Страница 52 из 71
Мене врятували давній друг доктор Спок, щасливий випадок і бабця Надія.
«Я знаю, ти в це не віриш, але, здається, в тебе немає іншого виходу. Це хоча б шанс. Тільки спробуймо», — сказав доктор Спок. Я лежав на дивані із заплющеними очима: «Ти про що?» — «Та тут... є одна бабця. Кажуть, з мертвих піднімає», — тихо відповів Спок. Я осміхнувся через силу: «Ну, ти, Спок, даєш. Яка ще до біса бабця?» — «Звичайна бабця. Точніше, незвичайна бабця. От дядько мій до неї їздив із серцем. Допомогла наче. (Дядько в Спока — солідний мужик, директор цукрового заводу.) Ну, що ти втрачаєш? Давай з’їздимо, це недалеко за містом, подивишся, поговориш, не сподобається — вшиємось геть!» — «Що я втрачаю? Час!!!» — пошепки крикнув я. «Часу не існує. Ти ж знаєш...», — філософськи вимовив Спок. «А смерть?» — «Лише як юридичний факт».
Наступного дня ми поїхали до бабці. Її звали символічно — Надія. Вона лікувала дивно: у кімнаті, де бігали і верещали онуки — стояли на голові і перевертали з ніг на голову весь дім, вона ставила на скроні і спину звичайні літрові скляні банки і била, дуже боляче давила під руками і в пах. «Боїшся?» — запитала вона, коли я тільки-но переступив поріг. «Чого?» — «Смерті. Панікуєш інколи?» — «Ні», — хоча насправді кілька разів я був близьким до такого стану і лише неймовірним зусиллям волі повертався у відносний спокій. «Тоді вилікую!» — «А що ви мені лікуватимете?» — «Те, що у тебе болить. Голову. Вона розумна, але вражена Місяцем». — «Чим?» — здивувався я. «Місяцем.
Він оселив у тобі павука, який їсть зсередини. Уже майже з’їв... Але ти маєш мені вірити!» І я їй повірив. У мене однаково не було вибору.
Я їздив до неї рік. Ми потоваришували. Виявилося, в баби Наді лікується чи не половина міста, серед них і лікарі, і головні лікарі. Не всім вона могла допомогти, але мені — змогла. Щоправда, я нагуляв тіла ще на 15 кілограмів, бо щоб таке лікування не пішло коту під хвіст, треба було добре їсти. Та вагу можна скинути, біль — ні. Дякую тобі, бабо Надіє, за моє нове життя!
Юнаком я передчував своє скоре доросле майбутнє з великим нетерпінням. Але нецікаво жити стало дуже швидко, бо незнання багатьох фактів я легко замінив знанням деяких закономірностей. Усьому виною — книги, яких я прочитав занадто багато. У них для уважної людини сказано все, що треба для того, щоб не вмерти від несподіванок існування і не дивуватися майже нічому. Книги — справжнє зло для справжнього життя. Їх усі треба спалити.
5. Весілля
Хтось із письменників, здається, Флобер, мав рацію, коли казав, що передчуття значно приємніше, аніж сама подія. У передчутті ми будуємо ідеальну схему, ідеальний розвиток, ідеальний фінал. Звісно ж, реальність трохи інакша, м’яко кажучи. Тому й передчуття приємніше, а подія не виправдує сподівань. Як і саме життя.
Чи мені це казати, сидячи тут, на даху? Я добре уявляю, як пан Х. тепер сидить у шкіряному кріслі VIP-ложі і з посмішкою дивиться футбол. Як ввічливо сприймає компліменти про гру своїх улюбленців, як п’є улюблений зелений чай із лимоном, який турботливо носить голова місцевої федерації футболу, начальник обласної міліції, а може, і сам губернатор. Нічого, я почекаю. Я маю терпіння. На табло — скромний рахунок 0:1. Як і очікувалося, наша команда програє, але ж хто кине в хлопців хоча б один камінець? Вони і так сотворили диво! Хто б взагалі міг мріяти, що наша калічна команда спроможеться вийти в одну четверту фіналу Кубка країни!?
Отже, моя доля, як і доля моєї родини, мало чим відрізнялася від інших — таких доль в Україні сотні тисяч: революція, громадянська війна, боротьба з куркулями, бідність, Сибір, голодомор, війна, розруха, знову голод, сподівання, дитсадок, школа, інститут, «перебудова», розпад СРСР, незалежність, безлад, хаос, демократія, розчарування... Я хіба що добре грав у шахи, звання кандидата в майстри спорту здобувши ще в школі, та, на щастя, мені вистачило розуму і волі зрозуміти, що видатним шахістом я ніколи не стану, а бути посереднім... Але шахи залишились улюбленим хобі, і я вдячний шахівниці за моменти виняткової зосередженості, тиші та спокою, які вона дарувала.
Жінки — повна протилежність шахів. За гру з ними не надають звань майстрів спорту, не вручають золотих чи срібних нагород і грошових премій, з ними все просто: жінка або твоя, або ні. Я обожнював грати з ними, гратися з ними, обожнював, коли вони гралися зі мною і грали мною; я вигравав і програвав, але не переймався, бо цінував процес, а не результат. Я порівняв би їх із рулеткою, але й там інколи випадає зеро. Тож моє одруження — історія, варта окремої розповіді. У ній, наче у дзеркалі, відбилися всі суперечності мого характеру. Ми скоро розлучилися, і єдиним чудесним плодом шлюбу став син. Спочатку його наявність обтяжувала, хоча він, наче повторюючи мою долю, і жив далеко від мене. Та з часом я полюбив його, хоча ні, спочатку не сина, а саму думку про нього. Думку про те, що в мене є син, що я батько, а потім уже я полюбив і його самого.
На жаль, нам не пощастило поспілкуватися досхочу, та я впевнений, що кров скаже своє слово, як сказала кров своє слово в моєму випадку з батьком. Я знаю: син виросте людиною. Він усе зробить так, як слід. Він обов’язково стане самим собою, це найголовніше. І якщо він колись запустить якого-небудь покидька в повітря, я не буду його сварити.
Із друзями я жартував, що одружився з суто медичною метою: «Бабуся казали, що мій головний біль — від нерегулярного сексу. Тому мені треба терміново одружитись — і все владнається!» — «То чому ж ти тоді розлучився?!» — здивовано питали друзі через рік. «Бо зрозумів, що проти головного болю одруження — поганий засіб, радше навпаки!» — уже цілком серйозно відповідав я.
Насправді все відбувалося не так. Я одружився через нестачу коштів на таксі, безсоння матері моєї дівчини та брак зручного місця для сексу. Ми це робили на дивані, що стояв у маленькій кухні, як правило, десь після півночі, а за стіною у кімнаті тихесенько спала її матуся. Так тихо, що було незрозуміло, спить вона чи ні. Я й досі підозрюю, що вона страждала на хронічне безсоння. Тому доводилося вичікувати, боротися з бажанням та рипучим диваном або сповзати на холодну підлогу, підкладаючи тоненький плед, а потім іти додому через усе місто, невелике місто, але все ж таки — кожної ночі, часто під дощем чи в мороз, ходити ним не так уже безпечно й весело. Тому я, за браком досвіду вирішивши, що все це — кухня, холодна підлога, безсоння її мами, любощі, камбек додому — і є кохання, надумав одружитися. Це вирішувало всі наші проблеми з сексом. Так банально, але так життєво.
У період підготовки до весілля я раптом відкрив у майбутній дружині багато нових якостей, про які навіть і не здогадувався — ні рипучий диван, ні холодна підлога кухні не давали можливостей їх знайти. Але останніми днями з’ясувалось, що вона досить жадібна людина, а жадібність я вважаю ще гіршою вадою, ніж брак почуття гумору. Та чимось же потрібно жертвувати: шлюб — це ж компроміс, чи не так? — тому до деяких поступок я був морально готовий. До того ж я, напевно, міг і помилятись, і нас насправді чекало щасливе подружнє життя, хто знає? Тобто я себе втішав і обманював, як тільки міг.
Цей день я пам’ятаю вибірково, лише найяскравіші моменти. На мене одягли чужий костюм і чужу краватку — золоті обручки, із тихим глухим криком знявши гроші з ощадної книжки, купив дід Петро, хтось із родичів позичив гроші на ресторан. Себто все як у людей, хоча я і пручався, наче відчуваючи, що і гроші, і нерви витрачаються дарма. З самого ранку нас мордували спаплюженими містом народними традиціями й усілякими ідіотськими ритуалами нескінченні родичі з обох боків, які тут, посеред асфальту і бетону, мали вигляд стада переляканих африканських зебр у Манхеттені. У їхніх діях я ледь відшукував малу краплину традиційної логіки, та саме ця краплина допомогла дожити до ЗАГСу. Але совдепівські традиції вразили ще більше: я ніби посвячувався в делегати з’їзду комуністичної партії, а не одружувався! Я ледь витримав потворно-нудний ритуал, почувався вкрай непевно, мені хотілося крикнути: «Усе, досить, я не хочу!», але я не набрався мужності.