Страница 10 из 12
Трохи менше, ніж за годину, ми виїхали на пагорб і побачили просто під собою яскраво-білий гасі. Він оббігав територію завбільшки з баронський маєток. За ним, спускаючись до вузького струмка, розкинувся великий зелений сад і виноградна лоза. Від її вигляду в мене рот наповнився слиною. Востаннє я їв виноград, коли шкіра в мене під пахвами була ще гладенька і безволоса.
Стіни гасі були високі, їх вінчали загрозливі іскри битого скла, проте дерев’яні ворота стояли відчинені, немов припрошували гостей. Перед ними сиділа на троноподібному кріслі жінка в білій мусліновій сукні та каптурі з білого шовку, що розвіювався довкола її голови, мов крила чайки. Коли ми під’їхали ближче, я побачив, що трон зроблено з залізного дерева. Безперечно, жодне інше крісло, якби не було виготовлене з металу, не витримало б її ваги, бо то була найбільша жінка з усіх, яких я бачив, велетка, яка стала б до пари легендарному принцу-ізгою Давиду Спритному.
На колінах у неї лежало якесь рукоділля. Можливо, вона плела ковдру, але на тлі її товстелезного тіла і таких великих грудей, що кожна з них могла б затулити немовля від сонця, та річ виглядала не більшою за носову хустинку. Вона помітила нас, відклала рукоділля вбік і підвелася. Зросту в ній було шість з половиною футів[2], як не більше. В улоговині вітер віяв не так сильно, але сукня все одно тріпотіла на її довгих стегнах, з таким звуком, наче розвівалося на вітрі вітрило. Я згадав слова машиніста: вони жеруть мужиків. Та коли вона піднесла великий кулак до широкого рівного чола і вільною припідняла поділ сукні, щоб зробити реверанс, я мимохіть натягнув віжки.
— Хайл, стрільці! — вигукнула вона. Її голос звучав розкотисто, майже як чоловічий баритон. — Від імені Безтурботності й жінок, що тут замешкали, вітаю вас. Хай довгими будуть ваші дні на землі.
Ми й собі піднесли кулаки до лобів і побажали їй того самого вдвічі більше.
— Ви прибули з Внутрішнього світу? Гадаю, що так, бо ваша одежа не досить брудна для цих країв. Хоча вона стане брудною, якщо залишитеся довше, ніж на день. — І вона розреготалася так, наче віддалік грім прогримів.
— Так, ми звідти, — підтвердив я. Було очевидно, що Джеймі не скаже нічого. Він і за звичайних обставин був мовчазний, а тут стояв, мов громом уражений. Тінь жінки здіймалася в неї за спиною на побіленій стіні, висока, мов Лорд Перт.
— І ви приїхали впіймати шкуряка?
— Так, — сказав я. — Ви його бачили чи тільки з поголосу знаєте? Якщо так, то ми скажемо спасибі й поїдемо собі далі.
— Це не людина, хлопче. Навіть не надійся на це.
Не розуміючи, я дивився на неї. Підвівшись, вона виявилася такою високою, що її очі опинилися майже на рівні моїх, хоча я сидів на Юному Джо, хорошому великому коні.
— Це потвора, — пояснила жінка. — Чудовисько з Глибоких Розломин. Це не підлягає сумніву так само, як те, що ви двоє служите Ельду й Білості. Може, колись то й була людина, але тепер уже ні. Так, я бачила цю потвору і бачила, на що вона здатна. Сидіть на місці, не рухайтеся, і ви теж це побачите.
Не чекаючи на відповідь, вона пішла у відчинені ворота. Білий муслін робив її схожою на сторожовий корабель, що, гнаний вітром, біжить по хвилях. Я подивився на Джеймі. Той здвигнув плечима і кивнув. Зрештою, ми саме по це й приїхали, а якщо машиністу доведеться трохи довше почекати помічників, з якими він поставить Пердунчика на рейки, хай буде так.
— ЕЛЛЕН! — прогриміла жінка. На повній гучності її голос звучав так, наче вона говорила в електричний мегафон. — КЛЕММІ! БРІАННО! НЕСІТЬ ЇЖУ! НЕСІТЬ М’ЯСО, ХЛІБ ТА ЕЛЬ — СВІТЛИЙ, НЕ ТЕМНИЙ! НЕСІТЬ СТІЛ І СКАТЕРТИНУ НЕ ЗАБУДЬТЕ! ПЕРЕКАЖІТЬ ФОРТУНІ, ХАЙ ПРИЙДЕ ДО МЕНЕ, ЗАРАЗ ЖЕ! БІГОМ, БІГОМ, ПРИСКОРТЕСЯ!
Розпорядившись таким чином, жінка повернулася до нас. Поділ сукні вона обережно притримувала рукою, щоб не вимастити в солончаковій пилюці, що хмарками літала довкола чорних човнів, які вона носила на своїх величезних ногах.
— Леді-сей, ми вдячні вам за гостинність, але нам треба якомога…
— Поїсти, от що вам треба, — сказала вона. — Ми накриємо тут, при дорозі, щоб ніщо не заважало вашому травленню. Бо я знаю, які байки розказують про нас у Ґілеаді, еге ж, ми всі знаємо. Те саме чоловіки кажуть про будь-яку жінку, яка наважується жити сама. Це змушує їх сумніватися в цінності їхніх молотків.
— Ми не чули історій про…
Вона засміялася, і груди її захвилювалися, мов море.
— Дуже чемно з твого боку, юний збройнику, еге ж, і дуже хитро, але я вже давно не дитина. Ми вас не з’їмо. — В очах, чорних, як її черевики, загорівся пустотливий вогник. — Хоча, думаю, з вас би вийшла смачненька закуска — з одного чи з обох. Я Еверлін з Безтурботності. Настоятелька, волею Господа Бога і Людини Ісуса.
— Роланд з Ґілеаду, — представився я. — А це Джеймі, теж звідти.
Джеймі вклонився в сідлі.
Вона знову зробила нам реверанс, цього разу схиливши голову, і крила її шовкового каптура на мить зімкнулися на обличчі, мов завіса. Коли вона піднялася, у відчинені ворота прослизнула мініатюрна жіночка. Хоча цілком можливо, що вона була звичайного зросту, просто поряд з Еверлін виглядала крихітною. Її мантія була з грубої сірої бавовни, а не з білого мусліну. Руки, схрещені на пласких грудях, потопали глибоко в рукавах. Каптура вона не носила, проте нам було видно тільки половину її обличчя. Іншу приховував товстий шар пов’язки. Жінка присіла перед нами в реверансі й одразу ж заховалася у чималій тіні настоятельки.
— Підведи голову, Фортуно, і привітайся як слід з цими юними джентльменами.
Коли нарешті вона підняла погляд, я побачив, чому вона тримала голову похиленою. Пов’язка не повністю приховувала рану на носі. З правого боку добрячого шматка носа просто не було. На його місці лишилася тільки криваво-червона протока.
— Хайл, — прошепотіла вона. — Хай будуть довгими ваші дні на землі.
— А ваші вдвічі довшими, — відказав Джеймі. І з нещасного погляду, яким вона зиркнула на Джеймі своїм єдиним видющим оком, я зрозумів: вона дуже сподівається, що його побажання не справдиться.
— Розкажи їм, що сталося, — наказала Еверлін. — Усе, що пам’ятаєш, принаймні. Я знаю, що небагато.
— Це конче необхідно, матінко?
— Так, — сказала настоятелька. — Бо вони приїхали, щоб покласти цьому край.
У погляді, яким Фортуна глянула на нас, промайнув сумнів, та вона одразу ж перевела його на Еверлін.
— А хіба вони зможуть? Вони такі молоді.
Вона зрозуміла, що її слова прозвучали нечемно, і ту щоку, яка лишалася на видноті, залив рум’янець. Фортуна трохи похитнулася, і Еверлін обійняла її за плечі. Було дуже помітно, що вона зазнала тяжких поранень і до повного одужання було ще дуже далеко. Кров, що приливала до її обличчя, мала важливішу роботу в інших частинах тіла. Здебільшого під бандажем, думав я, але під широкою мантією важко було вгадати, де ще в неї рани.
— Може, до того, щоб голитися частіше, ніж раз на тиждень, їм ще цілий рік ждати, Форті, але вони стрільці. Якщо вони не зможуть навести лад у цьому проклятому містечку, то не зможе ніхто. До того ж, тобі це піде на користь. Жах — це хробак, якого треба викашляти, поки він не відклав яйця. А тепер розповідай.
І Фортуна розповіла. Поки тривала її розповідь, прийшли інші сестри Безтурботності — дві несли стола, інші — їжу та трунки, щоб його накрити. Їхній вигляд і запах свідчив, що то кращі наїдки, ніж ті, якими нас частували на Пердунчику, проте на той час, коли Фортуна закінчила свою коротку, сповнену жахіття історію, мені вже їсти перехотілося. Та й Джеймі, судячи з його вигляду, теж.
Це сталося два тижні й один день тому, у сутінках. Вона й інша сестра, Долорес, вийшли замкнути ворота і набрати води для вечірніх хатніх справ. Фортуна несла відро, і саме це врятувало їй життя. Коли Долорес узялася зачиняти ворота, потвора одним ударом їх розчахнула, ухопила жінку і довгими зубами відкусила їй голову. Фортуна сказала, що добре все бачила, бо в небі щойно зійшов повний Місяць-Торговець. Істота була вища за людину, з лускою замість шкіри і довгим хвостом, що тягнувся по землі. Голова в неї була пласка, жовті очі з вузькими зіницями горіли, мов вогнем. Рот більше нагадував пастку з багатьма зубами, кожен зуб був завдовжки з людську руку. З них ще крапала кров, коли почвара кинула Долорес смикатися на бруківці подвір’я і побігла на своїх коротких і товстих лапах до криниці, де стояла Фортуна.
2
≈ 1,98 м.