Страница 39 из 118
— Я поки що поставив Чумаченка, товаришу лейтенант! А німець плохий. Багато крові втратив, лікаря треба.
З кушетки долинув стогін, поранений розплющив очі і спробував підвестись, але, знесилений, знову впав на спину.
— Лежіть, лежіть! — Лейтенант підійшов до нього.
Вигляд пораненого справді був поганий: пов’язка рясно просочилася кров’ю, на блідому обличчі злякано бігали запалені очі. Старанно підбираючи німецькі слова, лейтенант запитав:
— Що ви робили біля пакгауза?
Поранений окинув поглядом кімнату, на мить затримав його на своїх речах, що купкою лежали на столі, і з зусиллям відповів:
— Дивився… Я не знав, що не можна… Цікаві літаки… Я таких раніше не бачив.
— Чому побігли, коли вас гукнув вартовий?
— Я подумав, він крикнув мені, щоб я мерщій проходив… І поквапився… А коли над головою просвистіли кулі, просто злякався… Прикро померти тепер, після війни.
— За документами ви з Еберсвальде. Що ви робили в цьому містечку?
— Розшукував сестру… Мені казали, хтось бачив її тут… Війна порозкидала багато сімей, у тому числі й мою… Сестри я не знайшов… — Поранений говорив через силу. Паузи між фразами довшали, дихав він важко й часто. Стомлений розмовою, він знов заплющив очі.
— Йому в госпіталь треба, — пошепки кинув сержант.
— Де ж той госпіталь! — так само пошепки відповів лейтенант. — За вісімдесят кілометрів! Поки зберуться, надішлють машину, відвезуть, він і дуба вріже.
— А коли в санчастину до авіаторів?
— Теж не близький світ. Бачите, в якому він стані… — Лейтенант урвав мову й запитливо подивився на Петрова, котрий саме повернувся. — Ну, щось знайшли? — запитав нетерпляче.
— Ні… нічого… — пригнічено вичавив з себе Петров, відчуваючи, що провина його через невдалі пошуки збільшилась.
— Так я і знав! Ех, Петров, Петров, матимемо тепер клопоту аж по зав’язки! Поки можете йти, не до вас тут… Ось що, сержанте, подзвоніть у місцеву лікарню, хай висилають «швидку допомогу». Скажете: нещасний випадок.
Сержант поманив лейтенанта у дальній куток і тихо запитав:
— Охороняти його будемо, якщо повезуть до лікарні?
— Якого біса охороняти, цього… — Лейтенант вилаявся крізь зуби. — Звичайнісінький собі німець!
Знов наблизившись до пораненого, він запитав:
— Ви тримали щось у руках, коли стояли біля пакгауза?
Німець розплющив очі і з зусиллям вимовив:
— Ні… Нічого… Хіба що носовичок… У мене нежить.
Лейтенант підійшов до вікна. Туман щільно огортав усе довкола, розчиняючи в собі контури навіть близьких дерев. Лише гола мокра гілка, що тремтіла біля шибки, виразно вимальовувалась на бруднувато-білястому тлі.
«Звісно, носовик здаля міг здатися розгорнутим зошитом чи блокнотом. У таку погоду розрізнити важко… Капосна історія!» — думав лейтенант, дивлячись у туманну імлу.
Хвилин за десять приїхала «швидка допомога». Лікар, оглянувши пораненого, скрушно похитав головою.
— Госпіталізація! Негайна госпіталізація! — коротко але рішуче кинув він.
— А чи витримає він тривалу дорогу до госпіталю?
— Це залежатиме від багатьох чинників. Проте краще не ризикувати. Якщо не заперечуєте, можу покласти його до нашої лікарні. У нас, правда, вщент повно, та одне місце знайдемо.
— Тоді везіть до себе. Про стан здоров’я дзвоніть мені по цьому телефону. — Командир дав лікареві аркушик паперу.
Пораненого забрали. Тепер можна було доповідати начальству про те, що трапилось. Лейтенант пройшовся по кімнаті, спідлоба позираючи на телефонний апарат, що вилискував чорним ебонітом. Неохоче наблизився до нього, простягнув був руку, щоб узяти трубку, але передумав: «Ще встигну. Прочуханка однаково нікуди не дінеться!» Сів до стола, невдоволено поглянув на речі пораненого — забув передати санітарові! — і взявся писати рапорт. Час від часу його відволікали поточні справи, і коли рапорт нарешті був готовий, день уже хилився до вечора. Ще раз сердито скосивши очі на телефон, наче то він спричинився до лиха, лейтенант тяжко зітхнув, зняв трубку і попросив з’єднати його з сусіднім містом, де був розташований штаб частини. Міський телефон було зайнято. За кілька хвилин подзвонив ще. Знову зайнято. Лейтенант розгорнув газету, відібрану у німця, і, відхилившись на спинку стільця, став переглядати інформацію. Німецьку мову він знав погано, окремі слова, а іноді й цілі речення були незрозумілі, але загальний зміст інформаційних повідомлень все ж уловлював. Проглянувши кілька інформацій, згорнув газету і на останній сторінці побачив напівзаповнений кросворд. «Цікаво, чи зумію я, з моїм знанням мови, розгадати бодай кілька слів?» — подумав лейтенант, витягаючи з кишені кітеля олівець. Однак рука так і застигла в повітрі.
Те, що він побачив, вкрай вразило його. Записи в клітках не мали нічого спільного з визначенням слів! З лівого боку кросворда, що своєю конфігурацією нагадував прямокутник, по горизонталям було вписано групи цифр. Подібні цифри стояли і в кліточках правої частини кросворда, але розташовані були вертикально.
«Що це… шифр? Поки що ясно одне: цифри вписано в кліточки кросворда для того, щоб запис на газеті було важче помітити. Але що вони означають?..»
Лейтенант згорнув аркушик паперу навпіл і з одного боку переписав у стовпчик цифри, занотовані горизонтально, а з другого, так само одну під одною, записані вертикально. Якусь мить він замислено дивився на них, відтак підвівся і швидко вийшов з кімнати.
Знайшовши на майданчику інженера, який керував розвантаженням, лейтенант подав йому розгорнутий аркушик.
— Товаришу майор, ці цифри вам нічого не нагадують?
Майор неуважно поглянув на запис, він поспішав і не хотів, щоб йому заважали балачками.
— Нагадують. В моїй записній книжці теж записано номера облігацій, тільки вони довші за ваші. Мабуть, і виграш буде більший, — посміхнувся інженер і відвернувся, відчайдушно вимахуючи рукою, загукав комусь: — Ліворуч! Забирайте ліворуч!
— Пробачте, товаришу майор, але справа серйозна!
Майор ще раз глянув на цифри.
— Уявлення не маю… Хоча… Дайте-но сюди! — Він узяв аркушик у руки. — Так і є! Номери літаків у цьому стовпчику. А це… це номери тягачів і газозаправників. Де ви їх знайшли? У затриманого?
— Так, у пораненого. Одного тільки не розумію: навіщо йому було стирчати тут, коли він міг зробити це на шосе під час транспортування?
— По шосе машини йдуть з зачохленими носами — номерів не видно.
— Все ясно! Спасибі!
Лейтенант рушив до пакгауза, де помітили німця. Ось тут він стояв. На вологому ґрунті чітко видно сліди його черевиків. Слід вів до дороги, а звідти до лісу. Лейтенант поволі посувався поруч із слідами, часом присідав навпочіпки, уважно придивляючись до кожного кущика зів’ялої трави, до кожної гілочки. І неподалік від дороги, в невеличкому кюветі, знайшов те, що шукав, — світло-брунатного кольору олівець застряв між сухими, наче з’їденими іржею, стеблинами придорожнього бур’яну.
Повернувшись у будинок, лейтенант знову присунув до себе газету і провів на її полях кілька ліній знайденим олівцем, потім порівняв колір і відтінок кожної лінії з записом у кросворді. Сумніву не лишилось: цифри в кліточках було написано тим самим світло-сірим грифелем. Щоб перевірити себе ще раз, лейтенант вивів двійку, трійку, почав виводити одиницю, але телефонний дзвінок обірвав цю графічну експертизу. Довелося відкласти олівець і зняти трубку. Дзвонив лікар:
— Камрад лейтенант! Я дзвоню вам з приводу пораненого.
— Дуже до речі, я вас слухаю. Як він там?
— Рана не така небезпечна, як я гадав. Стан пристойний. Але я турбую вас з іншого, приводу. Оглядаючи рану, я побачив у нього під пахвою татуїровку.
— Ну й що з того?
— Річ у тому, що такі татуїровки, — вони визначають групу крові,— робили тільки есесівцям, щоб у разі необхідності можна було негайно подати медичну допомогу… Повірте мені, камрад, я ненавиджу цих недолюдків! А поранений явно з них.
— Дуже вдячний вам, товаришу! Я вживу заходів.