільки дивуєшся. От, наприклад, ти… відколи ти сюди зайшов, я готовий був закластися, що ти любиш Роберта Говарда і шукатимеш одне з тих файних старих видань Дональда Ґранта… ну знаєш, тих, що з ілюстраціями Роя Кренкеля. Скривавлені мечі, накачані м'язи й Конан–варвар, що прорубує собі шлях через ватаги стигійців.

— Ага, я й справді таке люблю. А ці книжки для… е–е–е, мого молодшого братика. У нього скоро день народження.

Кельвін Тауер опустив окуляри з лоба на ніс і придивися до Джейка пильніше.

— Правда? А мені здається, що ти у своїх батьків один. Єдина дитина, що радіє життю в день свого тихого непомітного зникнення, коли ніжна травнева мавка, вбрана у соковиту зелень, тремтить на краєчку лісової галявини червня.

— Прошу?

— Та нічого. Навесні я завжди в ліричному настрої й говорю, як Вільям Каупер. Люди дивні, але цікаві, Тексе… я правий?

— Гадаю, так, — обережно відповів Джейк. Він ніяк не міг вирішити, подобається йому цей дивний дядько чи ні.

Один із читачів біля шинкваса крутнувся на своєму стільці. В одній руці в нього було горнятко кави, у другій — пошарпаний примірник «Чуми» в м'якій обкладинці.

— Келе, годі вже мучити малого. Продай йому книжки, — сказав він. — Якщо ти поквапишся, то ми ще встигнемо закінчити цю партію в шахи до кінця світу.

— Квапитися для мене протиприродно, — заявив Кел, але все–таки розгорнув «Чарлі Чух–Чуха» і глянув на ціну, нашкрябану олівцем на форзаці. — У цієї книжки вже був не один власник, але вона напрочуд добре збереглася. Малі зазвичай таке виробляють з улюбленими книжками… Тож варто було б взяти за неї дванадцять доларів…

— Клятий здирник, — сказав чоловік, що читав «Чуму», й інший читач поряд із ним розсміявся. Кельвін Тауер не звернув на них жодної уваги.

— …але в такий чудовий день в мене просто рука не підніметься. Сім баксів — і ти забираєш книжку. Плюс, ясна річ, податок. Книжку загадок можеш взяти безкоштовно. Вважай, що це мій подарунок хлопцеві, який виявився достатньо мудрим, аби сісти на коня й щодуху мчати в незвідані землі на пошуки пригод в останній день справжньої весни.

Джейк відкрив гаманець, побоюючись, що вийшов з дому з трьома–чотирма доларами в кишені. Втім йому пощастило. В гаманці виявилася п'ятірка і три доларових купюри. Джейк простягнув гроші Тауерові, і той недбалим рухом запхав їх в одну кишеню, а здачу витяг з іншої.

— Не тікай, Джейку. Якщо вже ти тут, підійди до шинкваса й випий горнятко кави. Ти очам своїм не повіриш, коли я зітру на порох старий нікчемний Київський Захист Аарона Діпно.

— Навіть і не мрій, — відгукнувся чоловік, котрий читав «Чуму», — мабуть, то й був Аарон Діпно.

— Я б залюбки, але не можу. Я… мені треба зайти в одне місце.

— О'кей. Звісно, якщо це не школа.

Джейк глузливо всміхнувся.

— Та ні, не в школу. Туди провадить шлях до безуму.

Тауер розреготався і різким рухом знову підняв окуляри на

маківку.

— Непогано! Дуже навіть непогано! Можливо, врешті–решт юне покоління не котиться до пекла. Як ти гадаєш, Аароне?

— Та ні, воно таки туди котиться, — відповів Аарон. — Цей хлопчик — просто виняток із загального правила. Можливо.

— Не зважай на того цинічного старпера, — звернувся Кельвін Тауер до Джейка. — Вирушай на пошуки пригод, о гіперборейський мандрівче. Яка шкода, що мені вже не десять чи одинадцять років і на мене не чекає цей дивовижний день.

— Дякую за книжки, — сказав Джейк.

— Не треба. Ми тут для того й сидимо. Приходь якось ще.

— Залюбки.

— Ну, ти знаєш, де ми є.

«Так, — подумав Джейк. — Якби ж тільки я знав, де я є».

14

Просто за порогом книжкової крамниці, згоряючи від нетерпіння, він розкрив книжку загадок, цього разу на першій сторінці з коротким вступом без автора.

Починався він так: «Загадки можна вважати найдревнішою з усіх ігор, у які нині грають люди. Міфи розповідають, що боги й богині Стародавньої Греції дражнили одне одного за допомогою загадок. А в Древньому Римі їх використовували як засіб навчання. У Біблії теж є кілька гарних загадок. Одну з найвідоміших загадав Самсон у день свого одруження з Далілою:

З їдячого вийшло їстивне,

а з сильного вийшло солодке!

Він загадав цю загадку кільком молодим гостям на своєму весіллі, впевнений у тому, що вони не зможуть її розгадати. Однак молодики не розгубилися, залякали Далілу, й вона потай сказала їм відповідь, випитавши її в чоловіка. Самсон розлютився й стратив тих юнаків за хитрість. Тож ви бачите, що в стародавні часи до загадок ставилися значно серйозніше, ніж зараз!

До речі, відповідь на Самсонову загадку і на решту загадок у цій книжці можна знайти в останньому розділі. Та тільки просимо вас: не зазирайте туди одразу, а спробуйте вгадати відповідь самостійно!»

Вже знаючи наперед, що побачить, Джейк відкрив книжку з кінця. Далі сторінки з написом «ВІДПОВІДІ» не було нічого, лише кілька пошматованих уривків і обкладинка. Цілий розділ було вирвано.

Джейк постояв трохи, розмірковуючи над тим, що робити. А потім, керуючись імпульсом, який насправді був чимось іншим, знову пішов у «Мангеттенський ресторан «Пожива для розуму»».

Кельвін Тауер підвів погляд від шахівниці.

— Вирішив усе–таки випити кави, о гіперборейський ман–дрівче?

— Ні. Я хотів спитати, чи знаєте ви відповідь на загадку.

— То питай, — запропонував Тауер і зробив хід пішаком.