Дон Кіхот

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — я не монах, щоб прокидатися від сну та батожити себе. Не думаю я також, щоб після страшного болю від батожіння легко було перейти до умлівання над музикою. Дайте мені спати, ваша милосте, і не чіпляйтесь до мене з бичуванням, бо інакше я заприсягнуся, що не торкнуся волосинки не лише на моїм тілі, а й на моїм плащі.

— О, загрубіла душе! О, немилосердний зброєносцю! О, марно витрачений хліб та неоцінені милості, які я тобі робив і хотів ще зробити! Завдяки мені ти був губернатором і маєш підстави сподіватися стати графом або дістати який інший відповідний титул; і це все здійснилося б не пізніше як через рік, бо...

— Я цього не розумію, — мовив Санчо. — Розумію тільки, що коли сплю, я не маю ні страху, ні надій, ні праці, ні слави. І добре зробив той, хто винайшов сон: плащ, який укриває всі думки людські; страву, що позбавляє голоду, воду, що вгамовує спрагу; вогонь, що зогріває моря; холод, що зменшує спеку, і нарешті — загальновживану монету, за яку можна все купити; терези й гирі, що рівняють чабана з королем, простака з розумним. Єдине погане в сні — це, я чув, те, що він подібний до смерті, і між мерцем та тим, хто спить, різниця дуже невелика.

— Я ніколи не чув, Санчо, щоб ти говорив так вишукано, як сьогодні, — сказав Дон Кіхот, — і звідси бачу, яка правдива та приказка, що ти любиш наводити: не з тим, з ким народився, а з тим, з ким пасешся.

Під цей час вони почули глухий шум і страшенний гамір, що ширився по всіх околишніх долинах. Дон Кіхот звівся на ноги й ухопився за меч, а Санчо заховався під Сірого, загородившися з обох боків зброєю та в’ючним сідлом, і тремтів так само, як радів Дон Кіхот. Гамір щохвилини збільшувався й наближався до обох наполоханих людей, або принайні до одного, бо відвага другого нам уже відома.

Річ у тім, що тими шляхами й на той час кілька чоловік гнали на ярмарок понад шістсот свиней, що своїм вереском та хрюканням оглушили Дон Кіхота з Санчо, які не могли зрозуміти, що воно таке. Череда, розтягнувшись на великий простір, наблизилась і, хрюкаючи, не виявляючи поваги ні до Дон Кіхота, ні до Санчо, перебігла по них, зруйнувала Санчо траншеї й перекинула не лише Дон Кіхота, а й Росінанта. Череда, хрюкання, швидкість, з якою пробігли нечисті тварини, утворили на землі мішанину з сідла, зброї, Сірого, Росінанта, Санчо й Дон Кіхота.

Санчо через силу підвівся й попросив у свого пана меч, кажучи, що хоче вбити з півдесятка цих сеньйор — негречних свиней, бо тепер він уже знав, хто вони такі. Але Дон Кіхот одповів йому:

— Кинь їх, друже! Ця ганьба — кара за мої гріхи. Небо справедливо карає переможеного мандрівного рицаря тим, що його жеруть шакали, жалять оси й толочать свині.

— То це, певне, теж кара небесна, — мовив Санчо, — що зброєносців переможених рицарів кусають мухи, їдять воші й катує голод. Якби ми — зброєносці — були сини рицарів, яким служимо, або близькі їхні родичі, то воно, може, було б і нічого, що за їхню провину нас карають аж до четвертого коліна. Але що ж спільного у Пансів з Кіхотами?

Тепер влаштуємося зручніше та доспимо ту невеличку частину, що лишається від ночі. А там почне світати, і все піде на краще.

— Спасибі, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — бо ти народився, щоб спати, а я — щоб пильнувати. Під той час, що лишається до ранку, я дам волю моїм думкам і висловлю їх чудовими віршами, які я вночі, без твого відома, склав у своїй голові.

— По-моєму, — мовив Санчо, — думки, що породжують вірші, — маловажні. Віршуйте ж, ваша милосте, скільки хочете, а я спатиму, скільки зможу.

І, звившися на землі клубком, він заснув міцним сном.

Настав день, і сонце промінням своїм торкнулося очей Санчо. Той прокинувся, полежав трохи, глянув на розгром, що його вчинили свині в його запасах, і вилаяв череду та ще декого. Нарешті, обоє рушили далі в розпочату подорож.

РОЗДІЛ XXXVII

Переможений і гнаний долею їхав Дон Кіхот додому, засмучений тим, що Санчо не бичує себе і тим самим не знімає чар з Дульсінеї.

— Санчо, друже, — звернувся до нього Дон Кіхот, — щиро кажу, що дам тобі все, що належить, коли б ти зажадав платні за ті батоги, які здіймуть чари з Дульсінеї. Скажи, Санчо, скільки ти хочеш, і швидше починай батожити себе, а гроші візьмеш готівкою й своєю власною рукою, бо моя скарбниця в тебе.

Почувши таку пропозицію, Санчо витріщив очі, наставив вуха і, давши згоду в душі, сказав своєму панові:

— Тепер я ладен виконати бажання вашої милості, бо воно й мені корисне, а любов до дружини й дітей робить з мене жаднюгу. Скажіть, ваша милосте, скільки ви дасте мені за кожен удар, що я собі зроблю?

— Якби заплатити тобі, Санчо, відповідно до величності та якості цих ліків, то на це не вистачило б усіх скарбів Венеції та золотого піску в Потосі. Виходь з розрахунку моїх грошей, що у тебе, і признач сам ціну за кожен удар.

— Цих ударів, — відповів Санчо, — три тисячі триста з гаком. З них я дав уже собі п’ять, а решта лишається за мною. Зарахуймо в гак ці п’ять ударів і будьмо говорити за три тисячі триста. Кладучи за один удар по квартильйо, — а менш я не візьму, хоч би весь світ цього хотів, — маємо три тисячі триста квартильйо; три тисячі становлять одну тисячу п’ятсот півреалів, тобто сімсот п’ятдесят реалів, а триста квартильйо становлять сто п’ятдесят півреалів, чи сімдесят п’ять реалів. Додавши їх до семисот п’ятдесяти реалів, матимемо вісімсот двадцять п’ять реалів. Я й візьму їх із тих грошей вашої милості, що у мене, і вернуся додому вдоволений і багатий, хоч і вибитий.

— О, люб’язний Санчо, — скрикнув Дон Кіхот, — а які вдячні ми будемо тобі з Дульсінеєю! Коли вона стане тією самою, що раніш (а інакше й бути не може), її лихо стане щастям, а моя поразка — величезним тріумфом. Але слухай, Санчо, коли ти почнеш свою покуту? Якщо ти поквапишся, я дам тобі ще сто реалів.

— Коли? — спитав Санчо. — Цієї ночі неодмінно. Нехай ваша милість подбає про те, щоб ми були на вільному повітрі, а я вже пошматую своє тіло.

Зайшла ніч, якої Дон Кіхот ждав, як закоханий, що не може примирити час та свої бажання. Опинившися серед розкішних дерев, трохи подалі від шляху, вони розсідлали Росінанта й розвантажили Сірого, а потім розташувалися на зеленому лужку та повечеряли запасами Санчо. Повечерявши, Санчо зробив з вуздечки Росінанта та з оброті Сірого цупкий та гнучкий батіг і відійшов кроків на двадцять до купки букових дерев. Дон Кіхот, побачивши, як бадьоро й рішуче він іде, сказав:

— Дивись, друже, не побийся на гамуз! Роби перерву між батогами. І не дуже поспішай. Я хочу сказати, не бий себе так завзято, щоб не позбавити себе життя раніше, ніж ти дійдеш бажаного числа. А щоб ти не помилився, я стоятиму осторонь та рахуватиму удари. Нехай же тобі небо сприяє, як і варт того твій добрий намір.

— Справний платник не турбується за заставу, — відповів Санчо. — Я батожитиму себе так, щоб тільки заподіяти біль, а не вбити себе, в чому і полягає суть цього дива.

Він одразу роздягся до поперека, вхопив вуздечку й оброть та почав батожити себе, а Дон Кіхот — рахувати. Давши собі шість чи вісім батогів, Санчо подумав, що жарт таки важкий, а ціна за нього дуже мала, а тому він спинився й сказав своєму панові, що помилився, бо кожен удар треба сплачувати не чвертю, а півреалом.

— Бий далі, Санчо друже, і не занепадай духом, — сказав йому Дон Кіхот, — я подвоюю ціну.

— Тоді, — відповів Санчо, — помагай Боже, і нехай сипляться удари!

Але шахрай перестав бити себе по плечах і почав батожити дерево, зітхаючи час від часу так, ніби з кожним зітханням у нього виходила душа. Лагідний Дон Кіхот, боячись, що Санчо заподіє собі смерть і через таку нерозважливість не зможе здійснити його бажання, сказав:

— Припини на цьому справу, друже. Ліки здаються мені дуже жорстокими, і краще не заживати їх відразу багато. Ти, якщо я не помилився, дав собі вже більше як тисячу ударів, досить поки. Кажуть, що осла можна навантажувати, та не переобтяжувати.