Страница 56 из 104
— А куди це? — запитав Грак, показуючи на квіти, що придбав на привокзальній площі у столиці.
— То є троянди? — запитав Чудловський.
— Віль де парі, — відповів Сідалковський. — 3 родини розових. Пернеціанські. Використовуються у декоративному садівництві. А по-нашому просто троянди. «Червоні троянди дарую я вам, не знаю, чи стрінемось знову», — проспівав він.
— То ви є артист чи, перепрошую, ботанік? — зміряв Сідалковсього нейтральним поглядом Філарет Карлович.
— Ні перше, ні друге. Я за професією історик, а за покликанням моряк. Мене постійно кличе до себе море. Але профспілка не відпускає. До цього вже наплавався. За знайомство, — підняв Сідалковський чарку на високій ніжці, схожій на журавлину.
«До шлунка така кількість по такій шиї не дійде», — глянув на майбутнього тестя Грак і, розтягнувши рота, перехилив чарку, вилив у горлянку, як у водостічну трубу, трунок. Філарет Карлович мимоволі хитнув головою. Мовляв: «Ну і ну!» І не стримався, щоб не зауважити:
— За свій вік, перепрошую, бачив чимало гусарських замашок, але щоб отак пили? — кивнув на Грака. — То я, перепрошую, бачу вперше, — він узявся за лимон. — У далеких краях довелося побувати? — звернувся він до Сідалковського.
— О, — ледь вимовив Грак, борячись із шматком баличка з червоної риби, назви якої він не знав.
— Що «о»? — з недовірою глянув на нього Чудловський.
— У світі немає такого порту, куди б не заходив Сідалковський, — проковтнув, не пережовуючи, Грак.
Філарет Карлович перевів погляд на Сідалковського: «А що ви, перепрошую, скажете?» Євграф з виглядом досвідченого морського вовка красиво намазував хліб маслом і добирався до паюсної ікри, яка чимось нагадувала синтетичну.
— То, перепрошую, правда?
— Так, — відповів, не поспішаючи, Сідалковський.
— Він був у Венеції, Гвінеї, — знову подав голос Грак.
— У Гвінеї не доводилося, — заперечив Сідалковський, наливаючи у фужер мінеральної. — Євмен Миколайович, очевидно, мав на увазі Геную або Нову Гвінею. Там був, і не раз…
— А у Новій Зеландії? — поцікавився Філарет Карлович.
— Двічі у Нью-Плімуді та Окленді. Чудесні місця. Тільки жаб багато. Особливо в протоці Кука. Такий галас зчиняють, що від незвички збожеволіти можна. Недаром Джеймс Кук повернув свій «Ендевор», перелякавшись того крику.
— То я перепрошую, а скільки вам років, Сідалковський?
— Двадцять сім…
— То є дуже гарний вік.
— Поки що не скаржусь.
— І вже побували у стількох країнах? Скажіть, — наливаючи по другій, зацікавився Філарет Карлович. — Вам у їхніх ресторанах доводилося бувати? Як там готують? Як подають? Які ціни?
— Дорого! Страшенно дорого, — Сідалковський нарізав баличок. Різався він просто чудово. Майже як відбивні. — У Санто-Домінго, скажімо, зовсім не так, як у Ванкувері чи Вальпараїсо біля Сантьяго. Порт-Саїд, Сінгапур — чудесно. Гірше — Гонконг, Гонолулу, Кейптаун, — сів на свого коника Сідалковський, хоч розумів, що Філарет Карлович — це не одеські дівчатка з Великого Фонтана чи Дерібасівської і тут багато не натравиш. А що, коли генерал теж десь у цих місцях бував? — Особливо прекрасно в Порт-оф-Спейні…
— А як там? — Філарет Карлович підняв чарку. Судячи з усього, йому було цікаво.
— Якщо говорити відверто, то там в Порт-оф-Спейні трохи не повезло. Ми потрапили туди у «гастрономічний день». Тобто в той день, коли в столиці всі ресторани зачинені і починається традиційне гуляння офіціантів, швейцарів, метрдотелів…
— То, я мушу сказати, є дуже цікаво!
— Надзвичайно! — вигукнув Грак.
Філарет Карлович зміряв його сердитим поглядом:
— То ви, прошу, теж були там?
— Ні, мені про це товариш Сідалковський розповідав, — Грак знахабнів.
«Невже минуло 15 хвилин? Невже Грак почав уже вступати в реакцію?» — не спускав з нього очей Сідалковський.
— Якось заходили в Перт, Мельбурн і Сідней, — продовжував він, приймаючи вогонь на себе. — Але найцікавіше було в Монако. В одному з їхніх ресторанів доводилося пити. Ну, що я вам скажу? Це небо і земля. Лід і окріп, тараня і жива камбала. У нашому ресторані, коли б ти зайшов і попросив чаю, щоб тобі сказали?..
— Вигнали б як пить дать! — вихопилося у Філарета Карловича. — Або метрдотель сприйняв би це, перепрошую, за глузи.
— От бачте. А що ж у Монако? Заходимо, не встигли сісти, коли до нас прибігає офіціант і, уявіть собі, чистісінькою французькою мовою каже: «Бонжур, мосьє! Чого бажаєте?» А я йому, недовго думаючи: «Чаю». Якого, питає, індійського чи грузинського? Згадав, що в мене є приятель-грузин Ашот Пейченадзе. Кажу офіціантові: «Прошу грузинський». А він до мене: «З лимоном чи без лимона?» — «З лимоном, — кажу, — тільки з цілим». — «Гаразд, мосьє. Але з цукром чи без цукру?» Тоді Європа тільки починала пити без цукру. Але я, як подоляк із «цукрового Донбасу», кажу йому: «Давай-валяй з цукром». А він мені: «Деволяй»? — «Деваляй, — відповідаю, — не буду, тільки чай». Отут і почалось. Ви. Філарет Карлович, у Монако випадково не були?
— Не доводилося, — мовив Чудловський. — Будьмо!
— Ху! — видихнув Сідалковський і, не поспішаючи, продовжував. — Дивлюсь, буквально через хвилину з'являється офіціант. На таці в стилі кардинала Рішельє несе в позолоченому чайнику з балериною на кришечці окріп. Позаду нього йде перший помічник офіціанта з трохи меншим підносом у стилі Людовіка XVI. Несе заварку, — Сідалковський глянув на Грака. Той майже не реагував: почав звикати чи вступав у тісний контакт з вірменським коньяком. — Замикало цю процесію два гарсони: два маленьких хлопчики з білими одеськими шапочками на голові. Перший ніс цукор у позолоченому целофані, другий — срібний ніж на подушечці.
— То, перепрошую, а чому в одеських шапочках? — перепитав Філарет Карлович.
— Ну, я маю на увазі шапочки, що дуже схожі на одеські. Тільки у них замість симпомпончика зверху — збоку по бантику, як на жіночих чобітках, — розмальовував Сідалковський. — Так от, підходить ця група товаришів до мене. Підбігає, звичайно, метрдотель і, починається: один ллє окріп, другий кидає цукор, третій нарізує при мені лимон, четвертий розмішує той чай і просить мосьє попробувати, чи смакує. Повірте, Філарет Карлович, піт на чолі виступив від отієї процедури, а як заломили після цього ціну, лоб інеєм одразу в нас покрився. Навіть метрдотель і той злякався. Ні, дав собі я після того слово: я не мільйонер, а простий радянський моряк торгового флоту, і Монако мені ні до чого, як і гонконгський грип…
— Перепрошую, а в Польщі вам не доводилося бувати?
— Чому ж, бував, — не моргнувши оком, мовив Сідалковський. — У мене там багато друзів, — він згадав Осмоловського, Осовського і Бжезовського. — Ось, будь ласка, їхні візитки. Будете у Варшаві, Познані чи Кракові — до ваших послуг їхні адреси.
Неначе три найвищі козирі, він кинув на стіл візитки і мовчки почав накладати собі в тарілку традиційний салат «олів'є», невідомо ким завезений до нас із Франції. «Горошок. Зелений горошок, — мовив сам собі Сідалковський. — Бери обережно, а то знову падатиме з виделки, котитиметься по столу. Пальцями ж не ловитимеш… Ти його хоч причавлюй або полий майонезом. Краще триматиметься». А вголос тим часом продовжував:
— Заходили і в Щецін…
— Та невже? — у Чудловського раптом випала з рук виделка, а з рота виглянув хвіст недожованого оселедця. — Звідти моя дружина Марія Євгена Цецелія Тереза.
Сідалковський не розгубився і запитав:
— З дочками?
— Що ви, то є польське ім'я. А хіба Сідалковський, перепрошую, не поляк?
— Ні. Я українець, — відповів Сідалковський. — У нас із поляками дуже багато спільного: у мові, в прізвищах.
Філарет Карлович поморщився.
— Я перепрошую, ви з інтелігентів? То я розумію, у наш час аристократів нема, але інтелігенти…
— Він із сім'ї відомого професора Сідалковського — доктора ветеринарних наук, — не втримався знову Грак. — Батько його — вчений світового масштабу. Вивчає секрецію шлункового соку у первісток і виділяє той сік відомим тільки йому методом. Нещодавно першим у світі зробив пересадку конячого серця в груди бику-сименталу. Операція пройшла успішно. Бик живе, а кінь помер…