«Аристократ» із Вапнярки

— Тамаро, — десь ліворуч від Сідалковського протрубив застережливий бас Ковбика. — Ти, як завжди, все переплутала. Цей товариш не з молдавської, а з польської делегації…

— Ну й що! — відповіла йому Тамара, але так тихо, що Сідалковський зрозумів: ці слова швидше адресувалися йому, аніж Ковбику. — Адже і поляки, й молдавани до нас приїхали, чи не так?

Сідалковський їй ще раз вдячно посміхнувся. Вона відповіла йому взаємністю, даруючи таку ж саму посмішку, тільки в трохи ніжнішій обробці. Зуби у неї були, як і в Сідалковського, рівні й білі. Відчувалося, що вона теж у дитинстві любила фрукти й овочі, а тепер регулярно користується зубними щіточками і болгарською пастою з морських водоростей типу «Мері» чи «Поморін».

Фотокореспонденти, яким у багатьох редакціях негласно рекомендують на перші сторінки газет і обкладинки журналів видатних, але водночас вродливих і фотогенічних героїв, негайно обступили Сідалковського, фіксуючи собі на згадку копії з його анфасу і профілю. Удостоївшись такої уваги, він час від часу то знімав, то одягав окуляри і, театрально позуючи, дарував навсібіч такі милі й безкоштовні посмішки, що у багатьох дівчат підкошувались ноги.

Можливо, цей збіг обставин здається декому неймовірним, але факт залишається фактом: про таку рису характеру, як нерішучість, Євграф ніколи не чув, і через кілька хвилин після прибуття міжнародного експресу «Варшава — Київ» через Унгени «граф» Сідалковський (син епохи і рожевих ілюзій, як він називав себе) вирішив негайно провести розвідку боєм і розпочати атаку на ще не зайняте, як йому здалося, серце Тамари.

— Ніщо так не зближує людей, як об'єктив фотоапарата, — театрально виголосив він свою улюблену цитату, тільки в новій варіації, і притис Тамару до себе тісніше, ніж того вимагала фототехніка і кореспонденти.

Дівчина у відповідь тільки посміхнулась і робила вигляд, що пригортається до Сідалковського, як до брата, демобілізованого з армії.

— Буна аць веніт! — промовила вона ніжно, забувши, що Сідалковський представляє не молдавську, а польську делегацію. Але завчена за сценарієм фраза, як їй здалось, неодмінно мала бути виголошена, і вона це зробила, несподівано навіть для себе зарум'янившись з лівого боку. Сідалковський розцінив це по-своєму і, згадавши про славну традицію, яка існує чи не на всіх перонах світу, недовго думаючи, припав спраглими вустами до сонячної сторони її щоки так, як припадають до кварти з розсолом наступного ранку після іменин.

Присутнім на пероні його поцілунок здався трохи затяжним, і фотокореспондент у картатій куртці, обвішаний фотоапаратами і коробками, як партизан-десантник, делікатно взявши за лікоть нашого героя, попросив:

— Хліб-сіль! Візьміть на секунду хліб-сіль!

Сідалковський, як і слід було сподіватись, не розгубився: квіти переадресував Тамарі, поцілувавши тричі пахучий коровай, виголосив сильну і, як йому здалося, найкращу свою промову про гостинність і доброту українського народу, який споконвічно славився своєю щедрістю, піснями і запахущими, як меди, паляницями. Та не встиг він закінчити її, як бурхливі оплески збоку заглушили його перші й останні слова (по сусідству виступав уже знайомий нам Ковбик), а фотокореспондент, котрий вручав Сідалковському хліб на рушнику, пояснив, що його промова для фотознімка не обов'язкова, і, витягнувши записника, намагаючись перекричати гамір та оглушливі гудки електровозів, поцікавився тільки, як його прізвище і в складі якої делегації він прибув.

— У складі польської, — гукнув йому на вухо Сідалковський.

Красиво піднявши на прощання руку, ніби кажучи своє улюблене: «Дякую за увагу! Гонорару не треба!», він щедро розсипав на всі боки сліпучі посмішки і, без ніяких на те причин, артистично розкланявся. Бліци, неначе, спалахи мін на полі бою, вистрілювали й диміли у надвечірніх сутінках, але це Сідалковського не лякало: від рідної столиці іншої зустрічі він і не чекав.

Коли кілька делегацій нарешті згуртувалися у велику групу і, за вказівкою Ковбика, взяли прямий і конкретний курс — на ресторан, то з нашим героєм трапилось щось протилежне. Великий шлях у життя, на який було щойно ступив Сідалковський з твердим наміром підкорити златоглавий Київ і навічно кинути якір біля берегів голубого Славутича, несподівано розпався на три різні напрямки. Те, що творилося у ці хвилини в його душі, дуже нагадувало відому картину Васнецова «Витязь на розпутті».

Перший напрямок підказував йому: негайно залишити цей спектакль, до якого він не мав ані найменших стосунків, але мимоволі став його учасником; другий: терміново розшукати Тамару — цю рожевощоку володарку червоних чобіток та очей кольору перестиглих оливок — і, якщо у неї є ключ від власної квартири, спробувати віддати їй за нього своє поки що ніким не завойоване серце, аби хоч тимчасово закріпитися на зайнятому плацдармі, який Сідалковський мав намір захопити після першої вдалої атаки; третій: одержавши від Януша Осмоловського візитку, а від Ковбика — навіть запрошення на бенкет, приєднатися до товаришів по купе і кинути виклик долі, якою б вона гіркою потім не була.

Та поки делегації, покінчивши з попередніми церемоніями і промовами, готуються до великих баталій за щедро накритим столом, а невідстояні думки Сідалковського бродять у голові, як молоде вино, а сам він, наче голодний барс, що натрапив було на здобич, а тепер загубив навіть слід її, гасає по перону, клянучи себе, фотокореспондента і того ж Януша Осмоловського, якому він припав до душі, як йому Тамара до серця, на крилах уяви тимчасово полинемо у всесвітньовідомий (принаймні у науковому світі) філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрово-пижикові шапки, або, як його називали самі науковці, «Фіндіпош». До нашої розповіді цей знаменитий заклад під простою і лаконічною, як телеграма, назвою має прямісінький стосунок хоча б тому, що його кращий представник в особі незамінимого директора Стратона Стратоновича Ковбика сам особисто привітав нашого, поки що нічим не примітного, окрім зовнішності, героя, і, сприйнявши його за четвертого члена польської делегації, навіть запросив на бенкет.

Епохальні відкриття, як землетруси, трапляються рідко. Але якщо землетруси потрясають землю, то епохальні відкриття — світ. Принаймні учений. Отож, щоб ви зрозуміли, з якою метою прибули до нашої столиці міжнародні делегації, скажем одразу: у «Фіндіпоші» колишні селекціонери за покликанням, а тепер соціологи за фахом несподівано навіть для себе вперше в світі, можна сказати, в домашніх умовах, схрестили північноамериканську ондатру (Ondatra zibethica) з українським звичайним їжаком (Erinaceus europaeus) і цим самим довели, що в світі немає нічого неможливого. На честь цієї епохальної події «Фіндіпош» негайно замовив значки-сувеніри у вигляді сріблястих довгохвостих ондатр і безхвостих їжаків, а кращий учень і послідовник Чарльза Дарвіна і Жана Ламарка, молодий, але перспективний науковець Михайло Танасович Ховрашкевич за цей надзвичайний експеримент був удостоєний фіндіпошівської премії «Золотий їжак та голуба ондатра». Стратон Стратонович Ковбик, вручаючи преміальні, грамоту і значок, образно назвав цей селекційний подвиг Ховрашкевича «восьмим чудом світу» і вніс пропозицію зареєструвати його, як «третю теорію Ховрашкевича», в якій він уперше не тільки теоретично, а й практично довів можливість подолання несхрещуваності порід при абсолютно віддаленій гібридизації і спрямував перетворення природи живих організмів у бажаному для споживача напрямку.

Та з експериментами, як із співробітниками «Фіндіпошу», ми ще матимемо змогу зустрітися, до того ж не один раз, а поки що коротенько викладемо історію виникнення цього закладу. Розповімо, як він народився, який мав зовнішній вигляд, бо вважаємо, що ці дрібниці не менш важливі, ніж, скажімо, детальний опис губ чи очей героїні або ж героя. Тим більше, що саме тут, у «Фіндіпоші», згодом кине якір наш лицар фрази та ідей Сідалковський і знайде справжнє застосування своєму гарному почеркові. Але давайте почнемо з історії, яка, за думкою Сідалковського, періодично повторюється.