Страница 28 из 104
— Але комусь продавати нада…
— Треба, Мері. Але чому ви думаєте, що цим повинен займатися я, Сідалковський? Моя зовнішність мене спонукає до більшого…
— Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: «Муся, хто у тібя живьот?» Він мене називає Муся. А я йому кажу: «Студент». Правильно, Сідалковський?
— Правильно. Тільки треба додавати: вічний.
— Що «вічний»?
— Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.
— Так ви мені скажіть, підете чи ні? — Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.
— Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса. — Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля «ролс-ройс» першого випуску.
— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт, — повторив Сідалковський. — Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а, — махнула рукою Мері. — Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє… Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві, — театрально розвів руками Сідалковський. — Чим більше знаєш, тим менше можна.
— Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш «Хвіндіпош». Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.
— Це вже гірше, ніж з лотереями, — він присів і, обхопивши голову, почав зважувати. — Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?
— А що в цьому поганого? — повернулася до нього всім бюстом Мері.
— Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.
— Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть… А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.
— Мерсі, — у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.
— То як, згода?
«Не в грошах щастя, — міркував. Сідалковський. — А в гаманці, набитому ними».
— Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим — мені потрібний костюм. У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки… Так що у такій формі — не той фасон.
Сідалковський справді задумався: «З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі «Все для інтуриста» — ще сяк-так. Але лотерейні квитки… У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками «ролс-ройс». Ніколи!»
— Якщо добре піде, можете непогано заработать, — долітали до свідомості слова Мері. — Матимете свої гроші…
Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. «Треба вміти крутитися», — згадав він слова Карапет.
Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.
— Це від Валіко, — сказала вона. — Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин, — Карапет подала Сідалковському штани. — Валіко теж любив. Казав: «Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу».
— Це добре чи погано? — запитав Сідалковський.
— Для Грузії добре, для мене погано, — відповіла Карапет. — Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік, — обурювалася.
— А вам залишив на спогад костюм? — Сідалковський засунув ногу в холошу.
— І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.
— У вас їх багато?
— Аж три: Віра, Надія і Любов.
— У вас, Мері, широкий асортимент.
— І одна краща за другу, — вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському. — Віра — це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається…
— Розлучатися?
— Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна, — рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит. — Кращої дружини не знайдете.
— Ви ж казали, що Люба.
— То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в житті Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона, — Карапет перегорнула сторінку альбома. — Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?
Він узяв альбом до рук, як молодий сапер міну невідомої конструкції. В кімнаті повисла тиша, мов над замінованим полем. На Сідалковського дивилася Тамара — млосна володарка кругленьких колін, обтягнутих у капрон того кольору, який найбільше йому подобався.
— Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь, — долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки. — Тамара — активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака…
«Це мені ні до чого, — думав Сідалковський. — Я не директор Будинку культури».
— Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.
«Це ми знаємо».
— На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся, — закінчила Карапет.
«Тар-тюф, тар-тюф, — билося серце у Сідалковського. — Чуєш: тар-тюф, тар-тюф. Сватаєшся до дочки, а живеш з матір'ю. Тар-тюф. А може, це не вона?»
— Як вашої дочки прізвище? — запитав уголос.
— Якої?
— А хіба у вас, в усіх прізвища різні?
— А як ви думали, Сідалковський? Старшої — Будкевич. Середульшої — Карапетян. Гарний був чоловік. Не так одягався, як ви, Сідалковський, зате й не був таким голодранцем. Багато грошей заробляв.
— Звідки ви взяли, що я голодранець? — Обличчя Сідалковського набрало кольору перестиглої вишні.
— А хіба ж не видно? Аристократ, а тільки й того, що на вас…
Сідалковський підійшов до серванта і взяв звідти пляшку хересу.
— На правах зятя, — посміхнувся криво.
— Оце я розумію, — посміхнулася Карапет. — Таких люблю і обажаю.
Сідалковський наповнив світло-брунатним хересом фужери.
Мері витягла з сумки два донецьких «Гулівери». Сідалковський мовчки цокнувся і для поновлення нової порції оптимізму випив. «Гулівером» не заїдав.
— Середульша дочка… — провадила далі Карапет і постукала по коробці цигаркою «Дездемона».
«Зараз почне душити», — подумав Сідалковський, але не сказав нічого.
— Середульша — Надія. Найменша — Люба, ось оця, яку ви берете. Вона Гогошвілі. Від того самого Валіко. Так що віддаю вам разом з приданим, — кивнула на костюм.
— По ваших дочках можна вивчати вашу біографію, — вихопилося у Сідалковського.
— Поляка у мене ще не було. Ви перший.
— Я не поляк, я українець, — чемно заперечив Сідалковський.
— З українцями мені найбільше везе.
— Скільки у вас було чоловіків, Мері?
— Офіціально чотири. Ви можете бути п'ятим. Я не заперечую. — Мері розреготалася так, що на пляшці хересу відклеїлась етикетка. — Квартира у мене є. Ви мені подобаєтесь.
— Нерівний шлюб, — посміхнувся Сідалковський і поспішив повернути її до попередньої розмови: — А не офіціально?
— Ви мене смущаєте, Сідалковський.
— Я відчуваю: ви давно перевиконали план. А є, між іншим, жінки, що не добрали до плану.
— Я вас не понімаю. Ви про який план? У магазині в мене завжди план. Навіть більше…
— Я не про те. За напівофіційними даними, на одного чоловіка у нас припадає чотири жінки. У вас, Мері, навпаки: на одну жінку припадає чотири офіційних чоловіки. Це нечесно, Мері. Ви обкрадаєте своїх сестер.