Страница 19 из 118
— Умберто. Умберто Вісконте. Це ім’я і прізвище знають не тільки в Римі.
— Так, так… Один з найпопулярніших лідерів лівого крила християнсько-демократичної партії. Я знаю синьйора Умберто і завжди захоплювався його діяльністю. Її він провадив з упертою послідовністю, незважаючи на неласку Ватикану. Боюсь, бідна дівчина утруднить становище батька. Гм-м, як же бути?
— Відвезти її додому і тим самим запобігти виникненню скандальних чуток. Це буде найліпший вихід для всіх: Рамоні, батька, самої Маріанни. Вона транспортабельна, Мартін? — запитав Григорій.
— Так. Але не в цьому річ. Мене мучить думка, як це позначиться на душевному стані бідолашної.
— Синьйор Умберто — культурна людина, — втрутився Джузеппе. — Якщо ви, синьйор Матіні, як лікар, або ви, синьйор Шульц, як безпосередній свідок того, що тут сталося, попередите родину про стан Маріанни, як багато важитиме для неї спокій…
— Ви маєте рацію, — Матіні схвально закивав головою. — Лише створивши вдома відповідну атмосферу, ми можемо вручити дівчину батькам. Зараз ще раз подивлюсь, як вона себе почуває. Хай полежить, виплачеться, — така розрядка буде корисною! — а тим часом ви, Фред, оскільки за хворою потрібен догляд…
— Гаразд. Не дуже приємна місія, та що ж удієш! Ви поки побудьте тут, щоб я міг поговорити з Маріанною наодинці. Піду спробую умовити її повернутися додому. Не заручившись її згодою, нема сенсу їхати до батьків.
В опочивальні й досі панував розгардіяш. Мов порозкидані шквальним вітром, на зсунутих з місця стільцях валялися серветки, рушники, плескаті пляшки з прохололою водою, абияк кинуті сукня, комбінація, панчохи, інші речі дівочого туалету. І, як відгомін бурі, що тут пронеслася, з ліжка долинав переривчастий плач.
Стоячи навколішках біля узголів’я ліжка, Лідія гладила голову і плечі дівчини, тихенько щось примовляючи.
— Маріанно! — обережно покликав Григорій, кивком голови вказуючи Лідії на двері, щоб та вийшла.
Почувши голос Григорія, Маріанна сховала обличчя в подушку, плечі її затремтіли в новому, пароксизмі плачу.
— Ну, годі ж бо, годі, дитинко! Давайте вдвох поміркуємо, що нам тепер робити. Ви ж не захочете тут лишитись, правда?
— Мені байдуже, байдуже, байдуже… мені все тепер байдуже!
— Коли б вам було байдуже, ви б не плакали так розпачливо. Байдуже серце мертве, а ваше живе. Для горя і, повірте мені, для радощів. Те горе, що вас спіткало, пронесеться, мов гроза, і тільки очистить вашу душу від усього накопиченого в ній через недосвідченість, зайву довірливість, легковажність. Ви самі побачите, який тягар спаде з вашої душі, як по-новому ви почнете все сприймати, яку ціну набудуть у ваших очах зовсім звичайні речі: можливість рухатися, вільно дихати, підставляти обличчя сонцю, вітру, дощу, зустрічатися з друзями, входити в рідну домівку, де на тебе чекають найдорожчі в світі люди. Я ваш друг, Маріанно, старший і досвідченіший, і мені так би хотілось, щоб ви вдумались у мої слова…
Маріанна принишкла, потім несміливо повернула до Григорія заплакане обличчя.
— Фред, не дивіться на мене, тільки дайте свою руку!
Я вам розповім усе, все. Обіцяйте, що не будете на мене дивитись.
Не треба, не треба, Маріанно! Я приблизно здогадуюсь.
— Ні, ні! Ви не можете здогадатись… Він намовив мене сказати вдома, що я з ним… що я з іншими… О, Фред, ви не можете навіть уявити!.. Коли батько мені сказав… коли він назвав мене… коли я збагнула…
— Не треба, не треба про це. Я забороняю вам, чуєте?! Забагато честі для нього так побиватися… Ніхто не повинен знати, і ніхто ніколи не дізнається, що сталося. Всі ми тут ваші друзі, всі дбаємо про те, щоб вам краще було. Якщо ви не будете плакати, якщо слухатиметесь лікаря, — він мій друг, він дуже хороша людина! — за якусь годину я сам відвезу вас додому… Обіцяєте мені більше не згадувати, не плакати?
Обливаючись сльозами, Маріанна запевняла, що вона не плаче, що в неї сухі очі, і ствердно кивала головою, погоджуючись на все, аби тільки швидше її звідси забрали…
Хвилин за п’ять Григорій і Джузеппе вже їхали вулицями вечірнього міста.
Сівши в машину, Григорій відразу заплющив очі. Перед розмовою з Умберто Вісконте йому хотілося хоч трохи спочити — він знав, що вона буде нелегка. Шерех шин, легке погойдування заколисували. На якусь мить його здолала дрімота, і він не відразу зрозумів, чому це машина стоїть, а він сам, подавшись усім тулубом уперед, мало не таранить головою вітрове скло. Лише глянувши на руки Джузеппе, немов прип’яті до керма, побілілі в суглобах, Григорій заднім числом збагнув, що неприємний звук, який долинув до його слуху, наче крізь вату, був скреготом гальм. Попереду зчепилися крилами дві машини, і їх авто спинилося буквально за кілька сантиметрів від багажника тієї, що йшла на обгін.
— Ху-у! — Джузеппе витер долонею спітніле чоло. — Сьогодні ми вдруге зазираємо у потойбічний світ. Чи не надто часто?
— Для одного дня забагато! — посміхнувся Григорій. — Але зважте: обидва рази нам пощастило. Хотів би я, щоб так само щасливо закінчилися і мої дипломатичні переговори з батьком Маріанни. До речі, чому саме на Маріанну накинув оком Рамоні? З слів Матіні я зрозумів, що ідеали Умберто Вісконте і погляди вашого патрона полярно протилежні. Чому ж тоді він прагне одружитися саме з його дочкою?
Джузеппе деякий час вів машину мовчки.
— Посаг! — кинув він раптом. — Синьйор Умберто — людина заможна, Маріанна в батька одиначка…
— Але ж покійний граф Рамоні теж був людиною багатою і після нього все успадкував небіж, тобто Вітторіо?
— Не так багато, як усі думають. Старий волів свої акції і готівку тримати при собі, в замку.
Розмова урвалася. Джузеппе явно не хотів її продовжувати, а для Григорія все і без того стало ясним. Тепер він знав, як і про що говоритиме з Умберто Вісконте.
Тієї ночі Григорій заснув лише під ранок. Із справами Маріанни вони з Матіні впорались ще до півночі, але, збуджені щойно пережитим, радістю зустрічі після довгої розлуки, все говорили й говорили, навіть погасивши світло і поклавшися в ліжка. Перебрали спільні спогади і обговорили практичні заходи щодо влаштування Агнеси та Ірене, а потім, як завжди, сягнули в нетрі філософських і моральних проблем і, продираючись через хащі та колючки суперечностей, шукали виходу для людства, яке відроджувані темні сили поволі, але неухильно штовхали до прірви нової війни.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Зустріч біля тайника
Матіні і Григорій похапцем снідали, не помічаючи ображеного вигляду Стефанії.
Дізнавшись учора ввечері, хто у них ночуватиме, — подумати тільки: найліпший друг сердешного Мартіна! — стара домоправителька вдосвіта збігала за продуктами і, не рахуючись з витратами, накупила стільки всякої всячини, що ледве додому дотягла. Зате і сніданок вийшов королівський: салат з креветками, смажена риба, курчата, такі молоденькі і ніжні, що хоч губами їх їж, пухкі, тільки-но з духовки булочки, м’який, наче масло, овечий сир, запашний мед… І ось усю цю розкіш, усі приготовлені страви вони ковтають з таким відсутнім виглядом, ніби ті наїдки звичайна річ, ніби зараз не повоєнний час з божевільними цінами й чорним ринком, а ті далекі благословенні дні, коли вас тягли за поли до яток з птицею, м’ясом, овочами, молоком, коли ліра була лірою і сьогодні, і завтра, і позавтра, і десять років.
Втім, Матіні хитрував, тільки вдавав, що не бачить Стефанії. З служниць вона вже давно перетворилась для нього на родичку, і зараз він сушив собі голову роздумами, як делікатно примусити її виїхати раніше, ніж обоє вони передбачали ще вчора вранці.
— Ага, Стефаніє, я ж вам і не сказав, як нечувано мені вчора пощастило! — вигукнув він з не зовсім щирим пожвавленням.-- Уявіть, ще й лікарню свою не відкрив, а вже маю першу пацієнтку!
Стара жінка підозріло глянула на Матіні. Вона відчувала, що цю розмову він завів неспроста.
— Чому ж би не знайти! На дурничку хто не побіжить. Усім же відомо: до синьйора лікаря можна прийти без копійки в кишені, ще й на ліки одержати, — про всяк випадок ущипливо кинула вона.