«Аристократ» із Вапнярки

Вернувся до Одеси, але в «загранку» більше не пустили. Підмочився на костюмах, на альбомі погорів… 3а ввезення порнографічних листівок у святу Одесу матроса першого класу навічно списали на берег з правом плавати, але не далі територіальних вод. І то не на шлюпках, а вплав — не далі буйка…

Щоб роман читався не так монотонно і нудно, повідомимо, що над сивим Києвом уже загорявся той травневий голубий ранок, який передбачають календарі, але не подають детального опису. Ми заповнимо цю прогалину і коротко скажемо: над містом висів той ранок, коли у рідній і далекій для Сідалковського Вапнярці хлопці ще ловлять хрущів і запускають їх востаннє дівчатам за пазуху.

— На добраніч, — галантно розкланюючись, випалив Сідалковський Тамарі. — Хай вам сняться ніжні сновидіння Аполлона…

— Але вже світанок! — повідомила Тамара.

— О боже! А я й не помітив, — промовив аристократично Сідалковський. — Як швидко минув час! Коли ж ми зустрінемося знову? Я не витримаю довгих розлук з вами, Тамаро, — розгублено посміхнувся він, востаннє припав до червонорозпуклих ранкових пелюсток, що трохи припухли від поцілунків.

Сідалковський пішов, озброївшись ще однією запискою з адресою Тамари. Попрощався він з нею без болю й зітхань і пішки добирався до центру, бо таксі, як і грошей у нього, не було. У ці хвилини в його душі точився типовий для нього діалог між Сідалковським-першим і Сідалковським-другим. Вони жили вдвох у ньому одному, тож йому ніколи не було сумно. Поки між ними точиться словесний двобій не на життя, а на смерть, ми продовжимо незакінчену біографію Сідалковського.

Як тільки списали його на берег, він деякий час жив у порту. Прописаний був у відділі кадрів, але трохи під іншим, коротшим, прізвищем — Сідалко, на яке реагував так само, як і на Сідалковського.

У порту працював вантажником, але іменував себе лише докером. Тут йому не так подобалася робота, як назва його нової спеціальності. Інколи виходив у море, але переважно у святкові дні на екскурсійних суднах чи на шлюпці, взятій напрокат. Це не збивало його з обраного курсу — розповідав, як і перше, про красуню Гавану, Марсель і про острови Фіджі, не забуваючи про Геную й Венецію, які, коли послухати його, знав краще, ніж рідну Вапнярку. Розповіді пересипав морськими термінами та назвами усіх відомих йому портів, як справжній морський вовк, хоч в Одесі таких вовків завжди було більше, ніж моряків. Втім, може, саме тому близькі й знайомі називали його не морським, а смаленим вовком…

Для того, щоб знати усі порти на різних широтах і меридіанах, доводилося вечорами просиджувати над географією. Те, чого не довчив у школі, надолужував тепер.

— Книжки привели мене до моря, — часто говорив Сідалковський, — але море мене викинуло назад до книжок.

Розум, як і досвід, приходить з роками. Наука в ліс не пішла — при вступі до університету географію склав на «п'ять». Вступив на географічний. Тоді вирішив стати істориком. Закінчив три курси історичного. Але не після того, як перевівся, а як вивчав історію. Згодом потягло на філологічний, хоч у школі мов не любив. Ніяких. Навіть рідної. Тому займався літературою. Переважно античною, яку так і не склав на іспиті, бо завжди плутав людей з богами. Зате достеменно знав, що і в яких випадках казали древні греки та римляни. Дві цитати вимовляв по-латині. Одну з них (коротшу) міг безпомилково написати в альбомі, але поки що нагоди такої не траплялося. Потім залишив стаціонар. Чи тому, що мав багато «хвостів» і його могла врятувати тільки серйозна довідка від лікаря та академвідпустка, чи, може, просто захотілося швидше заробляти гроші, які він любив так само, як і жінок, тільки з грішми розлучався набагато швидше.

Багатих тіточок та дядечків Сідалковський не мав. Були в нього тільки багаті потреби, але цього, звісно, замало. У Вапнярці жила сама мати, яка з нетерпінням чекала, коли ж син нарешті «виб'ється в люди і стане великою людиною». Сідалковський перейшов на заочне відділення і виїхав до Вапнярки набиратися сил і розуму. Та вдома довго не затримався: натура виявилась непосидючою. Його завжди кудись тягнуло. Без цього потягу, як без моря і чужих фраз, він не міг, тож поклав собі цього разу кинути якір біля берегів Славутича. Але як це зробити, Сідалковський поки що не знав. Бо з життям був обізнаний ще менше, ніж з античною міфологією.

Тепер, коли Мурченко нарешті залишив Сідалковського, як самого Мурченка залишила тверезість, ми продовжимо розповідь про героїв нашого роману. Спочатку домалюємо незакінчений образ Ховрашкевича, а тоді візьмемося ще за одного типа (у кращому розумінні цього слова): Георгія Панчішку-другого, улюбленця Стратона Стратоновича Ковбика.

Портрети ми подаємо навмисне у перших розділах, щоб у наступних, де у нас з вами й без цього вистачить роботи, ми спокійно зайнялися б зав'язкою (якщо вона ще не відбулась), кульмінацією, розв'язкою та іншими необхідними хрестоматійними атрибутами, без яких не може обійтися літературний твір. Паралельно розвиватимемо дві сюжетні лінії. Одна йтиме по парних числах, друга — по непарних. Так що кому не дуже терпиться і хочеться швидше добратися до кінця, наш роман можна читати через один розділ.

Але не лише в цьому оригінальність роману. Для сім'ї такий роман — саме задоволення. Його можна, дякуючи двом сюжетним лініям, що переплітаються між собою і зав'язуються епілогом, як довгі жіночі зачіски на потилиці, читати одразу двом. Для цього слід тільки придбати не одну, а одразу дві книжки. Це, щоправда, трохи відіб'ється на іншій лінії — фінансовій, зате вийде збагачення по другій (теж не сюжетній) — розумовій. Бо, якщо вірити великим, кожна книжка — то джерело знань. Наша щодо цього — не виняток. Роман, скромно кажучи, — енциклопедична річ.

Ми часто вживаємо (навіть ось зараз) такі слова, як «ми», «нам», «нас» тощо. Робиться це зумисне: роман — праця колективна. Над ним працював не лише автор, а й лінотипіст, коректор, редактор (чи не найбільше) та, звичайно, художник, який домалював те, чого не зуміли зробити ми.

Якщо ви вже дійшли до цього розділу і твір, як не дивно, ще не облишили, то на знак нашої вдячності по секрету скажемо й таке: для того, щоб роман читався легше й веселіше, ми, як це часто робили великі письменники, вводимо в нього елементи несподіванок, обриваємо розділи у найцікавіших моментах — це трохи дратує, але й інтригує…

Отже, закінчимо про Ховрашкевича. За натурою він — людина мовчазна, але до першої випитої чарки. Любить обкушувати нігті, чим виявляє своє незадоволення досягнутим у житті. Болісно й різко реагує на критику і запевняє всіх, що зовсім не сприймає її, як істинно православний католицизм. У п'яному вигляді найбільше завдає неприємностей директорам готелів, офіціантам та своїм колегам по роботі. Після другої чарки «остаточно починає працювати млин — Михайло Танасович починають говорити» (так коментує Ковбик, не приховуючи своєї сардонічної посмішки, балакучість колеги).

Ховрашкевич на те, може, й реагує, але зовні не виявляє ніяких ознак. Слід віддати належне, він уміє підтримувати будь-яку тему в розмові, але, включившись, надалі її розвиває самостійно і ніяких заперечень не терпить, як і не визнає будь-яких авторитетів і їхніх доказів. Розповідає Ховрашкевич так, ніби лізе угору по височенній сосні, не обминаючи жодного сучка й гілляки. Отож, коли має настати кінець розповіді, ніхто з присутніх не знає, як, до речі, й сам оповідач. Якщо Ховрашкевича хтось намагається перебити чи зупинити, він не звертає на те ніякої уваги, мчить далі, мов на червоне світло грузовик, у якому вже давно відмовили гальма. Якщо ж комусь усе-таки вдається зупинити Ховрашкевича — він починає оповідь спочатку. Тому той, хто його знає, на таке ніколи не наважується. Один Стратон Стратонович дозволяв собі таку розкіш. Решті ж краще мовчати або, вибравши слушну хвилину, встати й піти геть. Ховрашкевич не забороняв і реагував на це двома реченнями: