Страница 87 из 118
«… якщо вдумливо проаналізувати всі ці факти.
п. 4. Дивно, що ніхто не подбав про розслідування причин загибелі Вайса. Версію, висунуту Шульцем, Нунке сприйняв з дивовижною легковажністю. Незрозуміла і позиція містера Думбрайта. Адже Вайса разом з Шульцем він надіслав за моєю порадою. Чому ж тоді йому на думку не спав такий варіант: Вайса…»
Жили на скронях Думбрайта набрякають. Він знову нишпорить по кишенях теки, хоч знає: там нічого нема… Пункт четвертий. Значить, йому передували три пункти й невідомо, які цифри виводила рука Шлітсена далі. Дорого б заплатив Думбрайт, щоб прочитати весь донос! Цікаво, кому ж цей мерзотник адресував його? І чи встиг комусь надіслати? А втім, яке це має значення? Однак такого не можна пробачити. «Ну, начувайся, погань! Рано чи пізно я зітру тебе на порох!»
Перший вибух гніву минув. Аркушик сховано у внутрішню кишеню піджака. Дві склянки холодної води остаточно вгамовують нервове збудження. Проте й говорити зараз ні з ким не хочеться. Тим більше з Больманом. Надто вже вихваляв його Шлітсен! З чого б це?
Та Больман уже ввійшов у кімнату. Думбрайт окидає його похмурим поглядом.
«Тварюка, — думає він, — міг би хоч трохи причепуритись і поголитись».
Ніби прочитавши його думки, Больман вибачається:
— Даруйте, що з’явився в такому вигляді. Та до мого обличчя зараз взагалі ніщо не пасує. — Він проводить рукою по щоках і підборіддю, де вже починає кучерявитись борідка. — Що вдієш: камуфляж!
— Сідайте, гер Больман!
— З вашого дозволу, Зепп.
— Маєте рацію. Прошу, гер Зепп! Чим обмиємо наше знайомство?
— Трохи віскі, будь-ласка!
Думбрайт хлюпає собі лише на денце, Больману наливає повний келих, підсуває тарілки з закускою.
— Ви тут людина нова, гер Зепп, а свіже око причепливіше, особливо у людини, котра сама пройшла добру науку. Скажіть, якої ви думки про організацію роботи в школі?
— Відверто?
— Звичайно. Тільки на відвертість такої досвідченої людини я й розраховую.
— Школа не відповідає вимогам сьогоднішнього дня. Підготовка агентів, майбутньої резидентури — все то речі потрібні, але йдеться про потреби завтрашні й позавтрашні.
А що ми даємо сьогодні? Як ми використовуємо зручне територіальне розташування школи? Не можна припускати, щоб у зоні, окупованій радянськими військами, вплив росіян день у день посилювався!
— Що ж ви пропонуєте?
— Створити при школі невеличкі загони. Прибрані у форму радянських солдат, вони систематично повинні з’являтися то там, то там: грабувати місцеве населення, ґвалтувати жінок і дівчат, влаштовувати дрібні диверсії. Це збуджуватиме в душах німців зненависть до росіян, невіру в їх пропаганду. Сьогодні, вже сьогодні треба це робити, бо програш у часі може стати фатальним.
Рубом долоні Больман б’є по краю стола, ніби підкреслює останнє слово, потім жадібно припадає устами до келиха.
— А кадри? — недовірливо запитує Думбрайт. — Де ви візьмете стільки людей?
— З поповнення, до навчання якого ми тільки приступили. З того баласту, що є в кожній групі. Цього цілком досить. Адже загони будуть невеличкі: три, чотири, найбільше п’ять чоловік. Такій кількості неважко буде просочитися в східну зону, вони не привертатимуть до себе уваги: кому спаде на думку, що ці хлопці в солдатському одязі вийшли не на звичайну прогулянку.
Розмова точиться й точиться. Думбрайт запитує, Больман відповідає. З усього видно — ці двоє знайшли спільну мову. Розсталися вони по-дружньому.
— Запам’ятайте: нікому до наради ні слова, — нагадав Думбрайт. — Викладіть ваші міркування і завтра подасте мені.
Домантович звернув на обочину і вимкнув двигун. Машина по інерції проїхала ще кілька метрів і плавно зупинилась. Димов, який сидів поруч, навіть не прокинувся. Домантович вийшов з автомашини і оглянувся. Мокра пряма стрічка бетону стрілою розсікала ліс і, ніби розігнавшись, збігала на далекий пагорб. Звідси здавалося, що там, на височині, сірі пошарпані хмари ось-ось зачепляться за крони дерев, за їх голе, розчесане вітром гілля.
— Ей, друже, очуняй, приїхали! — гукнув Домантович попутникові.
Димов, позіхаючи, виліз з машини.
— Що трапилось?
— Погуляв, і годі, берись до роботи! Треба підкачати балон. Бач, розіспався, так і царство небесне проспиш! — Домантович вийняв насос і подав його Димову.
Дивлячись на його широку спину, що мірно похитувалась у такт порухам, він знов і знов запитував себе: варта чи не варта ця людина того клопоту, якого завдає йому останнім часом. Свого часу розповідаючи про історію викрадення Больмана, Григорій порадив:
— Придивись, Мишко, до водія санітарної машини, яку ви нам спорядили. Він відкілясь з Сибіру, здається мені, сумує за рідним краєм. Спробуй дізнатись, чим дихає. Тільки дивись, обережно!
Відтоді Домантович не випускав Димова з поля зору, часом кидав дружню репліку, сповіщав йому першому якусь шкільну новину. Але всі ці дрібні вияви уваги аж ніяк не впливали на Димова, він залишався неговірким, як і досі, захованим у собі. Тільки вчора щось схоже на вдячність уперше промайнуло в його очах. Це сталося перед випробуванням у тих клятих металевих пеналах, коли Домантович крадькома тицьнув йому в руку таблетку і сказав: «Ковтнеш, якщо буде несила».
Димов добре витримав задуху, оту скажену спеку з дзвінками, принаймні з пенала вийшов сам і якось дочвалав до ліжка. Проте експеримент був надто важким навіть для його могутнього організму. Повідомлення Шлітсена про відпустку до міста він зустрів байдуже, збирався у дорогу мляво, з неохотою.
— Куди ми їдемо, на похорон чи розважатися? — кинув Домантович, коли вони сіли в машину. — Ану вище голову! Не псуй хоч мені настрою! Коли ще пощастить вирватись?
— А в мене в голові і досі гуде, як від похоронного дзвону.
— Дуже було тяжко?
— Спробуйте самі залізти до тієї сторч поставленої труни, тоді й дізнаєтесь, — сердито буркнув Димов.
«Ні, зараз з ним контакту не встановити. Краще зачекати…».
За годину вони дісталися закладу тітоньки Росмейєр.
«Блакитний Янгол». Ця назва — сентиментальна данина минулому. Так колись звався готель її батька на одному з узгір’їв Гарцу, куди екскурсантів приваблювали не лише гарні краєвиди й чарівність блакитноокої дочки господаря готелю. Все це лишилося в далекому минулому, життя нещадно пообскубало пір’ячко янгольських дівочих крил. Одна пір’їнка — ота назва, — тільки й зосталася на спогад, хоч і вибрала його фрау Росмейєр явно недоречно: менш за все на янголів скидалися постійні мешканки її «пансіону».
Пізніх гостей турботлива тітонька Росмейєр зустріла з непідробною радістю:
— О, гер Домантович, чи ж можна так нехтувати друзями! Ми всі сумуємо, ми всі запитуємо одна одну: куди поділися наші милі хлопчики, що вміють так добре розважати нас, самотніх жінок? Невже в іншому місці їх зустрінуть привітніше й гостинніше?
— Тільки у вас, люба фрау, почуваєш себе, як вдома! Але ж ми, бідолашні чоловіки, мусимо думати не лише про розваги, а й про справи. Нудні справи, що примушують нас їздити або тижнями сидіти на місці, по різних бюро й конторах. Та цур йому й пек! Сьогодні ми погуляємо… спустошимо силу пляшок і гору наїдків.
Батарея спорожнілих пляшок зростала на їхньому столику з дивовижною швидкістю. Димов пив сам, пригощав жіноцтво, нікого окремо не вирізняючи. Домантович з цікавістю спостерігав, як звичка до самоконтролю не залишала його вихованця навіть у стадії сп’яніння. Лише раз, буквально на кілька хвилин він себе зрадив. Коли з радіоли полинула модна пісенька з драматично-грайливим мотивом і до краю безглуздими словами, він порухом дужої руки зіштовхнув з колін чорняву дівчину, що й собі взялася наспівувати, змагаючись з радіолою. Випроставши плечі і трохи відкинувши голову назад, він раптом сам заспівав, перекриваючи хрипким басом усі інші звуки: «Славное море, священный Байкал…»
Пісня розлягалася вільно й широко, вражала пристрасним закликом до волі.