Страница 26 из 118
Нарешті посипався цемент і по боках, камінь ворухнувся. Вибиваючись з останніх сил, загнав лом глибше, вчепився в нього обома руками й повис, підібравши ноги. Ага-ага, піддаєшся! Якщо взяти тепер згори… Та згори брати не довелося. З несподіваною легкістю великий, плескуватий камінь вислизнув з свого гнізда і глухо вдарився об землю. Силою інерції кинуло додолу і Вайса.
За якусь долю секунди він підвівся па ноги. Просунута в отвір рука схопила щось невеличке й напівкругле. Підкова! Чорт забери, вони замурували в огорожу підкову па щастя! Ще не вірячи власним очам, Вайс нишпорив в отворі, обдираючи до крові нігті, дряпав каміння.
«А може, далі, за підковою… може, підкову саме тому тут і замурували… Ще раз перевірити щупом…»
До щупа його рука не встигла дотягнутись. Хтось ударив його по плечу, яскраво блимнув гострий промінь електричного ліхтарика, засліпивши Вайсові очі. Інстинктивно він відскочив у бік. Та ліхтарик уже погас. На тлі стіни вимальовувалися лише три темних постаті.
— Диви, знову білий пацюк! — скоріше з подивом, ніж з погрозою, вигукнув найнижчий з трьох.
— А-а, це ти, падлюко! — проревів найвищий і найкремезніший. — Зараз я тобі покажу, як вживати недозволені прийоми!
Темна постать метнулась уперед, та Вайс знову встиг відскочити. Рука його затиснула пістолет. Тепер він був певен, що злощасна підкова була лише позначкою місця, де сховано скарб, за яким він полював. Думка про багатство, яке вислизнуло в нього з-під носа, довела до нестями. Палець сам натиснув на курок. Хтось у темряві зойкнув, на жаль, не здоровань, бо він навалився на Вайса, збив його з ніг, притиснув вагою свого тіла до землі.
— Забери в нього пістолет! — гукнув здоровань тому, хто надбіг.
Важка ступня розчавила Вайсу пальці, пістолет випав. Згадавши про ніж біля отвору в стіні, Вайс крутнувся. Тепер усі його зусилля були спрямовані на те, щоб підкотитися до цього отвору. Вчепившись нападнику зубами в підборіддя, він пручнувся, і обоє підкотилися до стіни. Здоровань ревів від люті й болю, бо зуби суперника все глибше вгризалися йому в тіло.
— Та бий же його, бий, чого ти стоїш! Це не пацюк, а бульдог! — люто вигукнув здоровань.
Вайс устиг помітити, як над головою його майнуло щось схоже на палицю. В останньому зусиллі він випростав руку й схопив, як йому здалося, ніж. Але то був не ніж. То була підкова.
Так з затиснутою у руці «підковою щастя» його і знайшли наступного ранку жителі Донго.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Коли сон не бере
Велике місто огорнула нічна темрява. Її не здатні подолати напівпригашені ліхтарі. Вони вихоплюють з темряви лише невеличкі, тьмяно освітлені цяточки простору навколо стовпів, і від цього тіні будинків здаються ще глибшими, а самі будівлі зливаються в суцільну непроникну стіну. Дуже рідко, подекуди їхню чорну німоту, мов крик про допомогу, проривають прочинені вікна, за якими ще не згасло світло. Хтось не спить…
… Горить нічник у кімнаті Маріанни. Він освітлює тільки узголів’я, у кімнаті ж панує напівморок, який поглинає контури знайомих з дитинства речей. Через це почуття відчуження від усього, що досі було сталим світом дівчини, більшає. Як дивно може ущільнитись час! Маріанні здається, ніби між позавчорашнім і сьогоднішнім днем пролягли роки, і її серце, розкрите для радощів, мов розтулена долоня, зібгалось у пересохлу грудочку. Дмухни на неї — і вона розлетиться на порошинки, лишивши у грудях саму порожнечу. Батько й мати не розуміють, що з нею коїться, вважають, що вона тужить за Рамоні. Знали б, вони, як мало він для неї тепер важить. Навіть не мало, взагалі не існує. Мучить її інше — думки про життя і смерть. Досить було б не наспіти вчасно Фреду, і її б не стало. Все лишилося б, а її не було. Ніби з шкільної дошки начисто стерли написане. Що ж таке тоді життя? Кудись же мусить подітися все те, що було твоїм єством? Якщо все зникає, виходить, все знецінюється: добро і зло, справедливість і несправедливість, правда і неправда. їх зрівнює, приводить до одного знаменника смерть… А хіба варто жити без правди, без віри в її вічність і непорушність? Батько каже, що вона мало не загубила свою безсмертну душу, прирікши її на вічні тортури. А що таке вічність? Щось незбагненно безкінечне. Бо скільки б не посувалася людина вперед у вивченні всесвіту, однаково лишатиметься попереду непізнане. Отже, людині, всім людям разом, ніколи ні за яку ціну не дізнатися всієї правди. Вона завжди тікатиме в безкінечність… Як важко все це збагнути! Гірке почуття безпорадності проймає душу. Стіни кімнати ніби враз розсунулися, викинувши Маріанну в неозору пустелю. І сипучі піски сумнівів засипають її, засипають так, що й дихати вже несила…
… Зелений низько нахилений абажур ховає в тіні голову Умберто Вісконте. Тінь розмила зморшки на обличчі, й воно скидається на застиглий, почорнілий від часу іконописний лик. Живими здаються лише очі — в їх гарячковому блиску безсоння двох сповнених роздумів ночей. Сторінка за сторінкою він переглянув усе своє життя і розумів тепер, у чому схибив: дієву любов до ближнього він силкувався втиснути в куці рамки догми: тут боже, а тут людське. Був час, коли він мало не переступив цієї межі. Включившись у рух Опору, діяв поруч комуністів, вбачаючи в них могутню силу, єдино послідовну в своїй боротьбі з фашизмом. Висновки, яких тоді дійшов, його злякали, мов страус, він по війні сховав голову у звичну сферу релігійних обмежень. В його очах ці обмеження були вуздечкою, що допоможе тримати народ. Проти кого ж ти йшов? Проти самого себе?.. Навіть єдине своє дитя віддав у науку до святенників, яких сам зневажав. І от наслідки: вони зростили з неї тендітну квітку, що під подихами життя мало не зламалась. її могла зірвати кожна простягнута до неї рука… Умберто Вісконте сторожко прислухається. Але з кімнати Маріанни не долинає ні звуку. Хвала мадонні, дівчинка спить!
… Никає з кутка в куток своєї кімнати Джузеппе. Він силкується обміркувати те, що мусить сьогодні написати, та ніяк не може зібратися з думками. Його душить гнів, він усе ще під враженням пережитого вдень приниження. Насмішкувата, зверхня посмішка Фреда пече його, наче дотик розпеченого заліза. І певен же, сволота, що Джузеппе злякався його! За інших обставин хай би спробував стріляти, хай би робив що завгодно, один-два прийоми самбо — і лежав би лантухом на підлозі. А фото… Дозволили б обставини… Нічого, він йому цього не подарує! Мине не так багато часу… Рвучко повернувшись, Джузеппе підходить до маленького столика, що править йому за письмовий, і, підсунувши незайманий аркуш паперу, починає писати…
… Джованна щойно повернулася з кабаре і не встигла не те що покластися в ліжко, а навіть стягнути з себе сукню. її нудить від випитого вина, на оголених плечах вона відчуває липкі дотики чужих рук, що тягли її після кожного виступу до столиків. Пити з відвідувачами кабаре входить в її обов’язки співачки. І, певно, не тільки пити. Власник кабаре, синьйор Джуліо, сьогодні недвозначно натякнув, що їй не завадило б обновити свій туалет, а коли вона спитала, звідки на це взяти грошей, тільки гидко посміхнувся: «Не прикидайсь овечкою, крихітко!» Джованна й справді почуває себе овечкою, на яку чатує зграя вовків. Рано чи пізно, а котрийсь з них затягне її у своє лігво, і тоді… От тобі й кар’єра співачки! Ніхто з знавців тебе не помітить, ніхто не запише твого голосу на пластинку, не запропонує вчитися далі. Так буває тільки в кіно. І ніхто ніколи з тобою не одружиться, бо з дівчатами з кабаре взагалі не беруть шлюбу. Навіть Паоло. Він поїхав — і наче крізь землю провалився, не спромігся й листівки написати. А-а… під три чорти Паоло! Таких, як він, вона знайде скільки завгодно, тільки пальцем помани. В них будуть хоч гроші, а не дуля в кишені. Коли вже мати коханця… Смикнувши сукню так, що аж затріщали шви, Джованна падає на ліжко поверх ковдри. Плечі її здригаються. «Свята мадонно, свята мадонно, — крізь схлипування промовляє вона, — ти ж бачиш моє серце, я хотіла бути чесною дівчиною…»