Страница 21 из 138
— Закінчила інвентаризацію?
Я засоромлено кивнула.
— І подушки, здається, всі цілі.
— Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, — він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.
— Шкода, шкода, — мовила я. — Мені вона так подобалася!
— Мені теж.
— Більше жодних втрат? — скромно запитала я.
— Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, — зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом — і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.
— Гм, — нахмурилась я. — Як це я могла такого не почути?
— Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.
— Я справді була трошечки зайнята, — визнала я, червоніючи на обличчі.
Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.
— Мені так цього бракуватиме!
Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.
— А ти як почуваєшся?
Він засміявся.
— Що таке? — вимогливо запитала я.
— У тебе такий винуватий вигляд — наче ти вчинила злочин.
— Я й почуваюся винною, — пробурмотіла я.
— Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.
Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.
— Слово «спокусила» означає попередній замір.
— Може, я неправильно висловився, — допустив він.
— Ти не сердишся?
Він сумно усміхнувся.
— Ні, я не серджуся.
— Чому ж так?
— Ну… — він помовчав. — По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, — він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. — Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.
Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.
— Я ж тобі казала — потрібна практика.
Він закотив очі.
У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.
— Людині пора снідати? — запитав він.
— Так, будь ласка, — мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух — і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.
— Що з тобою?
— Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.
Цього ранку куховарила я — насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.
— Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?
— Відсьогодні.
— А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? — із-під умивальника він витягнув кошик для сміття — той був повен коробок із-під яєць.
— Дивно, — мовила я, ковтаючи величезний шматок. — У цьому місці в мене змінився апетит… — (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) — Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…
Він сів поруч зі мною.
— Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем — ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали — отож і жодних зобов’язань немає.
Я фиркнула.
— Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? — я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. — Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, — я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. — Мені ще не досить.
Він підозріло на мене подивився.
— Цього? — запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. — То все це — тільки через секс? — закотив він очі. — Як же я про це не подумав? — глузливо пробурмотів він. — Скількох сварок можна було б уникнути!
Я зареготала.
— Отож-бо.
— Ти людина до кінчиків нігтів, — сказав він укотре.
— Я знаю.
Вуст його торкнулася тінь усмішки.
— То ми поїдемо в Дартмут? Справді?
— У першому семестрі я, мабуть, провалюся.
— Я з тобою позаймаюся, — тепер він розплився в широкій усмішці. — Тобі сподобається в коледжі.
— Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?
Він винувато скривився.
— Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.
— Ти купив будинок?
— Нерухомість — чудова інвестиція.
Я вигнула брову, тоді опустила її.
— Тож усе готово.
— Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…
— Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.
Він вишкірився.
— Скільки ще ми можемо тут побути?
— Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…
Він намалював щасливе майбутнє — щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майже для всіх.
Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскільки добре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.
— Кілька тижнів, — погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: — Я тут подумала — ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?
Він розсміявся.
— Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.
Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.
— Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…
— Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.
Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.
— Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.
— Ніхто ж не стукав.
Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.
Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.
З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос — він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.
Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них — своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.
Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе — страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.
Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.
— Що таке з нею? — прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.
Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.
— Каура — наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною — чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, — і далі в його голосі не було неспокою. — Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen — демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, — він скосив на мене оком.