Воскреслий із мертвих

Поки старший лейтенант Хорт роздавав червоні ксерокопії як нагадування про радянську владу і спогад про криваву бойню в Афганістані, капітан Дубль підкликав сержанта Ягідку і сказав, що вони поїдуть до безногого Артема.

— Чекайте мене в машині, — кинув він уже в спину здогадливому сержанту. — Старший лейтенанте! — звернувся він до Хорта. — Я також їду. На свій об’єкт…

— Я чув, пане капітане, і уже зі свого списку його викреслив… Дедюк поїде на Поділ…

— Гаразд, — капітан, наказавши сержанту Голубею не забувати здати ключі від кабінету черговому, вибіг з кабінету одним із перших. Його інтуїція раптом прокинулась і вистукувала в скронях: «А ти перевір сам. А раптом сон в руку. Сон в руку. Сон в руку». «Гаразд, гаразд. Заспокойся. Перевірю», — відповів він інтуїції.

Коли він з Ягідкою піднявся на другий поверх універмагу і підійшов до фанерної перегородки, за якою завжди сидів безногий Артем, там виписував свої «курсиви» чорнявий кругловидий молодик, чимось схожий на підрум’янений пундик.

— Ви за безногого Артема? — запитав капітан.

— Артем сам за себе. А я сам за себе. У кожного свій почерк.

— Це правда, — погодився капітан і всунув у віконце посвідчення. Молодик схопився з місця і сказав:

— Я про все знаю. А ви заходьте, — він відчинив бічні двері, перевернув картонку з написом «Відчинено» на «Зачинено» і запросив капітана сісти. Сержант Ягідка трохи потупцював по той бік таблички, зрозумів, що капітан впорається й без нього, і побрів до авто, розглядаючи по дорозі виставлені в універмазі товари.

«Ринок перенасичується, — подумав сержант.

— А ціни кусаються. Почекаємо, коли вони стануть трохи скромнішими».

— Як вас звати? — сідаючи на дерматиновий тапчанчик, поцікавився капітан.

— Артем!

— Ви теж Артем?!

— Я теж. Бо я син Артема, — а за хвильку додав:

— Безногого, як ви кажете.

— А де ж батько?

— Батько тяжко захворів. Спився він. Талановиті люди часто спиваються. Тоді вже не контролюють себе і так талант гине… Який у батька почерк! А який талант — усі почерки міг підробляти! Не підкопаєшся.

— А ось цей? — показав Дубль листа до Галини Бордоніс-Медведчук.

— Це батькова робота. Такий почерк тільки батько міг підробити…

І тут раптом капітану Дублю стало ніяково. «Куди я послав людей? Як вони можуть знайти гравера, коли це почерк іншої людини? Підроблений. Дурень царя небесного, — лайнувся про себе. — Треба негайно дати відбій».

Капітан аж почервонів. Відчув перевтому. Артем помітив зміну в його обличчі й запитав:

— Трапилося щось неприємне?

— Трапилось, — погодився капітан. — Людина, для якої твій батько підробляв цей лист, убивця…

— Я знаю, хто то був.

— Ви?

— Я!

— Звідки?

— Я тоді був присутній, коли батько підробляв цього листа. Високий на зріст чоловік з чорною бородою. Як афганець… Як моджахед! Навіть у чалмі і афганській формі…

— Ти його добре запам’ятав?

— Добре! Тільки ви за цими ознаками його вже не знайдете. Він давно поголив бороду… Але має іншу цяцьку. У нього на щоці… Чекайте, на якій… — гравер для чогось розвернувся корпусом, почав щось пригадувати. — Ага. На лівій! У нього на лівій щоці шрам. Хтось його полоснув чи то кинджалом, чи то багнетом. Я його днями бачив у Спілці письменників. Я там сувеніри підписував.

Він прийшов в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Приніс лист-протест. Він не хотів, щоб на форумі виступав якийсь афганець. Ніби перебіжчик до американців чи що… Я не все зрозумів, бо спочатку й не прислухався. Писав. Але по голосу я його одразу впізнав. У нього такий голос, знаєте… Словом, не знаю, як сказати… Гортанний, чи що… Дуже запам’ятовується. Я сказав співголові форуму… хотів сказати, що я цього шрамуватого знаю. Та співголова, на ім’я, здається, Павло, тільки махнув рукою і помчав на якесь чергове засідання. Сказав, що йому ніколи. Ось і вся історія…

— Я тобі, Артеме, сердечно дякую, — капітан підвівся і потис руку молодому граверу. — Бажаю ніколи не спиватись і не підробляти ніяких документів, окрім офіційно дозволених.

— Я вас зрозумів, пане капітане. Я…

Але спина капітана Дубля уже зникла серед універмагівського натовпу.

…Він мчав в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Його цікавив співголова по імені Павло. «Його так і називали — пан Павло. Він з густою чорною бородою. Де-не-де уже зі сріблястими струнами»… Він так і сказав: струнами.

Капітан їхав і посміхався сам собі в неіснуючі вуса. «Борода зі сріблястими струнами, — повторював він. — Гадаю, панів Павлів з такими бородами там небагато».

І він не помилився. Пан Павло був такий один. Він сидів у своєму кабінеті і щиро посміхався капітану Дублю…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Коли сержант Ягідка підійшов до столу і віддав честь капітану Дублю, той навіть не підвів голови. Ягідка навшпиньки розвернувся і хотів був залишити кабінет мовчки. Капітан гукнув його з порогу.

— Ви куди, сержанте?

— Бачу, ви перевтомилися. Подумав, хай пан капітан трохи відпочинуть.

— Ви мені привели Кублея?

— Його ні дома, ні в бюро нема.

— У нього, якщо мене пам’ять не зраджує, є рація. Ви зв’язувалися по рації?

— Достеменно так, пане капітане! Але його рація, як і він сам, мовчить.

— Знайти з-під землі!

— Слухаюсь, — сержант так само тихо щез, як і з’явився.

Капітан Дубль думав. Багато чого ставало на місце. Але щоб заповнити певні прогалини у життєвій фабулі Миколи Мазура, потрібно було негайно зв’язатися з ним. Але як?! Він зв’язався з товариством «Україна»… З оргкомітетом Всесвітнього форуму українців… Проте ніхто не міг знайти в книзі реєстрації прізвища Миколи Мазура з США. Зв’язалися з чоловіком з об’єднання афганців майором Метлинським… Згадали про його лист до оргкомітету форуму… Виявилося, він нічого подібного не писав, а той лист, що взяли у співголови оргкомітету, виявився фальшивкою, надрукованою, щоправда, на друкарській машинці воїнів-афганців… Підписи було підроблено блискуче — Метлинського, Яценка та інших. Отже, справжнє прізвище знали тільки ті, хто не був зацікавлений у виступі Миколи Мазура.

Поява Кублея могла б пролити трохи світла на цю темну історію. Але Кублей мов крізь землю провалився. І раптом ці фотографії… Чорний берет убиває людину і коротка інформація: «Колишній кадебіст прапорщик Кублей розстрілює афганського зрадника на околиці Нью-Йорка…» Це щось нове в біографії Кублея… Невже він був у Нью-Йорку? Коли? З яким завданням? З газет капітан Дубль знав, що колись кілька українських хлопців відмовилися воювати проти афганців. Про них часто писала преса. Потім раптово, так як і почалась, кампанія цькування вщухла. У нього ще тоді закрадалась думка… «Мабуть, кадебе прибрало». І от через п’ять років після закінчення афганської війни у капітана Дубля в поштовій скриньці лист. Лист з чітким написом: «Не згинати — фото».

Фото Кублея в чорному береті. Чорній куртці. Темних, мабуть, джинсах і чорних замшевих черевиках… З-під куртки спрямований у бік падаючої людини пістолет з глушником… Так прибирали зрадників… От чому тоді замовкла преса… Таємне рано чи пізно стає явним… Недаремно Сахаров говорив… Наші дострілювали і своїх офіцерів… Своїх солдатів… Якась депутатка, пам’ятає, на з’їзді кричала: «Я вас ненавиджу, Сахаров! Ви агент ЦРУ!»

Раптом двері скрипнули. На порозі кабінету стояв сам Кублей. Почуття гумору, вочевидь, покинуло його. Зморшкувате лице ще більш зморщилося і складалося враження, що приватного сищика хтось то занурює під воду, то витягує на поверхню, бо, судорожно зробивши кілька ковтків повітря, він раптом взагалі переставав дихати.

— Бачу, натрапили на слід, — привітав його капітан.

— На небесний! — відповів Кублей. — У вас нічого не трапилося?

— Давайте без зайвих вступів і хитрувань. У мене поки що одне питання. Відповісте ствердно, посиплються інші. Ви у Нью-Йорку коли-небудь були?