«Аристократ» із Вапнярки

— Я документам не вірю.

— Так ведіть до сільради. Але на таких умовах: без піднятих рук. Я не йог і довго рук над головою тримати не можу. Швидко втомлююсь.

— Ти мені зуби не заговорюй.

Раптом Грак, наче рись, вигнувся і стрибнув прямо на діда. Дід заволав не своїм голосом, але Сідалковський його заспокоїв:

— Трифоне Саковичу, тільки давайте без шуму. Коли ми лежали, то не шуміли.

Євграф розрядив рушницю, вивернув у діда кишені (там було всього три патрони) і повернув зброю назад.

— А тепер ходімо до сільради. Бо, знаєте, з піднятими руками нам якось не з руки.

Однак дід несподівано почав так верещати, що Грак змушений був кинутися до «Мегацети» і ввімкнути сирену. З лісу повискакували пастушки.

— А тепер пішли, батьку. Тільки без імітації, — якнайголосніше промовив Євграф. — Покажете, де тут сільрада, готель.

— Готелю у нас нема…

— А сільрада, сподіваюсь, є?

— А як же без сільради?

На подвір'ї сільради, куди вони в'їхали на «Мегацеті» у супроводі всіх спиридонівських шибеників, дід знову осмілів і, вискочивши з кабіни, направив дуло на Грака й Сідалковського.

— Ну ви, діду, не менший комедіант, ніж мій товариш, — посміхнувся Сідалковський. — Чи, може, ви на сонці перегрілися?

На ґанок вийшов, ледь помітно кульгаючи, середнього зросту чоловік у вельветовій куртці та офіцерських галіфе.

— Що трапилося, Трифоне Саковичу? — поцікавився він.

— Так-от затримав. Літали над річкою на цьому єроплані. Без пропелера. Аж сліди молочні у небі залишались, — дід без перебільшень, очевидно, жити не міг, як Грак без мрій про незнайдене золото. — Спочатку думав, шпигуни чи ті, ну, як їх, що на інших планетах живуть? Коли це чую — по-нашому балакають. Я їх і отой… затримав.

— На помідорах, — посміхнувся Євграф і подав голові сільради руку. — Сідалковський, старший науковий співробітник науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрові шапки. А це мій колега — Євмен Миколайович.

— Чудлло. Два «ел», — підкреслив голова сільради. — Дмитро Панасович. У нас повне село Чудлів і Спиридоненків. Довелося ще одне «ел» додавати.

— Історія повторюється, — посміхнувся Сідалковський. — Я не оригінал.

— Грак-Чудловський, — підійшов до Дмитра Панасовича Євмен.

— Дуже приємно. У нас теж є Чудловські. Трохи менше, ніж Спиридоненків. Граків нема. Ви будете перший. Так що, товариші, зайдімо до сільради. А ви, діду, можете йти на службу.

— Єсть! — виструнчився дід перед головою, як перед генералом.

— Артист, — посміхнувся Сідалковський.

— Уявіть собі, — промовив голова. — Учасник художньої самодіяльності.

— Воно й видно.

Голова сів за стіл, забризканий чорнильними плямами, як учнівський щоденник.

— Приїхали до вас, Дмитре Панасовичу, — присовуючи ближче до нього стільця, почав Сідалковський, — вивчати флору і фауну. Точніше, життя ондатр та їжаків. Мене, наприклад, цікавить статева зрілість ондатри, її поведінка в домашніх та позадомашніх умовах у світлі найновіших досліджень методом наукового спостереження. Євмен Миколайович цікавиться попитом на ондатрові шапки у таких невеличких містечках, як Спиридонівка.

— Ну, що я вам, товариші, скажу, — почав голова, котрий з усього сказаного, очевидно, вловив тільки два моменти: про шапки і лозу. — Шапками у нас, звичайно, цікавляться. Раніше їх носити соромилися. Шапка з пацюка, казали. Тепер носять. Щодо лози, то тут у нас така справа, — Дмитро Панасович збив попіл з цигарки у дротяну урну з пошматованим папером. — У нас є артіль «Іскра». З лози випускає оці плетені стільці, — показав він на стілець, на якому сидів Грак, — крісла, етажерки. Лози у нас тут було тьма-тьмуща. А тоді завезли оцю ондатру. Почала вона лозу нищити. Через відсутність сировини «Іскра» захиріла. Тепер нищимо, чесно зізнаюсь, оцю дефіцитну ондатру. «Іскра» планів не дає. За лозу б'ють, а про ондатру поки що мовчать. Битимуть за ондатру — почнемо її розводити, а лозу нищити. Ось так і хазяйнуємо. Так що приїхали ви до нас, можна сказати, невчасно.

— Гм… Це вже гірше, — кашлянув Грак. — І що, жодної ондатри нема?

— Чого нема? Є. Тільки спробуй її вполюй! Лише вночі на воду виходить, — він підвівся і підійшов до вікна, ніби показуючи їм своє галіфе з двома нашитими шкіряними латками на заду.

«Такі б штани Карлу Івановичу. Вік працюй — і не протруться. Ще й для Дем'яна залишилися б», — Сідалковський не міг відірвати від них очей.

— А що це у вас за гелікоптер? Він що, й справді літає чи плаває?

— Те й інше, — знахабнів Грак.

— І плаває? — перепитав голова.

— Уявіть собі, — захизувався Грак.

— Гм. Цікаво. Державна чи ваша власна?

— Власна, — відповів Грак.

— Лозу не ріже?

Грака зачепило за живе (і цей знущається!). Він ледь не вибухнув гнівом.

— Ви не сердьтесь. Я серйозно. У нас тут такі болота, що до лози ніяк не доберешся. Ось я й питаю, чи не ріже лози…

— Не ріже, зате по воді плаває! Це ж амфібія.

— Невже? — голова повернувся до Грака. — Це ви серйозно?

— Абсолютно.

— То, може, того… увечері… на ондатри поїдемо? Вони на світло йдуть, як зайці. З-під фар ніколи не пробували? Як ваші фари?

— Прожектори. Звідси до Кобилятина-Турбінного видно. Приставте до них кулемет — і качок можна на льоту бити.

— Ні, я серйозно, — голова, видно, й справді був любитель постріляти ондатр. — Ви ж бачите, — він підійшов до рушниці, що стояла в кутку за сейфом, і підкинув її на руці. — Дванадцятий калібр. Кучність на 350 метрів зберігає. Бельгійська. Ще з війни привіз… Так що, домовилися? — запалився голова. — По руках?

— По руках. Але одна умова: нам потрібні не мертві, а живі ондатри. Перед тим, як будете робити благородний відстріл в ім'я збереження лози, ви повинні з добрий десяток їх виловити.

— Чим же ми їх ловитимем?

— Сіткою. Чудовою капроновою сіткою зі знаком якості з тильного боку, — посміхнувся Сідалковський.

— А нутрій вам випадково не потрібно? У нас і нутрій до біса.

— Передусім нам потрібні їжаки й ондатри. А втім, можемо прихопити з півдесятка і нутрій. Для нашої науки й нутрії пригодяться…

— Ви що, на них досліди проводите? — перепитав голова.

— Досліди.

— Як на собаках?

— Ще складніші, — замість Сідалковського відповів Грак.

— За них платитимемо грішми, можемо міддю, — Сідалковський глянув на Грака. — А можемо чистим, ще ніким не розведеним спиртом.

— Скільки ж їжаків вам потрібно? — поцікавився Дмитро Панасович.

— Теж не менше десятка, але щоб штук вісім із них були самці.

— А як же його в біса визначиш?

— А у нас в експедиції ось товариш. У нього диплом з відзнакою…

— А-а! Ну, хіба що… Інститут закінчували? — звернувся він до Грака.

— Беріть вище: академію!

— За цим добром, товариші, затримки не буде. Ондатр і нутрій у нас хоч греблю гати. Ви, до слова сказати, вечеряли? — поцікавився голова.

— Ще ні, але збираємося, — відповів Грак.

— То, може, разом?

— Не заперечуємо, — підвівся Грак. — Але запам'ятайте: Сідалковський далекий нащадок аристократичного роду, і він не може вечеряти без двох речей: без серветок і без виделок. Руками він нічого не бере: ні риби, ні курей.

Сідалковський похитав головою і нічого не сказав: мовляв, молодець Грак, будуть й з нього люди.

— Серветки, хлопці, будуть. Буде й казьонка. Не за цим затримка… Ви мені тільки влаштуйте гарне полювання…

Після доброї вечері, яка, треба сказати, замінила обом і обід, Сідалковський категорично відмовився брати участь в ондатровбивстві.

— Я не варвар, — сказав він. — А тим більше не браконьєр. Та й полювати на ондатр іще рано. Вони тільки підростаюче покоління виховують.

Сідалковський залишився ночувати в одній із тих хат, які у наших селах місцевим керівникам заміняють готелі. Приїжджі тут зупиняються, не заповнюючи анкет про час і місце народження, куди і з якою метою приїхав і чи довго ти тут збираєшся бути. Господині, яка заміняє вам і директора, й чергового адміністратора, достатньо рекомендації голови колгоспу чи сільради — і ви можете проводити свій час, може, й не так, як у паризьких готелях, але принаймні значно дешевше. А втім, Сідалковський у Парижі ніколи не бував і паралелей провести не міг.