Страница 81 из 104
— А вони завжди так.
— Ви його й заочно називаєте на «ви»?
— Я маю на увазі його й Зосю!
— Жаль. Дуже жаль! — зітхнув Сідалковський.
— Чого «жаль»? — зачудовано глянув на нього Грак. Бо те здивування чи розчарування, що світилося в очах Сідалковського, передалося і йому. — У тебе такий вигляд, як у слідчого, що шукав недопалок, а несподівано для себе знайшов самого злочинця…
— Ви не помилилися, Чудловський. Пардон, тире Грак. Якби нікого не було вдома, то через хвилину-другу ви таки стали б Ротшільдом, — Сідалковський намилив собі лице. — Ми не там шукали, Грак. Я вам тепер точно покажу, де треба було. Але в мене буде до вас прохання, Грак. Цього разу без фокусів. Мені ваші винаходи набридли. Ніяких джерел, ніякого урану, тим більше природного газу. Я від нього чадію. Ви ж під час пошуку скарбів не оволодіваєте суміжними професіями.
— Ти коротше можеш?
— Для вас я на все готовий. Я розгадав, що означає на карті «Два еС». Це два сфінкси. Тільки без втрати свідомості, Грак, візьміть себе в руки: золото тут, — Сідалковський поплескав по крупу одного з сфінксів. — Загляньте сфінксу під хвіст… Я не жартую, Грак. У мене впало мило, я заглянув. Повторіть цей благородний жест…
Грак, оглядаючись на Сідалковського, недовірливо нагнувся.
— Що ви там бачите?
— Нічого, — Грак стояв розгублений і не знав, чи Сідалковський з нього насміхається, чи говорить всерйоз.
— Ех, Грак, Грак! З вас ніколи не буде Пуанкаре. Навіть маленького. Там отвір… Точнісінько такий отвір, як в автоматах для пива, куди кидають монети. А там, де отвір, там гроші. А де гроші, там, Грак, жінки, вино і кохання. Тимчасове, як життя.
Грак відчув, що його проймає дрож, тіло покривається холодним потом. Тільки тепер він побачив два однакових отвори, які начебто хтось прорізав ножем.
— Вночі ви можете їх видоїти!
— Кого? — не зрозумів Грак.
— Сфінксів, — Сідалковський витягнув карту, котра не намокла завдяки міцній брезентовій робі, і потяг Грака-Чудловського в глиб саду, туди, де стояла невеличка, давно не фарбована альтанка.
Вони сіли поруч. Сідалковський розгорнув на столику старий пергамент.
— Ось вам і вся розгадка, Грак. БГ2С — Біля ґанку 2 сфінкси. ПКСЗС розшифровується так: «Під кожним сфінксом золотий (а може, ззаду) скарб. Отак, Грак, — Сідалковський сяяв, не спускаючи очей з карти.
— Але тут намальовано дерево: сосна чи тополя, кущі, а недалечко річка, гора чи пагорб, — не здавався Грак.
— Не будьте наївним. Це все розраховано на таких, як ви, простачків. Для конспірації. Щоб відвернути увагу, — розсердився Сідалковський.
— А що означає «з» і «с»?
— Золото і скарб, — не моргнувши оком, запевнив Сідалковський.
— Ти смієшся з мене, доктор.
— Слухайте, супергеній. Вам потрібні золото чи літери? Карта читається просто: «Біля ґанку 2 сфінкси. Під кожним сфінксом золотий скарб». Ось вам і всі літери…
Грак почухав потилицю. Холодний піт перетворився на теплий і помчав по жолобку аж униз.
— Ви завжди так замислюєтесь, Грак? Вам хочеться негайно розпороти черево цим безневинним тваринам. Візьміть себе в руки. Ви, здається, холерик. Це тесть у вас помітив одразу. До вечора не так уже багато залишилося.
На ґанку з'явилася Зося, потягнулася на весь свій ріст.
— Ще буде рости, — шепнув Гракові Сідалковський і очима показав на Зосю.
— Йди ти до біса! — огризнувся Грак.
— Ні, диплом з відзнакою культури не дає. Тільки знання, та й то сумнівні. Чи не так, Грак?
— Йдіть вечеряти, — запросила Зося.
— По-моєму, це дуже своєчасно, — мовив Сідалковський і, спершись на руку, перемахнув через перегородку альтанки.
Настрій в усіх був такий, як у Грака в день його одруження…
Пізно ввечері Грак потягнув Сідалковського на повітря.
— Ви хочете негайно приступити до операції під кодовою назвою «Два еС»? Чи не так? — перепитав його Сідалковський.
— Ти не помилився!
Грак узяв ліхтар, молоток, зубило і, звичайно, відро для золотих монет. Сідалковського поставив біля вікна, фіранку якого навмисне не заслонив до кінця. Це був спостережний пункт. З цього місця було добре видно, що робиться в другій освітленій кімнаті, де сиділи Зося і генерал. Сідалковський прислонився до одвірка і заглянув усередину. Крізь легеньку тюлеву фіранку добре було видно генерала. Він одягнув свій мундир, витяг з шафи сині генеральські штани з лампасами, підперезався поясом, на якому висів кортик, і сів навпроти трюмо.
Зося ж, сидячи позаду татуся, не одягалася, а роздягалася. Вона скинула з себе кофтину і, виставивши свої кістляві хлопчачі плечі, почала приміряти до маленьких, як недостиглі груші, грудей ліфчик.
— Грак! — тихо покликав Сідалковський і, коли той підійшов, притис його до нижньої шибки.
— Нічого тобі робити, — розчаровано відказав Грак. — Генерал щовечора одягає свої еполети і хизується біля дзеркала.
— А Зося?
— Що Зося?
— Теж щовечора приміряє ліфчики?
— Як купить, так і приміряє.
Грак махнув рукою і підійшов до першого сфінкса.
— Ви збожеволіли, Грак. Куди ви встромили зубило? Розпоріть йому живіт. Бо генерал завтра все помітить.
— Де ж у біса в цих сфінксів живіт?
— Загляньте під низ. Може, під тумбами, на яких лежать оці бички…
Сідалковський не помилився. Підставки, на яких лежали важкі гіпсові сфінкси, були порожні. Грак підліз під них, як власник старого «Запорожця» під своє авто, і перевернувся на спину. Гіпс кришився легко, як крейда. Через якусь хвилину-другу Сідалковський почув приємний для душі дзенькіт металу об дно відра. Любитель моря і пригод залишив свій «спостережний пункт» і кинувся до Грака. Коли фонтан над кущами смородини бив у небо, то тут усе було навпаки: наче з неба у відро падали важкі жовті монети.
— Нарешті, — зітхнув Сідалковський. — Золотий дощ вам ллється просто у відро. Що ви з ними робитимете, Грак?
Грак деякий час мовчав. Пульс у нього вистукував, як його власний годинник після години ночі.
— Так що ви робитимете зі своїм золотом?
— Я ж тобі вже казав, — буркнув Грак. — Негайно розлучаюсь: гроші — це свобода і незалежність.
— Це інквізиція, Грак. Я вам казав, що історію вашого життя писатимуть слідчі. Куди ви його подінете? Ви ж державі не здасте? А може, поділитеся з генералом? Це ж, мабуть, його…
— Аби його, він одразу здогадався б, для чого я обкопував у нього майже усю садибу…
— Але це нечесно, Грак.
— Гроші не пахнуть…
— Ви мені, Грак, починаєте ще більше подобатися. Ви говорили, як Ціцерон. Вашу уявну незалежність я вже починаю відчувати. Вам скоро такий друг, як я, теж буде не потрібний. От до чого приводить багатство. Навіть таку чудову людину, як ви, Грак.
Монети більше не сипалися.
— Потрусіть копилку, — порадив Сідалковський і присвітив ліхтариком.
Раптом з ланцюга зірвався Цербер. Він почав так скажено гавкати, що Євграф на мить завмер.
Ми ж змушені знову повернутися до стилю пригодницьких романів: у наших героїв несподівано кров захолола в жилах. На ґанку стояв генерал Чудловський з рушницею в руках…
Генерал другий день підряд лежав на тапчані. При всіх регаліях, але без чобіт. Тапчан виявився для нього замалий, і ноги звисали, як з прокрустового ложа. Сідалковський зайшов у кімнату ходою Варфоломія Чадюка: тихо й обережно. У Філарета Карловича сіпнулися вуса, і ноги в ту ж мить щезли під зеленою ковдрою, схожою на шотландський плед.
— Що вам ще від мене потрібно, Сідалковський? — Чудловський не договорив і, здавалося, знову збирався закотити свої великі опуклі очі під лоб.