Воскреслий із мертвих

— Мені уже краще, — сказала вона. — А Марченко підійшов до могили. Поспівчував, поклав біля пам’ятника сина квіточку. Дуже виявився уважним. Сказав, що вдівець. Що в нього в автомобільній катастрофі загинули дружина і донька. Я йому поспівчувала. Горе нас зблизило. Він майже щодня приходив на могилку мого сина. Поливав квіти. Я йому розповіла про синів заповіт. Сказала, що зверталась до військкомату. Там нагадала, що син воїн-афганець. А знаєте, що мені відповів на те комісар?

Капітан Дубль заперечно похитав головою.

— Він сказав, що мого сина туди не посилав, і зачинив перед носом двері… А Марченко відгукнувся… Напередодні з’яви Миколи показав мені документ-акт про поховання сина. І раптом зі мною така біда…

— Не біда — щастя. Що ж до рук, то все буде гаразд, — підбадьорив її капітан.

— А мати ж колись мені наказувала: «Не дивись, доню, перед сном у дзеркало. Це не на добро!» Я сміялася з неї. Нас же виховували атеїстами. Вчили не вірити ні в Бога, ні в прикмети. Забобони, мовляв, то все, а я підійшла до дзеркала і захотіла подивитися на себе… Як це у вас, військових, називається: перевірити, чи я у бойовій формі. Не знаю чому, але саме ці слова спали мені тоді на думку. Взяла і роздяглась. Як Єва. Почала милуватися собою, ще й примовила: «А я ж гарна! До біса ще гарна!» Раптом мені здалося, що на мене ніби хтось дивиться. Таке відчуття виникло. Я ще й сказала собі: «Не треба було проти ночі біса вголос згадувати». З вами такого у житті не траплялося?

— Траплялося, — посміхнувся капітан. — І не раз…

— Раптом мені стало страшно й моторошно. Здалося, хтось стукнув кватиркою. Я вимкнула світло, глянула у вікно — о Боже! — у вікні Микола! Я знепритомніла… Далі ви знаєте…

— Так. Але я хотів би повернутися трохи назад — до Марченка… Чим він вас узяв?.. Завоював ваше серце… Ви мали серйозні наміри?..

— Серйозні, — хитнула вона головою. — Дуже серйозні. Я почала вірити в потойбічний світ. Марченко в усьому підтримував мене. Догоджав. Мені це дуже подобалося. Співчував. Мій покійний чоловік належав до гордунів. Мав про все свою думку. З моєю не часто рахувався. А цей! Коли я йому зізналась, що повірила в Бога, він приніс мені книжку про потойбічне життя. Потім приносив вирізки з газет і журналів про привидів та пришельців з інших світів і переконував, що життя після смерті тільки починається. Мені це імпонувало. Я хотіла в це вірити і повірила… Коли до мене прийшов Микола… я подумала: «Після моїх молитов. Звернення до Бога…»

— Що він ще вам говорив? — поцікавився капітан Дубль.

— Він запевняв мене, що багато мертвих перебувають у стані анабіозу. Казав так, ніби натякав, що мій син воскресне. Доводив, що не треба впадати в розпач. Наводив приклад з мільярдером Онасісом і його сином, що загинув в автомобільній катастрофі. У вивчення проблем анабіозу, реанімації і повернення людини до життя він уклав усі свої кошти… — Лідія Андріївна тяжко зітхнула. — Смерть — це тільки народження. Ми переходимо із стану фізичного, загалом примітивного, у стан небесний, божественний. Бо вищий стан — це стан нашої душі. Стан інтелекту і моральних насолод. Він говорив мені це кілька днів поспіль і посіяв у мене сумнів, що він бухгалтер автопідприємства. Я почала схилятися до думки, що він представник якоїсь секти, і сказала йому про це. Він заперечив.

— Що ще вам запам’яталося? — капітан поправив на ній ковдру, що підступно опускалась додолу.

— Після того, як я побачила сина, мені хотілося померти. Я ночами аналізувала слова Марченка про нашу тимчасовість на землі. Що ми сюди прибули, як на одну із зупинок у Всесвіті. У таку собі своєрідну лабораторію, де в початковій стадії народжуються примітиви, запрограмовані на зло, заздрість, убивства. І вище Божество, вирощуючи цих примітивів, вивчає і відбирає для інших світів тільки інтелект, мудрість і добро, щоб засіяти ними безмежжя Всесвіту. Все інше є прах. Перебування на Землі — це тільки початкова мить нашого народження, а нашим справжнім народженням для вічності є саме смерть. Тому страшно не вмерти — страшно вмерти не гідно, не достойно Божества нашого…

Вона напружилась, захвилювалась. Дубль поклав свою руку на її, сердечно подякував і сказав, що їй пора відпочити.

— Ви мені дуже допомогли. Поки що в інший, божественний, стан не переходьте. Я вірю, що ви… А втім, я хотів би, щоб перша початкова мить нашого перебування на цій планеті тривала якнайдовше.

Він щиро посміхнувся і вийшов, твердо сказавши: «До зустрічі!»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

З лікарні капітан Дубль поїхав прямо до Йосипа Кублея. Він зайшов мовчки, мовчки поклав фотографію перед Кублеєм і мовчки глянув на нього. Сищик, у свою чергу, глянув на фото, потім на капітана і запитав:

— Хто це?

— Саме це я хотів запитати у вас.

— Я його зовсім не знаю…

— Це Марченко… Майор Марченко! Ваш рівердейлівський приятель…

— Це не майор Марченко… Може, й майор, може, й Марченко, тільки не Артур…

— У такому разі сідайте в мою автомашину…

— І що буде? Повезете мене в управління, знову почнете допитувати, хто ж стріляв у Миколу Мазура? Потім візьмете підписку про невиїзд і знову накажете зняти вивіску «Сищик Кублей і комісар Мегре»?

— Ми поїдемо на кладовище. У тридцять другий сектор. Ви там уже були.

— А що я там загубив? Я загубив клієнта, який мене найняв. А жінку, яку він просив відшукати, я знайшов. Хто ж мені тепер заплатить?

— Я! Якщо ви допоможете встановити істину.

— Істина у Франкфурті-на-Майні.

— Ви певні?

— Абсолютно, капітане…

Машина, перетнувши трамвайну колію і розбризкуючи вчорашні калюжі, помчала вузенькою вуличкою з одностороннім рухом. Водій час від часу гальмував, боячись обляпати перехожих. В’їхали прямо у ворота з латинським написом на його сітці: «Memento mori». Капітан тільки висунувся з кабіни, показавши посвідчення. Черговий, очевидно, його упізнав, бо козирнув і не без іронії сказав: «Ласкаво просимо!»

— Цвинтарний гумор, — сплюнув у носовичок Кублей…

— А ви естетично виросли, — посміхнувся капітан. — Раніше плювали у вікно, а тепер…

— Та це ж кладовище…

— І у вашій душі щось таке збереглось, Кублею. Подумати тільки — після стількох років служби в кадебе!

— Це у мене після вчорашньої фотокартки. До цього я думав, що всесвіт безмежний. Сьогодні дійшов висновку, що безмежна підлість.

— Повторіть, Кублею. — Капітан витяг блокнотик. — Знаєте, я хотів би цю фразу записати. Я виписую з літературних творів крилаті фрази.

Поруч з ім’ям Френсіса Бекона і Франсуа Ларошфуко запишу і ваше ім’я.

— Щось ви веселий сьогодні, капітане.

— А у мене завжди так. Коли я розгадую ребус.

— І що ж ви розгадали?

— А те, що ваш нью-йоркський приятель мав великий інтерес до могили Миколи Мазура.

— До могили імені Миколи Мазура, бо там ні його самого, ні його останків ніколи не було.

— Можемо сказати й так…

— Заради того, що лежало в труні, Марченко готовий був навіть одружитися на матусі…

— На мамусі… Вона ще не така стара. І на чому ж грунтується розгадка вашого ребуса?

— На тому, що Марченко пообіцяв перенести труну сина в могилу батька. На Байкове кладовище… Вибивав уже там місце і найголовніше — вибив… Боюсь, через зв’язки у вашому колишньому відомстві.

— А що, не простіше було відкопати, як це він і зробив?

— Справа в тому, що останнім часом у зв’язку з переходом від соціалізму до ринкової економіки частенько почали грабувати могили і те, що на них лежить. Від квітів до плит. І ваш нью-йоркський приятель знав: ця могила — під наглядом. Та й, очевидно, вона просто чекала свого часу як плід, що достигає.

— Ну, це й справді для мене ребус, капітане. А як же їм вдалося пограбувати могилу тієї ночі? Що, не було сторожа, чи вони його підпоїли, підкупили?

— Ні те, ні друге, ні третє. Я ж вас питав: на кладовище ви їздили? Що ви мені відповіли: «А що я там загубив». А от ваш Марченко щось загубив. Афганська труна не вкрадена… Труна, Кублею, на місці…