В небі — Земля!

— Що це? — захоплено прошепотіла Надя. — Все небо сяє…

— А, ви про небо? — байдуже перепитав учений. — Нічого особливого. Якщо мені не зраджує пам’ять, ще в двадцятому столітті вже була відома ця реакція.

— Реакція?

— Так, звичайна хімічна реакція. Ви, мабуть, знаєте, що молекули кисню або азоту складаються із двох атомів. Але під впливом ультрафіолетових променів та бомбардування космічними електронами у високих шарах атмосфери ці молекули роз’єднуються на окремі атоми. Природно, що атоми знову з’єднуються, і це супроводжується виділенням енергії. Цей процес відбувається безперервно, він і є джерелом світіння у верхніх шарах атмосфери.

— А чому ж тоді… в наші часи небо не сяяло? — спитала Надя.

— Світіння й тоді було, але дуже слабке. Тепер цю реакцію посилюють, викидаючи на висоту в сто кілометрів спеціальні каталізатори.

— Он воно що! — вигукнула Надя, захоплено дивлячись на сяюче небо. — Яке красиве видовище!

— «Ніч яка, господи, місячна зоряна, видно, хоч голки збирай!» — весело проспівав Ігор, а тоді жартома спитав. — Чи тепер є пісні?

— Аякже! — вигукнув учений. — Зараз їх у тисячу разів більше. Бо й співати є час — робочий день дуже короткий. Офіційно встановлена тривалість чергування по виробничих осередках тепер не перевищує двох-трьох годин. Це по-перше! А по-друге, тепер майже кожний — поет і композитор.

— Такий короткий робочий день? — сплеснула руками Надя. — І невже цього досить, щоб…

— Щоб забезпечити суспільство достатком продуктів і речей?

— Так.

— Звичайно, досить, — усміхнувся Саджера. — Якщо на світанку комунізму в багатьох галузях був шестигодинний робочий день, то тепер, коли техніка так далеко сягнула вперед і продуктивність праці зросла в сотні разів, нам цілком вистачає двох-трьох годин, залежно від специфіки виробництва. Вчені ж працюють, звичайно, набагато більше, бо це вже справа натхнення.

— Чим же тоді займаються люди у вільний час?

— Чим? — здивовано перепитав Саджера. — Чим займаються! Та всього й не перелічиш! Поезією, живописом, скульптурою, музикою. Мільйони ентузіастів саджають сади, виводять нові плодові і технічні дерева та рослини. Інші — доглядають тварин, це їхнє улюблене заняття. Ще інші — ловлять рибу, полюють на мікробів, конструюють нові прилади і механізми. Кожен має змогу повністю проявити себе, свої здібності. Тепер для нас регламентація праці, як її розуміли колись, взагалі не має значення. Праця стала потребою, і кожен дає для суспільства скільки зможе. Ну от я, наприклад, хіба всидів би склавши руки? Це ж треба виключитися із життя. А світ сповнений таємниць, природа щоразу ставить перед нами нові й нові загадки, які нам конче хочеться розгадати. Трудність існує ось яка — знайти себе, вірно визначити свій напрям у житті, щоб якнайповніше розкрилися твої здібності. Інколи людина опанує кільканадцять фахів, поки захопиться одним. Але всіх нас приваблює спорт. Навряд чи знайдеться такий хімік, інженер, садівник, рибалка чи композитор, який би не любив спорту. Сьогодні ввечері якраз розпочинається цьогорічна всепланетна олімпіада. Зараз ми побачимо її відкриття.

Внизу виднілися сади, пальмові парки, річки й озера. Ходили люди в білому легкому одязі, що красиво облягав їхні то бронзові, то зовсім чорні тіла.

В повітрі — все в один бік — летіло безліч усяких апаратів: болільники поспішали на олімпіаду.

— Де ж, нарешті, Сахара? — спитав Ігор.

— Під нами.

— Оце Сахара?

— Так, ця квітуча місцевість була колись пустелею і звалася Сахарою.

— Та невже можна було гарячі піски…

— А я не дивуюсь, — обізвалася Надя. — Якщо впоралися з Льодовитим океаном, то з Сахарою й поготів.

— Вірно. Історія розповідає, що це було не таке вже складне завдання для людства. Одна Гібралтарська гідростанція дала скільки енергії! А напівпровідникові, що безпосередньо перетворюють проміння Сонця в потік електронів? Маючи таку енергетичну базу, люди створили в Африці моря, покрили Сахару сіткою каналів. Спеціально виведені рослини пішли в наступ на піски і менше як за століття довершили біологічний процес оживлення пустелі… А от і олімпійський стадіон!

Внизу видно було гігантську овальну споруду висотою, може, метрів двісті, увінчану прозорою банею. Стадіон увесь цвів красивими вогнями. Вражали архітектурні пропорції, простота і зручність. Але найбільше захоплювали люди! І спортсмени, і глядачі — всі міцні, рослі, здорові, бадьорі.

Зазвучав урочистий хорал. Співали, очевидно, всі оці сотні тисяч: і ті, що вмістилися на стадіоні, і ті, що розташувалися перед екранами за ним. Пісня наростала, ширилася, розливалася, як ріка весною. Вона підхоплювала тебе й несла кудись у невідомі прекрасні краї, де райдуги підпирають кришталеве небо, де в самому повітрі іскриться радість життя…

Посеред поля стадіону спалахнуло багаття. «Мабуть, давня традиція», — подумав Ігор. Все дужче розгоралося полум’я, яскраве, зовсім бездимне, і все урочистіше гриміла пісня.

Прудконогі юнаки, тримаючи над головами смолоскипи, оббігають трибуни і завмирають у красивих позах, неначе бронзові скульптури. Обірвалася пісня, і тоді звідкись прозвучав урочистий голос:

— Олімпіаду всіх комун планети розпочинаємо!

Загриміла музика. Стрункі колони спортсменів рушили на парад. Надя й Ігор не могли відірвати очей від цього видовища. Дивлячись на атлетів, Надія чомусь згадала тих чотириногих людиноподібних істот. Та невже вони справді живуть у тому підземеллі? А може, їй привиділось? Де б вони взялися на нашій квітучій планеті?

— Я хотіла спитати, професоре… — почала Надія. — Може, то справді була маячня, але я на власні очі бачила…

Саджера її не слухав. Дивився на арену і аж сяяв від захоплення! Зараз він, очевидно, забув про все на світі, не те що про своїх супутників. Пройшло чимало часу — скінчився парад, почалися змагання, — поки він схаменувся.

— Пробачте, любі, — промовив він, — колись і я виступав на цій арені…

І старий почав із захватом розповідати про спорт, про те, як з обов’язку спорт став потребою кожного.

— Спортивні свята триватимуть цілу весну, — сказав він. — Ми ще не раз заглянемо на цей стадіон. А чи не цікавитесь ви шахами?

— Шахами? — аж підвівся Ігор. — Я вже цілу вічність не грав у шахи! А як вони тепер — не забуті?

— Не тільки не забуті, а стали справді масовими! Якщо не заперечуєте, заглянемо в Антарктиду. Шахісти цих островів (до речі, одні з найсильніших у світі) змагаються сьогодні з шахістами Гренландії. Гадаю, що турнір буде цікавим: у команді Гренландії сто видатних шахових композиторів!

Розмовляючи, вчений орудував кнопками, що всіяли пульт управління. Кабіна попливла вгору, вогні стадіону почали віддалятися, стихав людський шум. Здавалося, ніби велетенський ілюмінований корабель відпливає за обрій.

— Цікаво, як би ти зіграв, Ігоре? — усміхнулася Надя.

— Де там мені тягатися з теперішніми шахістами, — сказав Ігор веселим тоном.

Надія прочитала в його очах приховану думку: «А що ж — я можу позмагатися з ними!»

— Майте на увазі, що гра ускладнилася, — зауважив Саджера. — І вам не завадило б спочатку добре потренуватися.

— Як же вона ускладнилася?

— Змін є чимало. Наприклад, набагато посилилась маневровість пішаків. Тепер вони не почувають себе такими скованими, як колись. Можуть рухатися в усі боки, так, як і всі інші фігури… Король може ходити під шах…

— Як же це? Коли одного з королів заматовано, гра скінчена!

— Введено «правило останнього ходу». Припустімо, чорного короля заматовано. Та якщо чорні, зробивши один, підкреслюю — останній, хід, можуть також заматувати білого короля, то вони мають право це зробити. Тут стикаються дві матові ситуації. Виходить нічия.

— Цікаво… Це так було колись на дуелях — вмираючий мав право на постріл.

Внизу пропливала оповита ніччю планета. І до наших мандрівників почав підкрадатися сон. Першою задрімала Надя: її заколисала розмова про шахи. Тому вона й не чула початку повідомлення Радіоцентру. Коли ж її розбудили, вона вловила слова: