Страница 86 из 104
— Нічого ви не скажете — нема.
— То я перепрошую, але винятки є… Ви виняток, Стратоне Стратоновичу…
Ковбик махав безнадійно рукою, встромляв у мундштук цигарку і казав:
— Ніяких винятків. Такого, хто б вас переговорив, природа ще не створила. Хіба що… Кхм, — прокашлявся він. — Вас, Михалку, це я по-дружньому, не гнівайтесь… Хіба що вас схрестити з Маргаритою Ізотівною, тоді, може, і вийде отой унікум…
Ховрашкевич робив вигляд, що сердиться. А зараз він мовчав. Мовчав і Ковбик, тільки на обличчі ворушилися жовна і здавалося, що Стратон Стратонович пережовує ще недозрілі думки й здогади. У кабінеті було тихо, як у ямі.
— Йолі-палі, — раптом порушив цю тишу Панчішка.
— Масик, — сердито глянув на нього Стратон Стратонович, — хоч у такі хвилини не лайтесь. Невже усі загинули? — Ковбик повернувся всім корпусом до Ховрашкевича.
— Живий залишився тільки хамелеон, — відповів Ховрашкевич.
— Ви чули, Грак? У трагічні хвилини життя живими залишаються тільки хамелеони, — прошепотів у «мідасове вухо» Грака Сідалковський.
— Ви б своїми думками поділилися з колективом, — Ковбик вибив з мундштука попіл і продовжував інтенсивно думати.
— А чого, — підвівся на весь свій зріст Сідалковський. — Думки — не золото, — він глянув у бік Грака. — Я ними можу поділитися, але перед цим хотів знати, що ж воно за смерть…
— Від їжаків і ондатр тхне, — зі злістю повідомив Ховрашкевич.
— Чим? — не дав йому докінчити Ковбик.
— Алкоголем…
— І вбивством, — закінчив Сідалковський…
— Що ви мені тут дует розігруєте! — розсердився Стратон Стратонович. — У кого які здогади, гіпотези? Ви їх напередодні ювілею, Ховрашкевич, не споювали?
Той заперечливо похитав головою.
— Якщо це так, — розвивав свої думки Стратон Стратонович, — то я вам скажу: під ваші їжаки й ондатри підклали добру свиню. Не споїли мене — споїли їжаків, — багатозначно закінчив він.
— Це справа рук Нещадима, — раптом промовила Дульченко, яка до цього мовчала, немов скіфська баба.
— Чому ви так думаєте, Маргарито Ізотівно? — лагідно перепитав Ковбик.
— Я не думаю — я знаю. У мене шосте чуття…
— Те-е, — махнув рукою Ковбик. — У мене теж шосте. Але нам шостого чуття мало. Нам потрібні факти.
— Це зробив Чомбе, — мовив Грак.
— Хто-хто? — Ковбик крутнувся на високих своїх каблуках.
— Я вибачаюсь, Нещадим, — поправився Грак. — Щоб відплатити за звільнення. Він надішле комісію і заявить, що Михайло Танасович під час своїх експериментів споював тварин… Ну, для сміливості… І от наслідки…
— Тут є логіка, — Стратон Стратонович міряв великими кроками кабінет, хоч сам був малий. Але це робити йому подобалося.
Усі дивилися на нього, і кожний думав про своє. Для Грака він нагадував землеміра, що відміряв колгоспні поля. В очах Бубона Ковбик виростав до господаря міста, що крокує площею. Тільки Панчішка уявляв Ковбика чомусь величезними ножицями. Сам Ковбик думав про Нещадима, якому в останні дні хтось приліпив прізвисько Чомбе…
…Звістка про це дійшла й до Арія Федоровича. Він спочатку побагровів, потім посинів, тоді налився кров'ю і почав крутитися по коридору, як песик, якому несподівано причепили до хвоста прищіпку.
— Я так цього не залишу! Ні, дорогенькі, у мене це так не пройде… Я вам не Чадюк, — він увірвався в кабінет Ковбика, забувши постукати і забувши про те, що цього Стратон Стратонович не любить. Папери разом з останнім наказом Ковбика про преміальні Ховрашкевичу і Панчішці полетіли додолу.
— Ви вриваєтесь у мій кабінет, як цунамі, — розлютився Ковбик, котрий якраз читав про цунамі в газеті.
— Але так далі я терпіти не можу… Вони не наукою займаються, а тільки тим, що вигадують на кожного усілякі прізвиська…
— Ви спокійніше можете, Арію Федоровичу? Що трапилося?
— Мене у «Фіндіпоші» прозвали Чомбе, — поскаржився він. — Я цього так не залишу.
— Хто прозвав? — спокійно запитав Ковбик.
— Панчішка. Цей ваш тихоня. Хто ж іще? Йому тут усе дозволено…
— Конкретно! — кинув Ковбик.
— Конкретно: Панчішка.
— Покличте мені Панчішку.
Арій Федорович незабаром повернувся разом з Панчішкою.
— Товаришу Панчішко, — офіційно почав Стратон Стратонович, — ви приблизно знаєте, в якій ви установі працюєте?
— Знаю, — Масик перелякано глянув на Нещадима. Той стояв, як холодильник, в якому морозильник випустили наверх.
— Так-от, я вам хочу нагадати, що у нас філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на шапки. А ви гадаєте, що це дитсадок. Тільки з тією різницею, що тут хоч не годують з ложечки, так зате дають заробітну плату… і преміальні.
— Але, Страт Стратич…
— Я вам не Страт Стратич… Ви мене не скорочуйте! Ось ви на нашого, усіма шанованого…
Після останнього слова Арій Федорович підвів очі і глянув на Ковбика, відшукуючи в його очах відтінок іронії. Але нічого подібного там не помітив…
— Так-от, я повторюю… Ви на нашого шановного Арія Федоровича вигадали ганебне не тільки для нього, але й для нашої установи прізвисько…
— Яке? — скривився Масик.
— Чомбе! — випалив Ковбик, ніби кинув петарду.
— Чомбе?! — підхопив її Панчішка. — Я… Чомбе…
— Не ви Чомбе, а Арій Федорович — Чомбе, — поправив Ковбик.
Арій Федорович ще раз підозріло глянув на Ковбика, але й цього разу нічого підозрілого не помітив.
— Я?! Вигадав Чомбе?!
— А хто ж, дорогенький, по-вашому, я? — аж зігнувся, перепитуючи, Нещадим.
Масик почав потроху, здається, відходити.
— Я вам усе поясню, Страт… Стратоне Стратоновичу…
— Поясніть, поясніть, — Ковбик підсмикнув штани.
— Якось Арій Федорович підслуховував… вибачте, стояв під нашими дверима…
— Це було випадково, — перебив його Нещадим.
— А я й кажу, — погодився Масик. — Арій Федорович випадково стояв під нашими дверима. Ми сиділи з Ховрашкевичем і Адамом Кухликом… Вибачаюсь, Адамом Баронецьким… Раптом телефонний дзвінок. Я знімаю трубку і чую: «Алло! А Чомбе можна?» — «Якого Чомбе? — обурився я. — Це солідна установа — «Фіндіпош» і ніякого тут Чомбе нема!» І хотів уже покласти трубку. Раптом відчиняються двері — і вбігає Арій Федорович: «Не кидайте трубки. Не кидайте трубки, — закричав він. — Чомбе — це я», — Панчішка повернув своє лагідне і рожеве личко до Нещадима: — Так було, Арію Федоровичу? Ну, скажіть?!
— Ви… ви… ви… — Арій Федорович захлинався, — ви негідник, дорогенький! Ви більший негідник, ніж я уявляв…
— Ну, для чого ж ви так грубо? — перебив його Стратон Стратонович. — Панчішка вас нічим не образив…
— Але він усе змістив. Розумієте, змістив… То вже було тоді, коли вони вигадали на мене те прізвисько. Після того був телефонний дзвінок…
Ковбик тоді в душі щиро сміявся. Тепер йому було не до сміху. Їжаки й ондатри споєні і від великої дози алкоголю відкинули, як він казав, кінцівки, так і не встигши увійти в безсмертя й історію.
— Вони увійшли тільки в смерть. У кого ж які пропозиції? Я теж не сумніваюся, що це справа рук Нещадима… І нам з дня на день треба чекати приїзду комісії по розслідуванню…
— У мене є пропозиція, — ображений у своїх почуттях, вдруге підвівся Сідалковський.
— Ювілейний концерт? — кольнув його Ковбик.
— Периферійний вилов їжаків і ондатр під приводом вивчення попиту на шапки…
— А чіткіше? — Ковбик зупинився перед Сідалковським і пильно глянув йому в очі.
— Чіткіше: у благородного тестя Євмена Миколайовича у дворі стоїть амфібія. Я готовий цієї ж миті відправитися у кругосвітні мандри в пошуках ондатр і їжаків. У цьому мене підтримає і Євмен Миколайович. Головне, аби Філарет Карлович дав нам свою амфібію.
— Тато дадуть, — запевнила Зося.
— Тоді буде все: і хутро, і колючки, — закінчив Сідалковський.
— Це ідея, — хитнув головою Ковбик. — Але все це потрібно тримати в секреті. Ви гарантуєте, що наловите ондатр і їжаків?
— А скільки їх потрібно, Стратоне Стратоновичу? — поцікавився Грак.