Страница 25 из 40
Куплет, який він проспівав, був приблизно такий:
А сонечко було таке ласкаве й тепле, і камінь, який уже давно лежав на сонечку, теж був такий ласкавий і теплий, що Пух просидів би на ньому аж до кінця ранку, коли б не згадав про Кролика.
– Кролик! – сказав Пух сам до себе.– От із ким любо погомоніти. Він завжди каже про все зрозуміло. Він не любить довгих, важких слів, не те що Сова. Він любить прості, легкі слова, наприклад: "пообідаємо" або "пригощайся, Пуше!" Мабуть-таки, спершу слід провідати Кролика!
І тут до пісеньки додався ще один куплет:
І коли Пух доспівав цей куплет до кінця, він підвівся з каменя, повернувся на берег і рішуче пішов до Кроликової хатки.
Але не встиг він ступити й кількох кроків, як почав запитувати себе (бо йому більше нікого було запитувати):
"А що, як Кролика немає вдома?
Ану ж я знову застрягну в його дверях, як минулого разу? Я ж точно знаю, що я не розтовстів, а от його двері могли ще більше схуднути!.. "Мабуть-таки, найкраще буде, якщо я..."
І весь цей час, поки Пух отак розмірковував, він непомітно збочував дедалі лівіше й лівіше і опинився нарешті на свій превеликий подив... біля власних дверей!
Була саме одинадцята година ранку. Був саме підходящий час, щоб трохи... Одне слово, за півгодини Пух вийшов з дому й пішов туди, куди йому й справді хотілося піти – до свого друга Паця. А, йдучи, він витирав лапкою губи й наспівував таку собі досить пухнасту пісеньку.
Ось яку:
Звісно, надрукована тут ця пісенька, може, й не здасться вам дуже вдалою, але Пух співав її чудового сонячного ранку, після того, як добре підкріпився, і тому був певен, що це – одна з найкращих пісеньок, які він склав у своєму житті. І він співав її залюбки.
....................................
Паць копав ямку під самим порогом своєї хатки.
– Привіт, Пацю,– сказав Пух.
– Ой, здоров, Пуше! – сказав Паць, підстрибнувши з несподіванки. – А я знав, що це ти!
– І я теж,– сказав Пух.– А що ти робиш?
– Я, Пуше, саджу жолудя: з нього виросте дуб, і тоді в мене просто біля порога буде багато-багато жолудів і мені не треба буде ходити по них хтозна-куди! Розумієш?
– А що, як не виросте? – спитав Пух.
– Виросте! Крістофер Робін сказав – неодмінно виросте, через те я й саджу.
– Ну,– сказав Пух,– а я тоді... я посаджу біля свого порога стільник з медом, і з нього виросте цілий вулик!
Паць був у цьому не зовсім певен.
– Або краще – шматочок стільника,– сказав Пух,– бо стільниками розкидатися не варто. Але тоді може вирости не цілий вулик, а шматочок... та ще раптом не той шматочок, який мені треба, а той, де бджоли тільки гудуть, а меду не дають... От шкода!
Паць погодився, що справді-таки буде шкода.
– До речі, Пуше, садити дуже важко, особливо, коли ти не знаєш як,– сказав він,– це треба вміти.– І він поклав жолудь у викопану ямку, присипав його землею, а тоді на тому місці пострибав.
– Садити я вмію,– сказав Пух,– бо Крістофер Робін дав мені насіння носиків, і я їх усіх посадив: тепер у мене біля порога буде багато-багато різних носиків.
– А я думав, що вони звуться ротиками,– невпевнено сказав Паць, все ще підстрибуючи.
– Ні,– сказав Пух,– мої квіти звуться носиками!
Удосталь настрибавшись, Паць витер лапки об живіт і сказав:
– Що ми будемо робити тепер?
Пух сказав:
– Давай провідаємо Кенгу, Крихітку Ру та Тигру.
А Паць сказав:
– Га-га-гаразд, про-про-відаймо,– бо він ще й досі трішечки побоювався Тигри.
Тигра був страшенно стрибучий і мав жахливу звичку – вітався так, що потім у вас завжди були повні вуха піску, навіть після того, як Кенга скаже "Тигро, серденько, обережніше!" і допоможе вам підвестися на ноги.
Отож вони подалися до Кенжиної хатки.
......................................
А сталося так, що того ранку в Кенги був саме прибирально-господарський настрій. Вона вирішила скрізь навести порядок і порахувати всю білизну, і з'ясувати, скільки лишилося в неї брусків мила, і скільки лишилося в Тигри чистих серветок, і скільки лишилося в Крихітки Ру чистих слинявчиків. Для цього вона випровадила їх обох із дому, давши Крихітці Ру пакет бутербродів із салатом, а Тигрі – пакет бутербродів із риб'ячим жиром, щоб вони гарно погуляли в Лісі – тільки без пустощів!
І вони пішли собі в Ліс, і дорогою Тигра розповідав Крихітці Ру (якого це дуже цікавило) про все, що Тигри вміють робити.
– А літати вони вміють? – спитав Крихітка Ру.
– Аякже! – сказав Тигра.– Щоб Тигри та не літали? Та вони знаєш, як літають!
– О! – сказав Крихітка Ру.– І вони вміють літати не гірше за Сову?
– Куди там Сові. Краще! – сказав Тигра.– Тільки вони не хочуть.
– А чого вони не хочуть?
– Ну, їм це чомусь не подобається.
Ру ніяк не міг цього зрозуміти, бо самому йому страшенно кортіло політати, але Тигра пояснив, що треба бути Тигрою, щоб це зрозуміти.
– А стрибати? – спитав Крихітка Ру.– Чи вміють Тигри стрибати, як Кенги?
– Питаєш! – сказав Тигра.– Ще й як! Але, звісно, коли захочуть.
– Ой, а я так люблю стрибати! – сказав Крихітка Ру.– Нумо, позмагаймося, хто далі стрибне – ти чи я?
– Звісно, я,– сказав Тигра,– тільки зараз ми не будемо гаяти часу, бо ще спізнимося.
– Куди спізнимося?
– Туди, куди нам треба прийти вчасно,– сказав Тигра, і наддав ходи.
Невдовзі вони добралися до Шести Сосен.
– А я вмію плавати,– сказав Крихітка Ру.– Одного разу я впав у річку й плавав. А Тигри вміють плавати?
– Ще б пак! Тигри все вміють!
– І по деревах вони вміють лазити краще за Пуха? – спитав Крихітка Ру, зупинившись перед найвищою сосною і задерши голову.
– По деревах вони лазять краще за всіх на світі,– сказав Тигра,– значно краще за всяких там Пухів.
– А на оце дерево вони зуміють залізти?
– Вони завжди лазять саме по таких деревах,– сказав Тигра.– Цілими днями: то вгору, то вниз.
– Ой Тигро, це правда?
– Ось зараз сам побачиш! – рішуче сказав Тигра. – Сідай мені на спину та вчися.
Тигра раптом відчув страшенну впевненість, що Тигри лише для того й створені, аби лазити по деревах.
– Ой Тигро! Ой Тигро! Ой Тигро! – захоплено пищав Крихітка Ру. Він умостився Тигрі на спину, й вони полізли.