Дон Кіхот

Отак добравши собі до вподоби ім’я коневі, ідальго хотів і собі взяти нове ім’я. На ці роздумування пішов іще тиждень, і нарешті він назвав себе Дон Кіхотом. Проте, згадавши, що Амадіс не задовольнився самим ім’ям Амадіса, а додав до нього ще ім’я свого королівства та рідного краю, бо хотів їх уславити, і тому назвався Амадісом Гальським, наш рицар подумав, що слід і йому додати до свого імені назву свого рідного краю. Отож він і назвав себе Дон Кіхотом Ламанчським, що, як здавалося йому, вказувало на його походження та прославляло його батьківщину. Почистивши зброю, зробивши шолом, назвавши коня, він побачив, що тепер йому треба тільки знайти даму серця і закохатися в неї, бо мандрівний рицар без кохання — однаково, що дерево без листя й без соку. Він казав собі:

— Мабуть, я зустрінуся з яким-небудь велетнем, як це звичайно трапляється з мандрівними рицарями, одразу ж скину його з коня, або розрубаю, або візьму в полон. Тоді конче треба мати даму, до якої його можна послати. Він увійде, схилить коліна перед моєю коханою і скаже принижено й покірно: «Я, велетень Каракульямбро, господар острова Маліндранія. Мене переміг на поєдинку рицар Дон Кіхот Ламанчський, якого ще мало славлять, і послав до вашої милості, щоб ваша величність користувалася мною по своїй волі».

Як же зрадів наш рицар після такої промови, а найбільше, коли знайшов, кого обрати дамою серця! Кажуть, що в сусідньому селі жила вродлива сільська дівчина, в яку він був колись закоханий, але вона, кажуть, ніколи цього не знала й не помічала; звали її Альдонса Лоренсо. Їй саме й вирішив він надати титул володарки своїх думок. Добираючи прізвище, що не різнилося б від її справжнього прізвища та одночасно нагадувало б ім’я якоїсь принцеси або знатної дами, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом із Тобоса); ім’я, на його погляд, мелодійне, незвичайне та змістовне, як і всі інші, уже вигадані ним імена.

РОЗДІЛ II

Закінчивши це готування, Дон Кіхот не схотів відкладати далі здійснення своїх думок, бо гадав, що коли запізниться виїхати, то це зашкодить всьому світові, де він збирався знищити образи, виправити помилки та зловживання, зм’якшити ненависть і примусити платити борги. Отож, нікому не сказавши про свої наміри, він якось удосвіта убрався в свій панцер, сів на Росінанта, надів на голову свій погано збитий шолом, а на руку щит, узяв спис і виїхав за ворота, страшенно задоволений, що так вдало почав здійснювати свої бажання.

Та не встиг він виїхати в поле, як його опанувала така страшна думка, що він мало не кинув розпочатої справи. Він пригадав, що його ще не висвячено на рицаря і тому, за рицарським законом, він не мав права піднести зброю на будь-якого рицаря, а коли б його й висвятили, то щит у нього буде чистий, поки подвиги дадуть йому право заробити собі девіз[16].

Ці думки мало не змусили його залишити свій намір, але під впливом свого божевілля він вирішив, що його висвятить перший, кого він зустріне, на зразок багатьох інших рицарів, як то читав він у своїх улюблених книжках. Щодо чистого щита, то він сподівався при першій же нагоді вибити на ньому гарний девіз. На цьому він заспокоївся і поїхав далі шляхом, який був до вподоби його коневі, бо рицареві здавалося, що саме в цім і полягають справжні пригоди.

Так мандрував він цілий день, не зустрівши нічого, про що варто було б згадати, і це доводило його до розпачу, бо він хотів негайно ж спробувати міць своїх рук.

Надвечір наш рицар страшенно втомився і зголоднів разом зі шкапою. Роздивляючись навкруги, чи не знайдеться в якомусь замку або в пастушачій халупі притулку, де можна було б задовольнити свої невідкладні потреби, він побачив недалеко від шляху корчму, яка видалась йому зіркою, що мусить провести його коли не до самого палацу визволення, то принаймні до його порталу. Він прискорив ходу коня і під’їхав до корчми, коли почало смеркатися.

Нашому шукачеві пригод, що думав, бачив і мріяв тільки за прикладом тих, про кого читав у своїх книжках, корчма, як тільки він її побачив, здалася замком із чотирма баштами і з дахами з блискучого срібла. Не бракувало їй ані підйомного мосту, ані глибокого рову, ані чогось іншого, з чим звичайно малюють такі замки.

Недалеко від корчми Дон Кіхот спинив коня, сподіваючись, що який-небудь карлик виникне між зубцями на мурі і сурмою подасть знак, що до замку наблизився рицар. Та побачивши, що карлик бариться, а Росінант поспішає добратися до стайні, він під’їхав до дверей корчми і помітив там двох дівчат, які видались йому вродливими панянками або гарними паніями, що вийшли погуляти перед замком. Трапилося, що свинар, женучи хворостиною черідку свиней, засурмив у ріг, скликаючи їх до гурту.

Дон Кіхотові одразу ж здалося те, чого йому хотілося, що то засурмив карлик, сповіщаючи про його приїзд. Надзвичайно вдоволений, він під’їхав до корчми і до дам. Ті, побачивши озброєну щитом і списом людину, вкрай перелякалися і сховались у корчмі.

Дон Кіхот, зрозумівши, що вони втекли з переляку; підняв своє паперове забрало і, відкривши сухе, запорошене обличчя, промовив до них увічливо й спокійно:

— Не тікайте, ваші милості, і не бійтеся ніякої кривди, бо правила рицарського ордену, до якого я належу, не дозволяють чинити її нікому, а надто таким значним паннам, як ви.

Жінки силкувалися роздивитися його обличчя, заховане під не досить піднятим забралом, але, почувши, що він називає їх паннами, не могли стримати сміху. Це розсердило Дон Кіхота, і він сказав їм:

— Вроді повинна відповідати статечність, а смішки з дрібниць свідчать про дурість. Тільки я кажу вам це не для образи і не хочу цим засмутити вас, бо єдине моє бажання — послужити вам.

Нечувана для них мова та незвичайна постать нашого рицаря лише збільшили сміх жінок і його незадоволення. Він зайшов би далеко, якби на той час не вийшов корчмар - людина дуже огрядна, а тому й дуже лагідна. Побачивши цю чудернацьку постать, озброєну такою різноманітною зброєю, як спис, щит та панцер, корчмар трохи не приєднався до сміху тих жінок, але, злякавшись усього цього військового приладдя, вирішив бути ввічливим і сказав:

— Якщо ваша милість, сеньйоре рицарю, шукає помешкання та відпочинку, ви знайдете тут усе, що треба. Крім ліжка, якого зовсім нема, в цій корчмі всього вдосталь.

Дон Кіхот, бачачи скромність начальника фортеці (бо так здавалися йому корчма й корчмар), відповів:

— Для мене, сеньйоре, усього буде доволі, бо моя окраса — зброя, а відпочинок — бій.

Корчмар підтримав стремено Дон Кіхотові, і той насилу зліз із коня, як людина, що не їла цілий день. Зараз же він наказав хазяїнові якнайкраще доглядати свого коня, бо то була найліпша тварина, що будь-коли водилась у світі. Хазяїн, глянувши на Росінанта, не знайшов його й наполовину таким гарним, як казав Дон Кіхот, і, поставивши коня в стайню, повернувся до хати довідатись, чого треба гостеві, з якого тим часом знімали зброю жінки, що вже помирилися з ним. Знявши панцер, вони ніяк не могли звільнити його від невдалого шолома, прив’язаного круг шиї зеленими стрічками, які треба було б різати, бо розв’язати вузли було неможливо. Дон Кіхот нізащо не хотів погодитись на це і просидів цілу ніч із шоломом на голові, являючи собою найкумеднішу та найнезвичайнішу фігуру, яку лише можна уявити. Коли з нього знімали зброю, він говорив присутнім:

— Кінь мій зветься Росінант, а я звуся Дон Кіхот Ламанчський. Я не хотів викривати своє ім’я, поки не викриють його мої подвиги, вчинені вам до послуг. Але настане час, коли ви, сеньйори, будете, наказувати мені, а я буду коритись вам, і міць моєї руки потвердить моє бажання служити вам.

16

Девіз — формульована в дуже короткому виразі «програма» дій рицаря.