Дон Кіхот

І, звертаючись до Дон Кіхота, мовив далі:

— А вам, глечикова душа ваша, хто вкинув у голову, ніби ви мандрівний рицар та перемагаєте велетнів і берете в полон злочинців? Ідіть собі, поки живий та цілий, кажу вам; вертайтесь додому, виховуйте своїх дітей, якщо ви їх маєте, доглядайте свою садибу і покиньте блукати по світу, ковтаючи вітер та даючи привід глузувати з себе всім, хто вас знає й не знає. Де це ви бачили мандрівних рицарів? Де ж ті велетні в Іспанії чи злодії в Ламанчі, чи якісь зачаровані Дульсінеї і вся та сила нісенітниць, що про вас оповідають?

Дон Кіхот уважно слухав слова поважного мужа і, коли той скінчив, звівся на ноги, почервонівши з гніву, і, не звертаючи уваги на герцога та його дружину, сказав...

Але його відповідь варта окремого розділу.

РОЗДІЛ XVI

Дон Кіхот підвівся і, тремтячи всім тілом, наче був налитий живим сріблом, хапаючись і заїкуючись, заговорив:

— Місце, де я нині, присутні тут особи і пошана, з якою я завжди ставився і ставлюся до вашої милості, зв’язує руки моєму справедливому гнівові. Тому, а також знаючи, як і всі знають, що рясоносці, подібно до жінок, озброєні самим лише язиком, я теж із такою зброєю стаю на бій із вашою милістю, від якого я певніше міг би сподіватись доброї поради, аніж підлої обмови.

Доброзичливі та щирі зауваження треба робити в інших обставинах й іншим способом. Ганьблячи мене привселюдно й так суворо, ви, щонайменше, перебрали міру доброзичливої науки, бо вона краще діє лагідністю, ніж брутальністю, і не личить, заплющивши очі, називати грішника божевільним і дурнем, не довідавшись навіть, у чому його провина. А коли це не так, скажіть мені, через яке саме безглуздя, що ви його в мені побачили, засудили й заплямували, мушу я повернутись додому й заходитись коло господи, жінки та дітей, хоч ви й не знаєте, чи я їх маю? Хіба ж для того, щоб нерозважливо встановлювати рицарські закони та висловлюватись про мандрівних рицарів, досить здобути освіту між чотирьох стін десь у школі, де ви бачите світу на двадцять чи тридцять миль округи? Чи не гадаєте ви, що то даремна праця та змарнований час — блукати по світу, шукаючи не втіх, а тернів життя?

Якби самі рицарі або ті, кого я вважаю за славних і великих, або люди доброго роду вважали мене за божевільного, то така думка становила б для мене невиправну образу. А якщо я божевільний тільки для якихось учнів, що ніколи не ставали на рицарську путь і не йшли нею, то це байдужісінько мені.

Рицар я є, рицарем і помру, якщо на це буде воля Всевишнього. Дехто йде шляхом гордого честолюбства, інші — низького, підлого підлещування; деякі обирають путь обману та лицемірства, а дехто — справжньої справедливості. А я під проводом своєї зірки прямую вузькою стежкою мандрівного рицарства, виконуючи свої обов’язки, і нехтую своїми вигодами, але не сумлінням. Я виправляв помилки, карав зухвалість, перемагав велетнів. Мої наміри завжди звернені на добро — допомагати всьому гарному й не робити ніякого лиха. Скажіть тепер, ваші ясновельможності, герцог і герцогине, чи слід того, хто так думає, робить і каже, називати небагатим на розум?

— Добре, їй-богу, — сказав Санчо, — і не кажіть більше нічого, ваша милосте. Краще вже не сказати, не подумати, не переконати. Тим більше, коли цей добродій заперечує, що в світі були мандрівні рицарі, то не дивно, що він не знає й того, про що говорить.

— А ви, брате, — спитав священик, — певне, той Санчо Панса, що, переказують, вам пан обіцяв острів і на ньому губернаторство?

— Так, це я, — відповів Санчо, — і заслужив цього не менше, як хто інший. Я з тих, про яких кажуть: до добрих людей притулився, та й сам добрим ізробився. Притулився я до доброго сеньйора і, пробувши з ним кілька місяців, зроблюся, як другий він. Хай живе він, хай живу я, і хай ніколи не бракує йому імперій для царювання, а мені — островів для порядкування!

— І напевне не бракуватиме, друже Санчо, — сказав герцог, — бо я ім’ям сеньйора Дон Кіхота доручаю вам керувати одним із моїх островів, яких я маю чимало.

— Схили коліна, Санчо, — порадив Дон Кіхот, — і подякуй його милості за добродійство.

Бачивши, що Санчо так і зробив, священик підвівся дуже люто й сказав:

— Ваша милість нерозважливі так само, як і ці два божевільні. Та й чому не бути їм божевільними, коли ті, хто в здоровому розумі, беруть за приклад їхнє безумство? Доглядайте їх, ваша милосте, а я тим часом піду додому, щоб не гудити того, чого не можу виправити.

І після цих слів він пішов, дарма що його просили герцог і герцогиня, хоч герцог не дуже й наполягав, бо йому заважав сміх, викликаний безрозсудливою люттю священика.

Герцогиня помирала зо сміху, слухаючи Санчо, який здавався їй втішнішим та божевільнішим за свого пана; та й багато кому тоді здалося б так.

Нарешті Дон Кіхот заспокоївся, обід закінчився і в їдальню ввійшло чотири дівчини, одна зі срібним тазом, друга теж зі срібним глеком, третя несла на плечах два розкішні білі рушники, а четверта принесла круглий кусок неаполітанського мила. Дівчина, що несла таз, підійшла до Дон Кіхота і підставила його під бороду нашому рицареві, а той, гадаючи, що в цих місцях був звичай мити замість рук бороду, покірно, і слова не сказавши, витягнув свою шию.

Зараз же з глека полилась вода, і дівчина, що несла мило, почала намилювати йому бороду і миттю вкрила йому білою, як сніг, піною не тільки підборіддя, а й усе обличчя, навіть очі, які він мусив був заплющити.

Герцог та герцогиня, яких не попереджено про цю витівку, самі зацікавлені, чекали, чим кінчиться таке надзвичайне вмивання.

Після того, як усе обличчя нашого рицаря на три пальці вкрилось піною, дівчина, що мила бороду, удала, наче в глеку немає вже води, і звеліла принести свіжої, кажучи, що сеньйор Дон Кіхот почекає. Дон Кіхот скорився і лишився сидіти, являючи собою якнайкумеднішу постать, що мимоволі викликала сміх. Усі присутні, а їх було багато, дивилися на його витягнену, смагляву шию, на заплющені очі та на вкриту милом бороду, і то було диво й доказ їхнього розуму, що вони зуміли не сміятися.

Дівчата, що вигадали цей жарт, спустивши очі, не зважувалися глянути на своїх панів, а ті вагалися між гнівом і сміхом, не знаючи, чи покарати їх за зухвальство, чи нагородити за завдану їм утіху. Кінець кінцем, дівчина, що ходила по воду, вернулась, умивання кінчилось, і Дон Кіхотові витерли бороду й обличчя. Дівчата, віддавши йому низенький реверанс, збиралися вже виходити, коли це герцог покликав їх і, щоб не образити Дон Кіхота, звелів помити бороду й собі, сказавши до дівчат:

— Ідіть помийте й мене, тільки глядіть, щоб вистачило води.

Розумна та дотепна дівчина підставила йому, як зробила це й дон Кіхотові, таз під бороду, швиденько намилила, витерла та обсушила її, і, віддавши реверанс, всі вони пішли. Потім уже довідалися, що герцог поклявся покарати їх за зухвалість, але скасував свою постанову, коли вони і його помили з милом.

Санчо дивився на ці церемонії умивання і казав сам собі:

— Ось коли б у цій країні був звичай зброєносцям теж мити бороду так, як рицарям! Моїй бороді воно було б дуже потрібно, а якби поскребти її ножем — іще краще.

— Що ви там самі собі кажете, Санчо? — спитала герцогиня.

— Я, сеньйоро, завжди чув, що при дворах інших принців після їжі дають воду на руки, а не миють їм бороди, і через те кажу, що добре, коли хто довго живе. Балакають, правда, що, довго живши, доводиться зазнати багато лиха, та я гадаю, що отак умитись багато приємніше, ніж прикро.

— Не турбуйтеся, друже Санчо, — сказала герцогиня. — Я звелю, щоб мої служниці помили вам не тільки бороду, а й усього, якщо це треба буде.

— Досить поки й самої бороди, — відповів Санчо, — а далі — як Бог дасть.