Страница 9 из 29
— Та стривайте! Дайте слово сказати, — проситься ваш земляк чи знайомий.
— Не дам, — кажете ви. — Бо так робити не можна. Хто ж до нас ходитиме, якщо ми самі себе забуваємо. Хто? Я вас, земляче, питаю!
— Розумієте… — знову він.
— Розумію, — це вже ви. — Я все розумію. А от моя жінка (вона не дасть збрехати) не хоче цього розуміти. Чого це Чупруни, — так і каже, — до нас не заходять? Може, чогось образились?!
— За що? На вас ображатись, так це треба свинею бути. Цієї неділі неодмінно будемо у вас. Ви нікуди часом не збираєтесь?
— Оце завжди так виходить, — починайте здалеку. — Ви завжди збираєтесь тоді, коли нас нема. Це ви просто смієтеся з нас. Слово честі. Ми ж цієї неділі якраз теж у гості запрошені. Можна було б і не йти, бо якщо між нами кажучи, то це не люди, а… І не хочу цим словом рота паскудити. Але йдемо. Бо, як між нами, то від цієї людини дещо залежить. По роботі. А жінка в нього… Ну, справжня мегера. Бачили б ви її очі — балухи з орбіт вилазять. Справжня жаба-зеленуха. Ще й халат зелений носить…
У цей мент помічаєте, що й у жінки вашого земляка очі не кращі. Починаєте клясти себе в душі… «І смикнув мене чорт за язика». Так воно вже в природі ведеться. Варто вам про чиїсь зуби чи очі згадати, як, дивитесь, у вашого знайомого чи знайомої вони такі самі. Та не розгублюйтесь, а спокійнісінько, намагаючись говорити в тому ж тоні, кажіть:
— Так оце йдемо. Бо в нього жінка все може. Замовте шкуру мамонта — з-під землі викопає. Потрібне вам опудало макаки (це я для прикладу, не ображайтеся) — завтра принесе. Свинячі роги їй легше дістати, ніж вам звичайну соску в аптеці… Так приходьте, не забувайте…
Адресу при цьому називати не обов'язково. Навіть коли ви переїхали на нову квартиру на тому тижні. Потисніть руку, мило посміхніться і йдіть. Якщо ж несподівано земляк схаменеться й скаже:
— О, ледь не забув, а де ж ви живете?
Не пробуйте непритомніти. Це вам нічого не дасть. Удайте, що ви дуже здивовані.
— Ти глянь! А я хіба вам не казав? От голова, і як це я? Півгодини добрих убили на дрібниці, а про головне забули.
Тепер присядьте. Якщо під вами сніг, малюйте схему на снігу. Пісок? Малюйте на піску. Малюйте й розказуйте, як до вас потрапити. А як нема ні снігу, ні піску, то шукайте клаптик паперу, бо інакше вони до вас не втраплять нізащо в світі. По-перше, ви живете в чорта в зубах, по-друге, туди ніякий транспорт не ходить, по-третє, наймати таксі — це дати із себе здерти шкуру. Це при умові, якщо таксист вас туди повезе. По-четверте, їхати треба з самого ранку, то до вечора можна й добратись. Приїдете — орієнтуйтесь по калюжі. Це майже поруч із вами. Не калюжа — Індійський океан: узимку не замерзає, влітку не висихає. Після цього починайте клясти міськкомунгосп, а заодно поцікавтесь у земляка, чи він випадково не знає, до якого часу це триватиме. Для повного уявлення розкажіть два-три епізоди про калюжу.
Можна й такі:
— Повірте, не брешу, у тій калюжі вже два епілептики втопились. Вас випадково не переслідує ця чорна хвороба? Ну, слава богу. Бо можете захлинутись одразу. Машина, бува, заїде, так ніс трактором вирвуть, а кузов там залишається. А ви хочете таксі брати? Хто вас туди повезе? Та це ще не біда — півбіди, — розказуєте ви якомога правдивіше. — Обійдете цю калюжу, то одразу беріть очі в руки — під ноги вдивляйтесь. Бо якщо не оглядатиметесь, то скрутите собі в'язи: дітиська познімали з люків чавунні плити, здали на металолом. У нас сусіда з тринадцятої квартири впав, то вже рік, як ходить із скрученою вбік головою. Ніяка медицина виправити не може.
Після цього не забудьте нагадати про мікрорайонних псів, що гасають невпорядкованими вулицями, як вовкодави. Всі без намордників, а чужих нюхом чують за кілометр. Але найстрашніше не це. Найстрашніше те, ради чого ви ото сьогодні вибрались у центр: дістати хімікатів. Бо від блощиць і тарганів уже спасу нема.
— Ну, нічим не виводяться, хоч сядь та й плач. Чого вже не пробували: й каштани клали, й торф. Виварювали черепки з лопухами. Настоювали тирсу на бурячисі, заливали смолою, оцтом. Варили звіробій на нітрогліцерині, не кажучи вже про дуст і сірчану кислоту. На день-два наче щезнуть, а тоді звикають, і ніякий дуст не помагає. Вони ще й раді — з'їдають той дуст, аж за вушами лящить. Як їдять, то, буває, сусідам чути. Та що там багато розбалакувати, приїжджайте, самі побачите. Не встигнете лягти…
— Але ми не думаємо ночувати.
— Як це не думаєте? Не думаєте ночувати? А чого? Що, немає де спати? Слава богу й міськраді — маємо трикімнатну квартиру. Та й до нас як уже їхати, то на два дні, не менше. Це ж за містом. Повітря яке! Якби ще не дим із миловарного заводу та не ота погань, що спиртзавод у ставки випускає, то живи й про Крим не думай. Переночуєте неодмінно. Та й заодно пересвідчитесь, як ми живемо. А то ще подумаєте, наче вигадуємо бозна-що. Побачите: як тільки вимкнеш світло, а прусаки, наче оленяче стадо, по вас гасають, аж груди вгинаються. Рота й носа затуляємо марлею. Ви часом не з роззявленим ротом спите?
— Не знаю. Ніколи не бачив…
— Ну, це не доведи господь. Так ви приїжджайте. Побачите, як ми влаштувались. Дітей не беріть. Онуків теж. Адже жалко їх мучити. Їхатимете, то в центрі сідайте спочатку на трамвай, на п'ятнадцятий номер, потім на Теличці на восьмий пересядете, а тоді злізете — й пішки. З кілометр, більше не буде. А як через кар'єр, то й того менше. При вході напис «Вхід заборонено», але ви на те не звертайте уваги — йдіть. Правда, якщо на вишці червоний прапорець, то краще обійти. Бо як бабахне, то каміння аж за шлагбаум летить. Каменюки бувають кілограм по вісім. Кабіну автомашини пробиває, як фанерну коробку з-під зефіру.
Усі ці деталі у вашій розповіді обов'язкові. Для ваших гостей нічого не повинно бути несподіванкою. В іншому випадку почнуться переживання. Щоправда, ваш земляк, можливо, й не дасть вам висловитись до кінця, несподівано переб'є й скаже:
— Та ви вже не турбуйтесь. Усе це не страшно. Ми до такого звикли. У нашому мікрорайоні не ліпше. А дорога і пси нас не лякають. У нас зять тракторист. Так ми до вас у неділю якщо не на гусеничному приїдемо, то на бульдозері — обов'язково.
Після цього потисніть землякові руку й гляньте на себе в дзеркало: якщо у вас обличчя пожовтіє, а може, ще й покриється червоними плямами, — вважайте, що все гаразд. Приятель приїде. Можете не переживати.
ЯК ПОВОДИТИСЯ З ТОВАРИШЕМ, ЯКОГО НЕСПОДІВАНО ЗВІЛЬНИЛИ З ПОСАДИ
Дехто, мабуть, скаже: ніяк. А даремно. Звертати увагу неодмінно треба. Може, не обов'язково з ним так вітатися, як ви вітались до цього. Не слід, скажімо, перебігати вулицю, щоб персонально, нахиливши голову чи зігнувшись до поперека, єлейним голосом промовити:
— Доброго дня вам, Петре Семеновичу! Як ви почуваєтесь? Як печінка? Чи перестало канудити?
Принижувати свою гідність не варто. Але не можна впадати і в іншу крайність. Помітивши колишнього начальника, що йде вам назустріч, не вдавайте, що вас тепер більше цікавлять вітрини крамниць, ніж його печінка. Він може теж удати, що не помітив вас, і пройти далі, а може, й несподівано зупинитись і сказати:
— Що це ви, Семене Петровичу, вітрини вивчаєте? Збираєтесь щось купити?
Ви, безумовно, відчули, скільки єхидства та іронії в цих запитаннях. Чи варто відповідати тим самим? Ні в якому разі, і ось чому. Поясню з власного досвіду.
Був колись і я керівним товаришем. Яким саме, то, певен, не має особливого значення. Головне, що був. Щоб уже дуже великим, то ні, але, як кажуть, не остання шишка на сосні. Був у мене один знайомий. За професією — скаржник. Усе скарги писав і мені приносив для вжиття заходів. Людина була, скажу я вам, хоч до ракової пухлини клади — розсмокче. Чемний, ввічливий, сором'язливий. Інколи отак дивишся на нього, а він несподівано пожовтіє, потім переведеш очі на його руки — наллється кіновар'ю.
Зніяковієш і сам опустиш очі, підведеш, знову глянеш на нього, а він уже перед тобою кольору столового буряка. Зупиниш погляд на його носі — набирає кольору хакі.