Світанок

У цьому місці я змусила себе зупинитися й не додумувати до кінця. Натомість прислухалася до чоловічих голосів за вікном, приглушених стінками машини.

— …спрямував на неї вогнемет у тому ролику в інтернеті. Навіть лак не зміг зіпсувати.

— Певна річ. Та по цій красуні хоч танком проїдься… Але така машина не для цього дівчатка. Вона призначена здебільшого для близькосхідних дипломатів, торгівців зброєю, наркобаронів.

— Гадаєш, вона — з тої компанії? — коротун запитав стишеним голосом. Я схилила голову, щоки мої палали.

— Ну, — сказав високий, — і таке може бути. Не уявляю, для чого потрібне ракетонепробивне скло і дві тонни броні в нашій околиці. Мабуть, прямує вона в місця не такі безпечні.

Броня. Дві тонни броні. Й ракетонепробивне скло? Чарівно. А що сталося зі старим добрим куленепробивним склом?

Ну, принаймні тепер дещо ставало на свої місця — звісно, якщо у вас перекручене почуття гумору.

Не те щоб я не чекала, що Едвард вміло скористається з нашої угоди — не обставить усе так, аби давати значно більше, ніж отримувати навзамін. Ми домовилися, що Едвард купить мені машину, коли на старій уже не можна буде їздити, — звісна річ, я не очікувала, що ця мить прийде так швидко. Коли мені довелося визнати, що мій пікап навіки застигнув на узбіччі як пам’ятник старому класичному «шевроле», я здогадувалася, що Едвардове уявлення про нову машину змусить мене почуватися ніяково. Що я відтепер буду в центрі позирків і пліток. І я не помилилися. Але навіть у страшних снах я не могла передбачити, що він організує мені дві машини.

«Тимчасова» машина та згодом «постійна», так він пояснив, коли я обурилася.

Оця була «тимчасовою». Він сказав, що взяв її напрокат і поверне одразу по весіллі. Я цього абсолютно не розуміла. Аж до сьогодні.

Ха-ха. Я ж бо була по-людському делікатна, могла потрапити в аварію, моя безталанність вічно притягувала біду, отож я і потребувала не машини, а танка, щоб добре захиститися. Дуже весело. Упевнена, що Едвард і його братики і досі потішалися зі свого жарту в мене за спиною.

А може, може, — слабенький голос прошепотів у мене в голові, — ніякий це не жарт, дурненька. Може, він і справді так про тебе турбується. Це ж уже не вперше, коли він трошечки переборщив, намагаючись захистити тебе.

Я зітхнула.

Я ще не бачила «постійної» машини. Її сховали під брезентом у найдальшому кутку гаража Калленів. Знаю, більшість людей уже б туди пробралися й підглянули, але я насправді й не хотіла її бачити.

Мабуть, на ній не буде броні — бо ж після медового місяця я цього і не потребуватиму. Те, що я стану практично незнищенною, — ось один із багатьох привілеїв, на які я очікувала з насолодою. Належати до родини Калленів — це набагато більше, ніж мати дорогі машини й солідні кредитні картки.

— Гей, — покликав мене високий, приставляючи руки до обличчя, наче робив спробу зазирнути в салон машини, — ми вже. Красно дякуємо!

— Дуже прошу, — відгукнулась я та знову напружилася — час було завести двигун і обережно натиснути на педаль — потихеньку, полегеньку…

Не важливо, скільки разів я долала знайому дорогу додому — так і не могла абстрагуватися від побляклих від дощу оголошень. Кожне з них, прикріплене чи до телефонного стовпа, чи до вуличного дорожнього знаку, — то був ляпас особисто мені. І цілком заслужений ляпас. Думки мої знову повернулися до спогаду, який я здебільшого намагалася відігнати. Але на цій дорозі я не могла про це не думати. Принаймні не тоді, коли на мене раз у раз, через короткі інтервали, гляділи світлини мого найкращого слюсаря.

Мого найкращого друга. Мого Джейкоба.

Оголошення «ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ХЛОПЦЯ» — то була ідея не Джейкобового батька. Власне, то була ідея мого батька Чарлі — саме він надрукував об’яви й розвішав їх по всьому містечку. І розвішав не лишень у Форксі, а й у Порт-Анджелесі, і Секвімі, і Гоквіємі, і Абердині, і взагалі чи не в кожному містечку півострова Олімпік. Він забезпечив таким оголошенням кожен поліційний відділок штату Вашингтон. А в його власному відділку була ціла дошка об’яв, присвячена розшукам Джейкоба. На жаль, на неї майже нічого було чіпляти, і це страшенно розчаровувало й засмучувало батька.

Та найбільше мій батько був засмучений не відсутністю новин. Найбільше його засмучував Біллі — тато Джейкоба і батьків найкращий друг.

Бо Біллі замало приділяв уваги пошукам свого шістнадцятирічного сина-втікача. Бо він не дозволив розвісити оголошення в Ла-Пуші — індіанській резервації на узбережжі, де зростав Джейкоб. Бо він майже змирився зі зникненням Джейкоба, наче нічого вже не можна було вдіяти. Бо він раз у раз повторював: «Джейкоб уже дорослий. Захоче — сам повернеться додому».

А ще його засмучувала я — бо була на боці Біллі.

Я не хотіла жодних оголошень. Адже ми обоє — і я, і Біллі — добре знали, де саме зараз Джейкоб, якщо можна так висловитися, і ми точно знали, що все одно ніхто не бачив цього хлопця.

Як завжди, щойно я побачила об’яви, до горла мені підкотив клубок, а на очі навернулися сльози, і я тільки зраділа, що Едвард подався на полювання саме цієї суботи. Якби він побачив мене в цю хвилину, він би почувався жахливо.

В тому, що сьогодні субота, були і свої недоліки. Коли я потихеньку й обережно звернула на свою вулицю, то одразу побачила, що на під’їзді до будинку припаркований батьків крузер. Сьогодні Чарлі знову не пішов рибалити. Йому досі не дає спокою майбутнє весілля.

Отже, я не зможу подзвонити з дому. Але я маю подзвонити.

Я припаркувалася на узбіччі позаду «пам’ятника» моєму «шевроле» і з бардачка дістала мобільний телефон, який видав мені Едвард для всіляких непередбачуваних ситуацій. Набрала номер і тримала палець на кнопці «кінець зв’язку», поки слухала гудки. Про всяк випадок.

— Алло? — відповів Сет Клірвотер, і я зітхнула з полегшенням. З його старшою сестрою Лі я побоювалася говорити. Коли йдеться про Лі, то навіть вираз «даю голову на відтин» — не проста метафора.

— Привіт, Сете, це Белла.

— О, привітики, Белло! Як ся маєш?

Я задихаюся. Понад усе потребую підтримки…

— Все гаразд.

— Хочеш дізнатися новини?

— Ти просто медіум.

— Оце навряд чи. Мені не зрівнятися з Алісою — просто твої мотиви так легко передбачити, — пожартував він. Тут, у Ла-Пуші, тільки Сет єдиний із квілеутів мав зухвальство називати Калленів на ім’я, поминаючи вже нахабство жартувати з моєї майже всесильної майбутньої братової.

— Я знаю, — відповіла я і, повагавшись мить, запитала: — Як він?

Сет зітхнув.

— Як і перед тим. Не розмовляє, хоча ми певні, що він нас чує. Він намагається не думати по-людському, знаєш. Він керується тільки інстинктами.

— А ти знаєш, де він зараз?

— Десь на півночі Канади. Точно не скажу, в якій саме провінції. Він мало зважає на кордони провінцій.

— А є надія, що…

— Белло, він не збирається повертатися додому. Вибач.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Ну, гаразд, Сете. Я все й так знала. Просто так іноді хочеться вірити…

— Еге ж. Усім нам хочеться.

— Дякую, що хоч ти не відвернувся від мене. Певна, родичі тебе за це не хвалять.

— Це правда, вони тебе недолюблюють, — весело погодився він. — Хоч це й дурниця, на мій погляд. Джейкоб зробив свій вибір, ти зробила свій. Джейку не подобається їхнє ставлення. Проте він і не в захваті, коли про нього допитуєшся ти.

Я роззявила рота.

— Ти ж казав, що він із вами не балакає?

— Від нас усього не приховати, хоч він і намагається.

Отже, Джейкоб знає, що я хвилююся. Не уявляю, що й думати про це. Ну, принаймні тепер йому відомо, що я не махнула хвостиком і не викинула його цілком із голови. Боюся, саме цього він очікував від мене.

— Ну, сподіваюся, побачимося на… весіллі, — мовила я, з великими труднощами крізь зуби вимовивши останнє слово.

— Так, ми з мамою прийдемо. Класно, що ти нас запросила.