Міфи Давньої Греції

ТАНТАЛ

Цар Сипіла Тантал був улюбленцем богів. Довго й щасливо він владарював у Сипілі, та ще й був пошанований небувалою для смертного почестю: він міг відвідувати зібрання та бенкети богів на Олімпі. А іноді й самі боги могли завітати до Танталового палацу на бучну учту.

Запишався Тантал і почав вважати себе рівним богам. Не раз і не два він повертався з Олімпу після ради богів і розпатякував приятелям ухвали безсмертних, які зовсім не призначалися для вух смертних. Зевсу було це не до шмиги, але він поки що терпів. А то ще Тантал унадився красти після бенкетів нектар та амброзію зі столів богів, а потім у своєму палаці пригощати ними смертних. Проте й це вибачив йому Зевс.

Та коли Тантал заховав у себе в палаці Зевсового золотого собаку, урвався терпець могутньому громовержцеві. А сталося це так. На Криті, у храмі Зевса — громовержця, був золотий собака, який колись стеріг новонародженого бога та його годувальницю — німфу — козу Амалтею, а тепер охороняв храм. Цар Ефесу Пандарей спокусився красою золотого собаки, поцупив його та відвіз на кораблі з Криту. Пандарей боявся гніву богів за свій вчинок, отож попросив Тантала, пестунчика богів, заховати собаку в себе в палаці.

Тантал необачно сподівався, що такий злочин можна приховати від усемогутнього бога. Зевс послав до Тантала вісника богів Гермеса. «Олімпійські боги знають, — мовив Гермес Танталові, - що Пандарей украв золотого собаку і віддав на сховок тобі. Поверни собаку Зевсові!» Тантал нахабно відповів: «Боги помиляються — не бачив я ніякого собаки».

Тут уже Зевс не міг стриматися — скинув зухвалого Тантала в Аїд. У підземному царстві Тантал відбуває покару за свої злочини, а особливо за те, як крав нектар і амброзію зі столу богів. Тепер Тантал стоїть по шию у воді, тільки нахилися — і втамуєш спрагу. Та щойно він опускає підборіддя, як вода починає відступати, і Тантал ніяк не може напитися. Над Танталовою головою звисають із дерев стиглі плоди, здавалося б, простягни руку — і зірвеш, але Тантал ніяк не може вгамувати голод, бо щойно він починає тягнути до плодів долоні, як гілля відхиляється.

ДАНАЇДИ

У єгипетського царя Бела було двоє синів — Данай та Єгипет. Данай мав п’ятдесятьох дочок, а Єгипет — п'ятдесятьох синів. Сини Єгипта підбурили народ проти Даная, отож Данаю довелося втікати разом із родиною в Аргос. Там Даная тепло прийняв Пелазг, а в подяку за це Данай навчив місцевих мешканців рити колодязі й навіть зробився аргоським царем.

Проте Єгиптові сини незабаром знайшли Даная та його дочок — данаїд в Аргосі. Вони буцімто хотіли примирення двох братів — Даная та Єгипта, отож вирішили взяти собі данаїд за дружин. Данай на позір погодився, проте в душі він кипів помстою. Він підмовив дочок повбивати першої шлюбної ночі своїх чоловіків — синів ненависного Єгипта.

Усі дочки вволили батькову волю — наступного ранку принесли йому відрубані голови своїх чоловіків та поховали в Лерні. Тільки одна Гіпермнестра не схотіла вбивати свого чоловіка Лінкея. За жахливий злочин, який вчинили данаїди, олімпійські боги покарали їх вічною карою: в Аїді вони мають день у день вливати воду в бездонну діжку.

СИЗИФ

Син бога вітрів Еола Сизиф довгі роки був царем Коринфу. І треба сказати, був він напрочуд спритним і підступним хитруном, обдурив багатьох людей і зібрав у Коринфі незліченні багатства. Коли прийшов йому час помирати, то за ним прийшов бог Танат — Смерть. Проте Сизиф обдурив Таната — Смерть і закував у кайдани.

Кілька років сидів Танат у полоні Сизифа, кілька років на землі не помирали люди. Порушився звичний перебіг подій. Тоді Зевс послав у Сизифів палац бога війни Ареса, який нарешті звільнив Таната — Смерть. Повертаючись до Аїду, Танат прихопив і спритного Сизифа.

Проте й тут Сизифові вдалося надурити богів. Він наказав своїй дружині — плеяді Меропі, щоб та не ховала чоловікового тіла, не влаштовувала похорону і не приносила жертви Аїду. Минув деякий час, а Аїд усе чекав, коли ж Сизифова дружина виконає священний обряд поховання і принесе йому жертву. Тоді Сизиф попросився у володаря підземного світу: «Аїде, відпусти мене на один день на землю! Нехай я тільки покараю свою дружину Меропу, що не сповняє священного звичаю!»

Аїд погодився. Сизиф повернувся на землю, але й не думав іти назад у підземне царство, а натомість знову оселився в палаці й вів веселе та щасливе життя. Розгніваний Зевс послав за Сизифом вісника богів Гермеса, і той силоміць повернув спритника до Аїду.

А там уже чекала на нього заслужена кара: щодень і щоніч він приречений викочувати на круту гору величезний камінь. Напружує Сизиф усі жили, пхає каменюку, та щойно досягне вершка гори, як каменюка зривається донизу — і все треба починати спочатку. І тому люди називають важку, нескінченну й безглузду працю «Сизифовим трудом».

ІКСІОН

Іксіон, цар племені лапітів, які мешкали у Тессалії, взяв за дружину Дію і пообіцяв тестеві дати за дочку багаті подарунки. Справили бучне весілля, і тесть зажадав від Іксіона обіцяних подарунків. Проте не схотів Іксіон виконувати обіцянки, а натомість підступно вбив тестя.

Запалився гнівом Зевс, проте Іксіону вдалося якось перепросити могутнього бога, і Зевс пробачив його й очистив від гріха. І навіть узяв до себе на осяйний Олімп. Аж там Іксіон побачив Зевсову дружину Геру та запалився коханням до неї.

Всюди переслідує Геру Іксіон, не дає проходу. Побачив це Зевс — і підіслав Іксіонові у подобі Гери богиню хмар Нефелу. Нічого не запідозрив Іксіон, і незабаром Нефела завагітніла. І тоді Зевс жорстоко покарав Іксіона за те, що насмілився заглядатися на царицю богів Геру — він прикував Іксіона до вогняного колеса і скинув у похмурий Аїд. Вічно крутиться колесо, і вічно мучиться і карається Іксіон.

А Нефела незабаром народила напівконей — напівлюдей кентаврів, і тепер плем’я лапітів змушене безперестанку вести з ними війни.

ВИКРАДЕННЯ ПЕРСЕФОНИ АІДОМ

Четверта Зевсова дружина Деметра, громовержцева сестра й богиня родючості, народила дочку Персефону. Та, на жаль, недовго юна Персефона раділа сонцю й квітам землі. Одного дня вона з подругами — океанідами безтурботно гуляла Нісейською долиною, не відаючи, що батько Зевс уже заручив її зі своїм суворим братом Аїдом — володарем царства тіней померлих.

Аїд здалеку уздрів прекрасну Персефону і загорівся тут — таки забрати її до себе під землю. Він підмовив прабабусю Персефони Ґею — Землю виростити найпрекраснішу квітку в Нісейській долині. Коли Персефона побачила квітку, її рука сама простяглася, щоб зірвати це диво. Та зненацька земля розверзлась, а з неї виїхала золота колісниця, запряжена чорними кіньми. Колісницею правив похмурий Аїд. Він підхопив юну Персефону — і миттю колісниця зникла під землею.

Мати Персефони богиня Деметра почула зойк дочки, але не встигла її врятувати.

Як не розпитувала вона подруг — океанід, що трапилося з дочкою, так нічого і не змогла дізнатися. Дев’ять днів, одягнена в темну жалобну сукню, вона у найдальших куточках землі шукала Персефону, зронюючи сльози.

На десятий день на небо викотився бог сонця Геліос на золотій колісниці. Він єдиний спостерігає згори за тим, що коїться на землі, і завжди все знає. Деметра кинулася до Геліоса — Сонця по допомогу. І Геліос розкрив їй очі: виявляється, володар царства

мертвих Аїд викрав юну Персефону за згоди свого брата Зевса.

Деметра розгнівалася на чоловіка — як він міг учинити так із дочкою, перше не порадившись із дружиною? Вона залишила Олімп, прибрала подоби простої смертної і зійшла на землю, щоб вічно оплакувати Персефону. Коли богиня родючості Деметра полишила Олімп, на землі все завмерло. Трави припинили рости, а листя на деревах зів’яло. Квіти повсихали, а ліси стояли чорні й похмурі. Родючі ниви занепали, землю спустошував голод. Ще трошки — і загине рід людський.