Загублена земля

Під лампами денного світла сяяли бездоганно чисті пісуари. Над раковиною урочисто крапав кран. Та й по всьому.

Джейк відпустив двері й, цокаючи підборами по кахляній підлозі, рушив далі коридором. Не доходячи до кабінету директора, зазирнув усередину, але побачив лише міс Френкс. Вона розмовляла по телефону, розгойдуючись туди–сюди у своєму обертовому кріслі, й машинально накручувала на палець пасмо волосся. Поряд на столі стояв посріблений дзвіночок. Джейк дочекався, поки вона повернеться спиною до дверей, і швиденько проскочив повз них. За тридцять секунд він уже виходив під проміння осяйного весняного ранку. Надворі був кінець травня.

«Я став прогульником, — подумав він. І це несподіване відкриття так вразило його, що навіть стан затьмарення розуму не зміг перешкодити зачудуванню. — За п'ять хвилин чи десь так, коли я не повернуся з туалету, міс Ейвері відправить когось подивитися… і тоді їм стане відомо. Вони всі знатимуть, що я втік зі школи, що я прогулюю».

Він згадав про течку, що лежала на парті.

«Вони прочитають той твір і подумають, що я збожеволів. Fou. Звісно, подумають. Чого б їм не подумати. Бо я таки збожеволів».

Аж раптом втрутився інший голос. І Джейк зрозумів, що говорить чоловік з очима снайпера, чоловік, який носив низько на стегнах хрест–навхрест два великих револьвери. Голос був холодний… але заспокійливий.

«Ні, Джейку, — сказав Роланд. — Ти не збожеволів. Ти розгублений і наляканий, але не божевільний. Ти не мусиш боятися своєї тіні, що вранці біжить за тобою, а ввечері росте тобі назустріч. Просто ти маєш знайти свій шлях додому, от і все».

— Але куди мені йти? — прошепотів Джейк. Він стояв на хіднику П'ятдесят шостої вулиці між Парк–авеню і Медісон та спостерігав, як повз нього мчать автомобілі. Ось прогуркотів шкільний автобус, за ним тягнувся тонкий шлейф різкого дизельного диму. — Куди йти? Де ті кляті двері?

Але голос стрільця вже стих.

Джейк повернув ліворуч, у напрямку Іст–Рівер, і сліпо почвалав уперед. Він жодного, ані найменшого уявлення не мав про те, що робить. Міг тільки сподіватися, що ноги приведуть його в потрібне місце… так само, як нещодавно принесли не туди, куди слід.

5

Це сталося три тижні тому.

Не можна було сказати «Все це почалося три тижні тому», бо це наштовхувало б на думку про певну послідовність подій, чого насправді не було. Послідовність була в голосах, у тій затятості, з якою кожен із них наполягав на власному тлумаченні дійсності, але решта подій сталася раптово.

Джейк вийшов з дому о восьмій і попрямував до школи пішки. Погожої днини він завжди ходив пішки, а погода в травні цьогоріч стояла надзвичайна. Батько поїхав у Мережу, мати досі вилежувалася в ліжку, а місіс Ґрета Шоу сиділа на кухні, сьорбаючи каву й читаючи ранкову газету.

— До побачення, Ґрето. Я в школу.

Не підводячи погляду від газети, вона помахала рукою.

— На все добре, Джонні.

Все як завжди. Просто ще один день з життя.

І так тривало ще п'ятсот секунд. А потім все безповоротно змінилося.

Він неквапом ішов собі, тримаючи в одній руці рюкзак, у другій — пакет з бутербродами, і зазирав у вітрини. За сімсот двадцять секунд до кінця свого життя (такого, яким він його знав завжди) Джейк зупинився перед вітриною «Брендіо», де манекени стояли в застиглих позах, що мусили зображати розмову. Він думав лише про те, як після уроків піде грати в боулінг. Його середній результат— 158. Цілком пристойно для одинадцятирічного малого. Він мріяв про те, що колись стане професійним гравцем і об'їздить світ (якби батько довідався про цей маленький фактик, то йому б точно зірвало дах від люті).

Все ближче і ближче… наближається та мить, коли його розум раптово потьмариться.

Хлопчик перейшов Тридцять дев'яту. Залишалося чотириста секунд. Почекав, поки на Сорок першій загориться зелене світло. Залишалося двісті сімдесят секунд. Зупинився перед магазином дрібничок на розі П'ятої й Сорок другої. У нього ще було сто дев'яносто секунд. І коли до кінця звичного плину життя лишалося трохи більше трьох хвилин, Джейк Чемберз ступив під невидиме крило тієї сили, що її Роланд називав ка–тетом.

Ним поволі оволодівало дивне тривожне відчуття. Спочатку Джейк вирішив, що за ним хтось стежить, але потім збагнув, що все не так… чи то пак не зовсім так. Йому здалося, що вже був тут раніше. Що переживає майже похований у надрах пам'яті сон. Почекав, поки відчуття не минеться, але воно тільки міцніло, й до нього почало домішуватися інше, в якому Джейк мимоволі впізнав жах.

Попереду, на ближньому розі П'ятої й Сорок третьої чорношкірий у панамі розкладав на своєму візочку крекери й напої.

«Це він зараз закричить: «Господи, вбили!» — подумав Джейк.

До дальнього рогу наближалася тілиста дама з блумінґдейлівським пакетом у руці.

«Вона впустить пакет. Впустить, затулить рота руками й заверещить, наче її ріжуть. Пакет розкриється. Там, усередині, лялька. Загорнута в червоний рушник. Я побачу це з дороги. З того місця, де лежатиму, поки кров сочитиметься мені в штани й калюжею розтікатиметься довкола».

За гладухою йшов високий чолов'яга в сірому вовняному костюмі з портфелем.

«Його знудить просто на черевики. Це він впустить на землю портфеля й наригає собі на туфлі. Що зі мною таке?»

І все ж ноги самі несли його до перехрестя, де люди стрімким потоком перетинали вулицю. Десь позаду за Джейком ішов священик–убивця, він уже наближався. Хлопчик це знав, так само як знав, що за мить священик простягне до нього руки й штовхне… але озирнутися не міг. Як у кошмарному сні, де події розвивалися за власним сценарієм і їх годі було спинити.

Лишалося п'ятдесят три секунди. Вуличний крамар саме відчиняв дверцята на боці візка.

«Він дістане пляшку «Ю–Ху», — подумав Джейк. — Не банку, а саме пляшку. Добряче струсоне і вип'є одним духом».

Вуличний крамар дістав пляшку «Ю–Ху», енергійно збовтав її вміст і відкрутив ковпачок.

Залишалося сорок секунд.

Зараз ввімкнеться червоне світло.

Білий напис «Ідіть» згас, натомість швидко заблимав червоний — «СТІЙТЕ». А десь на відстані менше половини кварталу звідти великий синій кадилак вже котився до перехрестя П'ятої й Сорок третьої. Джейк знав це так само, як знав, що водій був гладким чоловіком у капелюсі майже того самого відтінку синього, що і його машина.

Я помру!

Йому хотілося голосно закричати це всім тим людям, що байдуже оминали його, але язик не слухався. Ноги незворушно несли його до перехрестя. Знак «СТІЙТЕ» перестав блимати й загорівся постійним червоним світлом. Вуличний крамар пожбурив порожню пляшку з–під «Ю–Ху» в дротяний кошик для сміття, що стояв на розі. Товстуха вже стояла на розі з протилежного до Джейка боку вулиці, тримаючи пакет з покупками за шворки. В неї за спиною бовванів чоловік у вовняному костюмі. Вісімнадцять секунд.

«Час уже проїхати вантажівці з іграшками», — подумав Джейк.

Підстрибуючи, коли колесо потрапляло у вибоїну на дорозі, проїхала вантажівка з написом «ТУКЕР. ГУРТОВИЙ ПРОДАЖ ІГРАШОК» і намальованим на боці веселим джеком–стрибунцем. Джейк знав, що чоловік у чорній сутані наддав ходи, і відстань між ними скоротилася. Ось він уже простягає свої довгі руки… Та Джейк не міг озирнутися — так не можеш повернутися уві сні, коли на тебе насувається щось жахливе.

Тікай! А коли не можеш тікати, то сядь і вхопися міцно за знак «Паркуватися заборонено»! Роби що завгодно, тільки не стій, як теля!

Але йому було не під силу відвернути невідворотне. Перед самісіньким його носом, коло бордюра, стояла молода жінка в чорній спідниці й білому светрі. Ліворуч від неї — хлопець–чикано з бумбоксом. Якраз закінчувалася диско–композиція Донни Саммер. Наступною буде «Доктор Любов» групи «Кісс», Джейк знав це напевно.

Зараз вони розійдуться…

Не встиг він про це подумати, як жінка відступила праворуч. Чикано зробив крок ліворуч, і між ними утворилася прогалина. Саме в цей прохід і винесли Джейка його зрадники–ноги. Ще дев'ять секунд.