Страница 97 из 104
Голові колгоспу сподобалася «Мегацета», і він ще не втрачав надій відкупити її в Грака. Той хоч і не мав на неї ніяких прав, але пообіцяв погодитися продати колгоспові амфібію.
— От ми приїхали на цій амфібрахії, — Сідалковський ударив рукою по корпусу «Сором'язливої красуні». — Потвора, а не машина. Дракон з Галапагоських островів. Але її можна прикрасити, пофарбувати, зняти оцей жаб'ячий колір. Ні, Грак, життя треба прикрашати самому. Його треба робити гарним. Думаєте, у вас Зося погана? Помиляєтесь, Грак-Чудловський! Так вам, здається, більше подобається, хоч ви спочатку були й проти такого прізвища? Більшість великих, Грак, були малі, але мали великі, подвійні прізвища… Але зараз я хочу сказати вам про Зосю. Зніміть з неї оту міні-спідничку. Міні-спідничка для Зосі — не інтрига. Не з такими ногами інтригувати мужчин. Повірте мені.
Грак, не розгинаючись, продовжував займатися своїми справами, викладаючи з «Мегацети» залишки продуктових запасів і, здавалося, не слухав Сідалковського. Та Євграфові, судячи з його виразу на обличчі, й не потрібні були слухачі. Він скоріше за все говорив сам собі. Говорив натхненно і був переконаний, що й гарно.
— Моду треба диктувати самому, Грак. Гарне — завжди модне. Повірте мені. Гляньте на мене, чорт би вас забрав з вашими ондатрами! Що ви там у них перевіряєте? Залиште їх у спокої — Ховрашкевич перевірить без вас. Не беріть так багато на себе. Щось залиште і людям… От ви шукали неіснуючого золота, Грак. Хотіли ним себе прикрасити, змістовно збагатити. Я ж себе прикрашаю і збагачую сам. Без золота. Використовуючи свої природні дані. З точки зору моєї — гадаю, колишньої, бо тепер, Грак, признаюсь вам, у мене дещо інші плани, — подруги Ії, я трохи старомодний. Вона ж сучасна. За її словами виходить, що я не здатний сліпо, як кошеня, наслідувати моду. Та вона цього не розуміє: я можу, але не хочу. Я сам собі законодавець мод. Вона не розуміє, що мода — це ті ж пасати: приходять і відходять. А сліпо наслідувати усіх — мені не дозволяє цього робити мій інтелект. Чуєте, Грак? Інтелект! Скажіть, а у вас є інтелект? Мовчите, Грак. А я не мовчу: у мене він є. От відчуваю. Саме тому нікого не наслідую і не копіюю…
— Окрім Європи, — кинув першу післяполудневу репліку Грак. — У тебе ж усе європейське: одяг, манери, погляди, навіть вікно на кухні — і те виходить у Європу…
— О боже, Грак! У вас жовчі більше, ніж совісті й знань. Ця жовч колись вам коштуватиме життя. Якщо ви негайно не почнете її економити. Дивіться, бо розпливеться, і тоді не допоможуть навіть найкращі представники з відділу реанімації. Ви хочете мене дослухати чи ні? Я хочу закінчити свою думку. Я одягаюсь просто, елегантно, але з шиком. Я відчуваю себе. У мене до цього природжений талант. Я знаю собі ціну. Без скромності, я подобаюсь багатьом, бо вмію це робити. Ви не ображайтесь, Грак, але ви нездара. З вашими наполеонівськими даними ви могли піти значно далі. Але у вас дані є, а таланту — нітрохи. Ви хрестоматійний відмінник. Генії, запам'ятайте, відмінниками ніколи не були. Тому ви не геній, Грак. Ви супергеній!
— Тобі, Сідалковський, до твого одягу ще тільки лайкових рукавичок не вистачає, — зачиняючи клітку з ондатрами, кинув другу репліку, Грак.
— Фу, Грак. Мені за вас соромно! Ви зовсім не відчуваєте епохи. Сьогодні не кінець дев'ятнадцятого століття. Тут ви вже наслідуєте свою дружину, уродзону Чудловську. Я носив би лайкові рукавички, краватку-метелик і котелок на голові. Це мені теж би личило, я в цьому не сумніваюсь. Але ж не та епоха, Грак! Те, що пропонуєте ви, прирівнюється до чорного фрака, в якому ви раптом з'являєтесь на пляжі Євпаторії чи Алупки. Але сьогодні, Грак, до вашого відома, ще раз підкреслюю, не та епоха. — Сідалковський глянув на себе у вітрове скло «Мегацети». Обличчя його горіло на сонці, як стоп-сигнал.
— Ти лицар фрази і ідей, — без всякого, здавалося, зв'язку із словами Євграфа мовив Грак і замовк, так і не встигши розвинути своєї думки.
До них на велосипеді наближався незнайомий: худорлявий і довготелесий, як баскетболіст запасу. Він ніби не їхав, а просто сидів на високому сидінні велосипеда й час від часу відштовхувався ногами від землі. Хлопчина мав двадцять п'ять років і такий жовтий та прозорий вигляд, що увечері міг зійти за привид. Очі великі, опуклі й неймовірно голубі. Таким очам позаздрили б усі красуні світу. В них чітко відбивався навколишній краєвид і, якщо придивитися пильніше, можна було побачити навіть відбиток Сідалковського у вітровому дзеркалі «Мегацети».
— Ось, — кинув хлопець на землю якісь ганчір'яні згортки, забувши навіть привітатися. — Голова передали. Казали повісити. Де саме, дід Трифон знають…
Сідалковський мовчки розгорнув транспаранти. І на одному й на другому білими літерами хтось красиво вивів: «В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!» Навіть Євграф мимоволі позаздрив невідомому авторові з гарним почерком.
— Як ви думаєте, Грак, що це за натяки? Ви в цих словах не вловлюєте ніяких асоціацій? А втім, вибачаюсь, ви ж зовсім не здатні до асоціативного мислення. Це вам від природи не дано…
— Сідалковський, тобі не здається, що ти хам?
— Слово «хам» у вас з великої чи з малої літери? — спокійно перепитав Сідалковський.
— З малої, а що?
— Коли з малої, то я, як колишній філолог, хочу збагатити ваш убогий словниковий фонд. На світі існує м'якше слово — «нахаба». Але й це грубувато, свідчитиме хіба що про вашу невихованість. Звідки це у вас? Ви ж тепер виховуєтесь у такій сім'ї! Та й під мудрим керівництвом Стратона Стратоновича ви працюєте менше, ніж півроку, і вже так густо його копіюєте. Я розумію, перша ознака любові — це наслідування. Але ж не робіть цього так сліпо. Ви ж не Ховрашкевич. Тим більше, що ви Стратона Стратоновича не любите. Признайтесь, мені ж ви можете довіритися?
Грак махнув рукою і почав скручувати в рулон гасла. Сідалковський присів на траву, але одразу ж збуджено підхопився:
— Ви пригадуєте, що нам сказали в Кобилятині-Турбінному, коли «Мегацета» з'явилася на вулиці?
— Ні, а що?
— Чи не почалися маневри?
— А який зв'язок між маневрами і нами?
— Не вами, Грак. Не вами, а ось цією матерією, на якій такими чудовими білими літерами стоять виписані суворі застереження. Так гарно навіть я не написав би. Повірте мені, Грак.
— Гаразд. Хай буде й так. Але який зв'язок?
— Я, гадаю, найпряміший. Ці гасла негайно потрібно вивісити, але де саме? А ось і дід Трифон, — показав Сідалковський рукою на густі очерети, де висунувся гострий ніс дідової плоскодонки.
На дні човна, поблискуючи сріблясто-золотистою лускою, тріпотіли, намагаючись вискочити через невисокий борт, пліточки, краснопери, линочки і карасі. Окремо, поважно і з гідністю, лежало кілька щупаків, як казав дід Трифон, і півдесятка окленів із широкою темною спиною.
— Намучився з цією рибою, з'їдять його мухи, — поскаржився Трифон Сакович, витягуючи човна за ніс на берег. — Нема тепер риби. Зовсім нема. Перевелась. А колись же було… Кинеш, бувало, загострену палицю у річку, а вона сторчма стоїть! Риби було тьма-тьмуща…
— Діду, — не дав йому закінчити Грак, але його теж перебив Сідалковський.
— Грак, ви помітили, як я зморщився при першому ж вашому слові?
— Та досить тобі. Не патякай, Сідалковський, — розізлився Грак.
— М-да, товаришу Грак. Академії дають, на жаль, тільки освіту та інколи дипломи з відзнаками, а що таке культура, ввічливість, інтелігентність — цього там, видно по вас, не навчають, навіть під час коротеньких лекцій чи семінарів. Для чого ця демонстрація, Грак? Для чого ви підкреслюєте свою невихованість? Будьте скромнішим. Що за слова: «діду», «не патякай»… Це що, увесь ваш словниковий фонд?
— Ну, досить, доктор. Мені набридло твоє блазнювання. Невже ти не можеш бути сам собою?
— Ви хотіли, Євмене Миколайовичу, запитати у Трифона Саковича, для чого ось ці гасла? Чи не так?
— Ну, так. То й що?
— От і питайте. Ви ж випускалися не з дитясел, а з академії.