Загублена земля

Під мокасинами Джейк відчував поверхню килима, але очі наполягали на тому, що ні килима, ні підлоги немає. Він озирнувся через плече і побачив, що темний проїзд у кам'яній стіні Колиски повільно віддаляється.

— Едді! Сюзанно! Погляньте!

Джейк скочив на ноги, рукою притримуючи Юка за пазухою, й пішов по повітрю. Ступити перший крок було страшно, бо ясно бачив, що між острівцями меблів нема підлоги, але щойно він його зробив, то відчуття твердої поверхні під ногами полегшило справу. Але для Едді та Сюзанни це виглядало так, наче хлопчик іде, ступаючи в порожнечу, під якою пропливають брудні напівзруйновані будівлі міста.

— Малий, не треба так робити, — благально сказав Едді. — Мене зараз знудить.

Джейк обережно витяг Юка з–за пазухи.

— Все о'кей. Бачиш? — сказав він, опускаючи його на підлогу.

— Юк! — погодився шалапут. Але одного погляду між лапи на міський парк, що саме пропливав під ними, було досить, щоб він видряпався Джейкові на ноги й сів на мокасини.

Джейк глянув уперед і побачив широку сіру смугу монорейки, що повільно, але впевнено набирала висоту між будівлями й губилася десь у стіні дощу. Подивившись униз, він не побачив нічого, крім вулиць і рухомої плівки низько навислих над містом хмар.

— Як це так, Блейне, що мені не видно рейки під нами?

— ЗОБРАЖЕННЯ, ЯКІ ВИ БАЧИТЕ, СТВОРЕНІ КОМП'ЮТЕРОМ, — відповів Блейн. — КОМП'ЮТЕР СТИРАЄ РЕЙКУ З НИЖНЬОГО КОЛА ДЛЯ СТВОРЕННЯ ЕСТЕТИЧНОГО ВИГЛЯДУ Й ПІДСИЛЕННЯ ІЛЮЗІЇ ПОЛЬОТУ.

— Неймовірно, — пробурмотіла Сюзанна. Початковий страх минувся, і вона захоплено роздивлялася все навкруги. — Це схоже на килим–самоліт. Мені все здається, що зараз дмухне вітер і розвіє мені волосся…

— ЦЕ ВІДЧУТТЯ Я ТАКОЖ МОЖУ СТВОРИТИ, ЯКЩО ХОЧЕТЕ, — запропонував Блейн. — І ЗВОЛОЖИТИ ПОВІТРЯ, ЩОБ МІКРОКЛІМАТ ВІДПОВІДАВ СТАНУ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА–ВТІМ, ЦЕ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО НЕОБХІДНОСТІ ЗМІНИТИ ОДЯГ.

— Ні, Блейне, не треба. Не варто аж надто захоплюватися ілюзіями.

Колія перетнула скупчення високих будівель, які чимось нагадали Джейкові нью–йоркську Вол–стрит. Коли вони проминули цей район, рейка пірнула під міст, що скидався на естакаду шосе. Саме тоді вони й помітили пурпурову хмару й людей, що силкувалися від неї втекти.

6

— Блейне, що це таке? — спитав Джейк, наперед знаючи відповідь.

Блейн зареготав… але не сказав ані слова.

Пурпурова пара сочилася крізь грати на хідниках і розбиті шибки покинутих будинків, але здебільшого газ виходив із каналізаційних люків, подібних до того, яким скористався Ґешер, щоб проникнути в підземний лабіринт. їхні кришки позривало вибухом, який вони чули, коли сідали в поїзд. Нажахані пасажири поїзда мовчки спостерігали, як кривавий газ слався вулицями й прокрадався в засмічені бічні завулки. Як худобу, він гнав перед собою мешканців Лада, які досі прагнули лишатися живими. Здебільшого то були Юни, судячи з хусток, але Джейк помітив у натовпі й кілька жовтих плям. Перед лицем кінця старий розбрат забувся.

Пурпурова хмара наздогнала тих, хто відставав, — здебільшого старих, які не могли бігти. Щойно газ їх торкався, вони падали на землю, роздираючи собі нігтями горлянки, й беззвучно кричали. Джейк побачив спотворене агонією лице, що, не ймучи віри, вирячилося на нього, коли вони проїжджали над вулицею, побачив, як очниці наливаються кров'ю, і заплющив очі.

Попереду монорейка зникала в хмарі туману, що швидко наближалася. Коли вони в неї занурилися, Едді примружив очі й затримав дихання, але з ними, ясна річ, нічого не сталося, жоден подих смерті, що кружляла містом, не проник у салон. Дивитися на ці вулиці під ногами було все одно, що зазирати крізь вітраж у пекло.

Сюзанна сховала обличчя в нього на грудях.

— Блейне, поверни стіни, — сказав Едді. — Ми не хочемо це бачити.

Блейн не відповів — стіни, стеля й підлога так і залишилися прозорими. Хмара вже розпадалася на рвані пурпурові стрічки. В районі, над яким вони саме проїжджали, будинки були нижчі й щільніше притискалися один до одного. Вулиці тут були вузькі й поплутані, вочевидь, без жодного регулярного планування. Подекуди цілі квартали вигоріли дощенту… і сталося це дуже давно, бо тут уже все поросло травою з рівнин, які невдовзі поглинуть увесь Лад. «Так, як джунглі поглинули великі цивілізації інків і майя, — подумав Едді. — Колесо ка повертається, і світ, хоч і зрушив, не стоїть на місці».

Там, де закінчувалися міські нетрі, — Едді анітрохи не сумнівався, що за кращих часів то був район для покидьків суспільства, — стояла мерехтлива стіна. Саме в її бік повільно їхав Блейн. Вони вже бачили квадратне заглиблення в білому камені. Монорейка вела вглиб.

— ПОДИВІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, В БІК ПЕРЕДНЬОЇ ЧАСТИНИ САЛОНУ, — запропонував Блейн.

Вони так і зробили. Стіна в передній частині вагона повернулася — тепер у порожнечі пливло обтягнуте синім плюшем кружало. Дверей у стіні не було. Якщо вхід до кабіни водія з баронського вагона й існував, то Едді його не бачив. На їхніх очах прямокутна ділянка цієї стіни потемнішала, із синього перетворившись на фіолетовий, а потім — на чорний. А ще за мить на її поверхні з'явився яскраво–червоний зигзаг. Уздовж нього на різних відстанях одна від одної були розставлені фіолетові точки. І перш ніж над і під ними з'явилися назви, Едді збагнув, що перед ними — маршрутна карта, дуже схожа на ті, що висіли на станціях нью–йоркського метро і в самих поїздах. Біля Лада — нового депо й кінцевої зупинки — блимала зелена лампочка.

— ОСЬ МАРШРУТ НАШОЇ ПОДОРОЖІ. І ХОЧА ПОДЕКУДИ ДОРОГА РОБИТЬ ПОВОРОТИ, ВІДХИЛЯЮЧИСЬ ВІД ПРЯМОЇ, ВИ ПОБАЧИТЕ, ЩО МИ ЇДЕМО СТРОГО НА ПІВДЕННИЙ ЗАХІД, ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ЗАГАЛЬНА ВІДСТАНЬ СТАНОВИТЬ ПОНАД ВІСІМ ТИСЯЧ КОЛІС… АБО СІМ ТИСЯЧ МИЛЬ, ЯКЩО ВАМ БІЛЬШЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ЦЯ МІРА ДОВЖИНИ. КОЛИСЬ ВІДСТАНЬ БУЛА ЗНАЧНО КОРОТША, АЛЕ ЦЕ БУЛО ЩЕ ТОДІ, КОЛИ ТЕМПОРАЛЬНІ СИНАПСИ ПЕРЕБУВАЛИ В НОРМІ.

— А що таке темпоральні синапси? — поцікавилася Сюзанна.

Блейн знову недоброзичливо розреготався… і не відповів на

питання.

— ЇДУЧИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ, МИ ПРИБУДЕМО НА КІНЦЕВУ СТАНЦІЮ ЗА ВІСІМ ГОДИН СОРОК П'ЯТЬ ХВИЛИН.

— Понад вісімсот миль на годину поверхнею землі, — вражено промовила Сюзанна тихим голосом. — Святий Боже.

— ЗВІСНО, ЦЕ ЗА УМОВИ, ЩО МОЯ КОЛІЯ ЦІЛА І НЕ УШКОДЖЕНА ВЗДОВЖ УСЬОГО МАРШРУТУ. ОСЬ УЖЕ ДЕВ'ЯТЬ РОКІВ І П'ЯТЬ МІСЯЦІВ Я НЕ ЗАВДАВАВ СОБІ КЛОПОТУ ПРОЇХАТИСЯ ДО КІНЦЕВОЇ І НАЗАД, ТОЖ НЕ МОЖУ НІЧОГО СКАЗАТИ НАПЕВНО.

Стіна на південно–східному краю міста повільно наближалася. Висока й товста, вгорі вона вже почала осипатися. Уздовж неї, куди не кинь оком, лежали тисячі й тисячі скелетів колишніх мешканців Лада. Глибина прорубаного в стіні отвору, до якого поволі прямував Блейн, сягала щонайменше двохсот футів. Естакада, на якій трималася рейка, була тут дуже темною, наче хтось намагався її підпалити чи підірвати.

— А що станеться, коли ми під'їдемо до місця, де немає рейки? — спитав Едді. Звертаючись до Блейна, він постійно підвищував голос, наче розмовляв із кимось по телефону, а на лінії були перешкоди.

— ЗІ ШВИДКІСТЮ ВІСІМСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ? — У голосі Блейна звучав щирий подив. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

— Та ну! — пирхнув Едді у відповідь. — Тільки не кажи мені, що машина з такою складною душевною організацією не може передбачити, де її колія зламана.

— АВЖЕЖ, Я МІГ БИ ЦЕ ЗРОБИТИ, — погодився Блейн. — АЛЕ, ОТ ЧОРТ, СПАЛИВ СОБІ ЦЮ ПЛАТУ, КОЛИ МИ ВИРУШИЛИ У ПУТЬ.

— Нащо? — вражено спитав Едді. Вираз його обличчя промовисто свідчив, що він відмовляється в таке вірити.

— АЛЕ Ж ТАК ЦІКАВІШЕ. ЯК ВИ ГАДАЄТЕ?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися шокованими поглядами. А от Роланд, здавалося, геть не здивувався. Він незворушно сидів у кріслі, склавши руки на колінах, і дивився вниз, на жалюгідні халупи й зруйновані будинки в цій частині міста. З висоти тридцяти футів вони видавалися дуже близькими.