«Аристократ» із Вапнярки

— А диплом?! Я ж академію закінчив.

— Від скромності ви не помрете, Грак. Це вам не загрожує. Ваш диплом у червоній суперобкладинці Чудловському для етажерки. Він його там покладе, а Зося час від часу витиратиме пилюку з нього. Може, ваш диплом знадобиться для його внуків — вони матимуть моральне право сказати своїм дітям: «Вчіться, як ваш дід навчався в академії, і станете ветеринарами».

— Даремно ти насміхаєшся, Сідалковський.

— Любий мій, усі професії почесні й потрібні… — Сідалковський замовк. Повз них, вихиляючи стегнами в двох однакових яскраво-червоних купальниках, промайнули дві копії Софі Лорен. — Чого тільки не створює для нас з вами природа, Грак. Гляньте на цих богинь. Божественні ж істоти, а хтось, уявіть собі, не хоче їх, як не хочуть вас, Грак. А ви ображаєтесь на Чудловського. Таке селяві. Життя зіткане з протиріч. Все має два кінці, навіть ліверна ковбаса. Ніхто не відає, чого він шукає. Все йде навмання. Життя — це гра в спортлото. Або вгадаєш і виграєш, або…

Дівчатка, здається, знали собі ціну і зробили ще одне коло.

— Їм за себе соромитися нічого. Мали б ви таку фігуру, Грак, думаю, без купальника загоряли б. Навіть на Довбичці…

— Ти пошляк і цинік, Сідалковський…

— Це в порівнянні з вами, чи як? — перепитав Сідалковський.

Грак не відповів. Він колупнув ногою пісок і витяг великим і вказівним пальцем корінь лози.

— Слухайте, що у вас за звичка — все підривати? Ви в дитинстві не викопували моркву на городі у сусідів?..

— Слухай, докторе, а звідки ти? З якої сім'ї? І взагалі?

— Вам що, Грак, потрібні мої анкетні дані? Хто кого влаштовував на роботу? — Сідалковський засміявся, хоч ця процедура йому не дуже подобалася, бо він боявся передчасних зморщок на обличчі. — Генерала можна зрозуміти, — перевів він розмову у старе річище. — Він же не дурень. Розуміє, чого ви сватаєтесь до його доньки. Він, може, як і Зося все життя мріяв… Пробачте, Грак, але ми домовилися говорити відверто. Можливо, він мріяв не про такого миршавого зятя, як ви… У вас який зріст? Метр сорок вісім з кепочкою? Ну, гаразд, не гнівайтесь. Уточняти не будемо. Зараз мова не про це. Може, його уява малювала для Зосі такого чоловіка… Ну, я не знаю, з чим це порівняти, але знаю, що з чимось протилежним вам, Грак. Бо, скажіть, який батько хоче гірше своїй дитині? І раптом такий удар. Просити руку його коханої Зосі приходить Грак.

Грак слухав спокійно, колупаючи пісок великим пальцем лівої ноги, ніби був певний, що в піску щось таки знайде.

— Слухайте, Грак, чого вас постійно тягне в землю?

— Просто звичка така. Ну, а що ж далі, доктор?

— А далі жахливе розчарування! Розбіжність рожевої фантазії з жорстокою реальністю! У старому закипає буря протесту. Він хворобливо реагує на кожне ваше слово. Він не хоче погодитися з цим і мимоволі хапається за тупі й гострі предмети, але ударів не завдає. У нього настає глосолалія. Ви, Грак, знайомі з таким терміном? Ні? Тоді я вам скажу: це виголошення слів у стані, близькому до божевілля. Ви бачили, як він плакав? Коли чоловіки плачуть — це означає, що вони переможені, вони здаються, а ви в цей час тікаєте, Грак. А бій при Кастіньйолі виграли ви, фельдмаршал Ежен де Грак'є. Звучить? А-а? Посміхаєтесь, Грак. Вам приємно. Усім нам приємно, коли нас приймають не за тих, ким ми є насправді. Навіть якби вас оці милі створіннячка з засмаглими стегнами назвали бандитом з великої дороги, і це б вам імпонувало, хоч ви зробили б вигляд, що дуже ображені.

Сонце почало заглядати під верболози.

— Це вже нахабство. Як ви вважаєте, Грак? Гляньте, куди добирається сонце. Як воно пече! Там що, не борються за економію тепла? З таким марнотратством сонячної енергії нам, Грак, її на мільярд років не вистачить. Я пропоную перебратися в тінь. Дайте свою двобортну жилетку. Не можу ж я на цих штурпаках лежати.

Стегна зробили нове коло.

— Ці купальники мені не дають зосередитися. Так ми сьогодні з вашим генералом не закінчимо. Цікаво, чого він не любить розповідати про себе? Як ви гадаєте, Грак?

— Того ж, чого й ви!

— Ви так гадаєте? Цікаво. Тоді ви не Грак, а оракул, якщо це так. Я теж дещо можу передбачити. Скажімо, я вже зараз певний, що янгол з золотим волоссям належатиме вам, Грак. Ви бачили, в якій спідничці стояла Зося? Вона хотіла вам сподобатися. Сказитися можна, як сказав би наш аншеф. Яка міні! На такій міні ви підірватися можете, Грак, — Сідалковський зробив стойку на руках, перед очима повисло блакитне небо з шматками розкиданої вати на обрії. — У вас, Грак, немає шляхетності. Ви носите на голові «їжачка», але від вас все одно відгонить хутором. Виделку ви тримаєте, як хвіст кота Досифея. — Сідалковський став з рук на голову. — А як їсть генерал! Ви звернули увагу? Він їсть, як жонглює. Складається враження, що він усе життя провів у ресторані…

До них наблизилося ще двоє дівчаток. Сідалковський схопився на ноги:

— Усі як на спецзамовлення… Дівчатка, чого ви ходите? Поділіться досвідом.

— Рівномірно загар лягає і не так сонце пече…

— Коли ви робитимете шосте коло, прихопіть, будь ласка, ковдру і колоду карт. У нас двох партнерів не вистачає.

— А ви грати вмієте? — поцікавилися вони й зупинилися, як мить, у красивій і нерухомій динаміці.

«Такі стойки виробляються тільки біля трюмо в спальнях і перед сном».

— Дівчата, скажіть, ви на ніч корсети одягаєте?

— А для чого вони нам?

— Неправильно. Значить, на осінь можна збиратися в князівство Ліхтенштейн? Там оголошено конкурс на кращу фігуру року.

— А візу випишете?

— Одну на двох?

Дівчатка пирснули. Сідалковський їм сподобався, хоч видно, що він нахаба.

— Так не забудьте карти, — не вгавав він.

— А хлопців?

— Хлопців залишіть біля своїх сукенок. Хай постережуть. Матеріал, як і купальники, імпортний?

— Звідки ви все знаєте?

— Приходьте, розповім детальніше… Ми вас чекаємо! — гукнув услід.

— Думаєш, прийдуть? — спитав недовірливо Грак.

— А куди вони подінуться? Ну, поламаються ще одне коло. Дівчата люблять, щоб їх просили. Природа у них така. Між іншим, так пити горілку, як ви п'єте, рекомендується тільки в закритих приміщеннях і при невеликому скупченні народу. Ви генерала просто шокували. В нього очі полізли на лоба. Він, я вам точно кажу, переконаний, що ви двічі лікувалися антабусом, стільки ж були в Глевасі і збираєтесь туди втретє. Ні, ви не великий Корсіканець! Ви ледь не програли битви, ще не розпочавши її…

Сідалковський замовк. На них насувалися два фарбованих шиньйони.

— Грак, приготуйтесь до зустрічі, киньте їм під ноги свою старомодну жилетку.

— Ти гадаєш, вони до нас?

— Парі на вашу першу фіндіпошівську зарплату…

Грак програв. Дівчатка підійшли до них. Одна принесла ковдру, в яку загорнула товстий роман, що збиралась колись прочитати, а друга сумку, з якої стирчало прохолодне «Літо» і «Тонізуючий». Сідалковський був задоволений, Грак — не зовсім.

— День зміцнення сім'ї продовжується, — сказав Сідалковський. — Пошук триває. На оперативне завдання іду я…

Бубон уже не чув його. Залишивши портфель так, як залишають міну уповільненої дії, в кабінеті Сідалковського, Карло Іванович з розбитим серцем у грудях поплентався до рідної бухгалтерії. Тут стояв диван — ровесник штанів Карла Івановича, матерія на якому була така ж відглянцьована, як і його вельветові штани. Замість подушки, він поклав собі під голову підшивку газет «Фінансово-економічні проблеми» і мовчки опустився на скрипучі пружини. Бубон скрутився бубликом, намагаючись укрити плащем непокриту голову (капелюх йому служив за подушку) і ноги.

…Бубон не спав, не міг заснути. Він дивився у стелю з тріщинами у вигляді марсіанських каналів, прислухався до гулу й дзенькоту графина, який дрижав, коли повз вікна пробігали електрички, а у вухах все ще стояв голос Мацести Єлізарівни: